id
stringlengths 3
8
| url
stringlengths 31
795
| title
stringlengths 1
211
| text
stringlengths 12
350k
|
|---|---|---|---|
852561
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A4%D1%80%D0%B5%D0%BD-%D1%81%D1%8E%D1%80-%D0%95%D1%81%D0%BA%D0%BE
|
Френ-сюр-Еско
|
Френ-сюр-Еско — муніципалітет у Франції, у регіоні О-де-Франс, департамент Нор. Населення — .
Муніципалітет розташований на відстані близько 200 км на північний схід від Парижа, 45 км на південний схід від Лілля.
Демографія
Розподіл населення за віком та статтю (2006):
Економіка
У 2010 році в муніципалітеті числилось 2828 оподаткованих домогосподарств, у яких проживали 7732,5 особи, медіана доходів виносила євро на одного особоспоживача
Сусідні муніципалітети
Галерея зображень
Посилання
Офіційний сайт міста Френ-сюр-Еско
Френ-сюр-Еско на сайті французького Національного інституту географії
Див. також
Список муніципалітетів департаменту Нор
Примітки
Муніципалітети департаменту Нор
|
2682634
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9C%D0%B5%D0%BB%D0%B5%D1%81%D0%BA%D1%96
|
Мелескі
|
Мелескі — село в Естонії, у волості Вільянді повіту Вільяндімаа.
Населення
Чисельність населення на 31 грудня 2011 року становила 70 осіб.
Історія
З 19 грудня 1991 до 25 жовтня 2017 року село входило до складу волості Колґа-Яані.
Примітки
Джерела
Посилання
Офіційний сайт волості Вільянді
Офіційний сайт волості Колґа-Яані
Волость Вільянді
Села Вільяндімаа
Волость Колґа-Яані
|
4868376
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A8%D0%BE%D1%81%D0%B5%20%D0%9A%D0%B0%D1%80%D0%BD%D0%B0%D0%BB%D1%96%20H13
|
Шосе Карналі H13
|
Шосе Карналі H13
Шосе Карналі (також відоме як H13) — це шосе, яке є життєво важливим транспортним сполученням між двома регіонами Непалу. Це шосе з'єднує міста Джумла зі столицею Карналі Бірендранагаром і рештою району Сурхет. Провінція Карналі є найбільшою, найвіддаленішою та найменш розвиненою провінцією Непалу. З її 232 км довжини 17 км були покриті чорним покриттям у 2010 році, раніше незавершена подорож по шосе була показана в документальному фільмі The Karnali Express: Bumping on for 52 Hours. Через сильні мусонні дощі в 2010 році шосе Карналі було закрито через зсуви ґрунту. Також від важких мусонних дощів, були знищені посіви, а 1/3 всієї країни була недоступною для їзди, окрім як пішки. Нарешті його знову відкрили 3 жовтня, через три місяці, але лише після смертей від голоду.
Список літератури
Посилання
Роздача їжі та оздоровчий табір у Джумлі
Шосе в Непалі
|
5072943
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/Monstera%20aureopinnata
|
Monstera aureopinnata
|
Monstera aureopinnata — квіткова рослина з роду Monstera родини Araceae. Це епіфіт.
Поширення
Його батьківщиною є Колумбія, Еквадор і Перу.
Примітки
aureopinnata
Флора Колумбії
Флора Еквадору
Флора Перу
|
2179662
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A4%D1%96%D1%82%D1%96%D1%81
|
Фітіс
|
Фітіс — ярмаркова комуна в Австрії, у федеральній землі Нижня Австрія.
Входить до складу округу Вайдгофен-ан-дер-Тайя. Населення становить 2651 ос. (станом на 31 грудня 2013 року). Займає площу 55 км². Фітіс вперше був згаданий 1150-го року. З кінця 16-го століття і в першій половині 17-го століття місто було протестантською фортецею.
Парафіяльна церква святого Варфоломія є по суті романською структурою з готичними стрілчастими вікнами і ребристими склепіннями. Вівтар зведено у 1732 році.
Розташування
Населення
За результатами перепису 2001 року налічувалося 2575 жителів. У 1991 році — 2564 жителя, в 1981 році — 2723, а в 1971—2831 житель. Рівень зайнятості в 2001 році склав 45,98 відсотка.
Посилання
Офіційний сайт
Міста Нижньої Австрії
Населені пункти Австрії
|
868450
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Pitkern
|
Pitkern
|
Pitkern, also known as Pitcairn-Norfolk or Pitcairnese, is a language spoken on Pitcairn and Norfolk islands. It is a mixture of English and Tahitian, and has been given many classifications by scholars, including cant, patois, and Atlantic creole. Although spoken on Pacific Ocean islands, it has been described as an Atlantic or semi-Atlantic creole due to the lack of connections with other English-based creoles of the Pacific. There are fewer than 50 speakers on Pitcairn Island, a number which has been steadily decreasing since 1971.
History
Following the Mutiny on the Bounty on 28 April 1789, the British mutineers stopped at Tahiti and took 18 Polynesians, mostly women, to remote Pitcairn Island and settled there. A pidgin was formed based on English and Tahitian so that the English mutineers could communicate with the Tahitian women they brought to the previously uninhabited Pitcairn Island. The Pitkern language was influenced by the diverse English dialects and accents of the crew. Geographically, the mutineers were drawn from as far as the West Indies, with one mutineer being described as speaking a forerunner of a Caribbean patois. One was a Scot from the Isle of Lewis. At least one, the leader Fletcher Christian, was a well-educated man, which at the time made a major difference in speech. Both Geordie and West Country dialects have obvious links to some Pitkern phrases and words, such as whettles, meaning food, from victuals.
The first children born on Pitcairn Island mainly spoke a mixture of non-standard varieties of English and the contact language. In the 1830s, Pitkern's local prestige increased, and the language started to be used in church and school. In 1856, 194 residents of Pitcairn Island moved to Norfolk Island, where many residents continued to use Pitkern in their households.
After 1914, the Australian government tried to end the use of Pitkern/Norf'k by restricting its use in public spaces.
Relationship to Norf'k
Norf'k is descended predominantly from Pitkern. When the residents of Pitcairn Island moved to Norfolk Island, they brought the language with them. The language developed and changed over time. The relative ease of travel from English-speaking countries such as Australia, New Zealand or Papua New Guinea to Norfolk Island, particularly when compared with that of travel to the Pitcairn Islands, has meant that Norf'k has been exposed to much greater contact with English relative to Pitkern. The difficulties in accessing the Pitcairn population have meant that a serious comparison of the two languages for mutual intelligibility has proven difficult.
The exact relationship between these two languages is a point of contention for scholars. Some believe that the difference between Pitkern and Norf'k is negligible, while others believe that Standard English is more present in Norf'k than it is in Pitkern.
Common phrases
Pronouns included , commonly spelled 'we/us' (or just 'us', with for 'we'); , 'you and I' / 'you and us', and 'you (plural)'.
Note: Pitkern spelling is not standardised.
Excerpts from a transcription of Pitkern
The sentences below are excerpted from a longer dialogue held in 1951 between a teenage speaker of Pitkern and A.W. Moverley, a foreigner who worked as a schoolteacher on Pitcairn during the mid-20th century. The dialogue was recorded by Moverley and later transcribed in the International Phonetic Alphabet by A.C. Gimson, with translations to English provided by Moverley.
Poetry in Pitkern
Some poetry exists in Pitkern. The poems of Meralda Warren are of particular note.
See also
Australian English
Pitcairn Islands languages
Norfuk language
References
External links
)
Languages of Oceania
English-based pidgins and creoles
Culture of the Pitcairn Islands
Society of the Pitcairn Islands
Languages of the Pitcairn Islands
Languages of the United Kingdom
Cant languages
Vulnerable languages
|
639838
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A1%D0%B5%D0%BD-%D0%A1%D1%8E%D0%BB%D1%8C%D0%BF%D1%96%D1%81-%D0%BB%D0%B5-%D0%91%D1%83%D0%B0
|
Сен-Сюльпіс-ле-Буа
|
Сен-Сюльпіс-ле-Буа — муніципалітет у Франції, у регіоні Нова Аквітанія, департамент Коррез. Населення — .
Муніципалітет розташований на відстані близько 370 км на південь від Парижа, 75 км на схід від Ліможа, 50 км на північний схід від Тюля.
Демографія
Розподіл населення за віком та статтю (2006):
Економіка
Сусідні муніципалітети
Посилання
Сен-Сюльпіс-ле-Буа на сайті французького Національного інституту географії
Сен-Сюльпіс-ле-Буа на сайті Quid (загальні відомості, історія, пам'ятки, фото, адреси)
Див. також
Список муніципалітетів департаменту Коррез
Примітки
Муніципалітети департаменту Коррез
|
57800813
|
https://en.wikipedia.org/wiki/R.%20B.%20Lemberg
|
R. B. Lemberg
|
R. B. Lemberg (born Rose Lemberg; born 27 September 1976) is a queer, bigender, and autistic Ukrainian-American author, poet, and editor of speculative fiction. Their work has appeared in publications such as Lightspeed, Strange Horizons, Beneath Ceaseless Skies, Sisters of the Revolution: A Feminist Speculative Fiction Anthology, Uncanny Magazine, and Transcendent 3: The Year's Best Transgender Speculative Fiction 2017.
Many of Lemberg's stories and poems are situated in Birdverse, an LGBTQIA+-focused secondary world. Their debut Birdverse novella The Four Profound Weaves was published by Tachyon in 2020 and was a finalist for the 2021 World Fantasy, Nebula, Locus, and Ignyte awards for Best Novella and was on the Honor List for the Otherwise Award. Their first Birdverse novel, The Unbalancing was published by Tachyon in 2022, is a finalist for the Locus Award. Lemberg's work has also been a finalist for the Nebula, Crawford, and other awards. Their Birdverse short fiction collection Geometries of Belonging: Stories & Poems From the Birdverse was published by Fairwood Press in late 2022, and include a previously unpublished story, "Where Your Quince Trees Grow".
Biography
Lemberg was born in L'viv, Ukraine on September 27, 1976. They lived in Russia and Israel before emigrating to the United States for graduate school at University of California, Berkeley.
In their academic life, Lemberg is a professor of sociolinguistics working on immigrant discourse, identity, and gender.
Lemberg lives in Lawrence, Kansas, with their spouse, Bogi Takács (who is also queer, trans, and an Eastern European Jewish person) and their child Mati.
Career
Lemberg is the founding editor of Stone Telling, a magazine of speculative poetry that debuted in 2010 and was named for the main characters in Ursula K. Le Guin's novel Always Coming Home. In 2012, they collected and edited Here, We Cross (An Anthology of Queer and Genderfluid Poetry from Stone Telling 1–7) from the works published in the early issues of Stone Telling, and edited The Moment of Change: An Anthology of Feminist Speculative Poetry. In 2016, they edited the short fiction anthology An Alphabet of Embers: An Anthology of Unclassifiables, which focused on short fiction works that defied classification by genre. In 2021, as a tribute following the passing of Ursula K. Le Guin in 2018, Lemberg, and co-editor Lisa Bradley, edited Climbing Lightly Through Forests: A Poetry Anthology Honoring Ursula K. Le Guin.
Lemberg's poetry has been published in Strange Horizons, Goblin Fruit, Uncanny Magazine, Fireside Magazine, Apex Magazine and many others. Their poetry has won the Strange Horizons Readers' Poll multiple times: "In the Third Cycle" in 2011, "Between the Mountain and the Moon" in 2012, and "Ranra's Unbalancing" in 2015. Their poem, "I will show you a single treasure from the treasures of Shah Niya", came in third place for the 2014 Rhysling Award in the Long Poem category. Their debut poetry collection, Marginalia to Stone Bird was shortlisted for the 2017 Crawford Award and was a finalist for the 2017 and 2018 Elgin Awards. Their poetry memoir, Everything Thaws, which recalls Lemberg's early life in the Soviet Union and their migrations to Israel and the United States, was published in 2023 by Ben Yehuda Press.
Lemberg was awarded the 2020 Le Guin Feminist Science Fiction Fellowship, sponsored by the University of Oregon Libraries Special Collections and University Archives, which gave them access to many of Le Guin's archives. On Lemberg's website, they revealed that their project for the Fellowship, for which the archival research was delayed by the COVID-19 pandemic, was primarily focused on Le Guin's poetry, which they previously discussed in their essay “The Poetry of Ursula K. Le Guin: A Retrospective” and appeared in Climbing Lightly Through Forests: A Poetry Anthology Honoring Ursula K. Le Guin.
During the 2022 Russian invasion of Ukraine, Lemberg translated works by Ukrainian poets for Chytomo, Springhouse Journal, and National Translation Month's Ukrainian Poetry in Translation Special Feature - Part II.
Lemberg's short fiction has been published in Lightspeed, Strange Horizons, Beneath Ceaseless Skies, Sisters of the Revolution: A Feminist Speculative Fiction Anthology, Uncanny Magazine, Daily Science Fiction, Transcendent 3: The Year's Best Transgender Speculative Fiction 2017, and others. Many of these stories are situated in their LGBTQIA+-focused secondary world, Birdverse. Their Birdverse novelette, "Grandmother-nai-Laylit's Cloth of Winds", was a finalist for the 2015 Nebula Award Finalist for Best Novelette and on the long list for the 2015 Tiptree Award. In 2020, their Birdverse novella, The Four Profound Weaves, was published by Tachyon to critical and reader acclaim, including a starred review and selection as a weekly pick by Publishers Weekly and a starred review from Library Journal. The Four Profound Weaves was a finalist for the 2021 World Fantasy Award, Nebula Award, Locus Award, and Ignyte Award for Best Novella, and was on the Honor List for the Otherwise Award.
Lemberg's debut Birdverse novel, The Unbalancing, an expansion of the story of their poem "Ranra's Unbalancing", was published by Tachyon in 2022 with positive reviews from Library Journal and Publishers Weekly. Their Birdverse collection, Geometries of Belonging: Stories & Poems from the Birdverse, received a starred review from Publishers Weekly ahead of its release from Fairwood Press in late 2022, and notes the inclusion of a new story in the collection, "Where Your Quince Trees Grow", which follows descendants of the main characters from The Unbalancing.
Awards and nominations
The Four Profound Weaves – 2020 Nebula Award Finalist for Best Novella; 2021 Ignyte Award Finalist for Best Novella; 2021 Locus Award Finalist for Best Novella; 2021 World Fantasy Award Finalist for Best Novella, and was on the Honor List for the 2020 Otherwise Award.
The Unbalancing – 2022 Locus Award Finalist for Best Novel
"Grandmother-nai-Laylit's Cloth of Winds", first published in Beneath Ceaseless Skies, issue #175 (June 2015) - 2015 Nebula Award Finalist for Best Novelette, and on the long list for the 2015 Tiptree Award.
Marginalia to Stone Bird, Aqueduct Press, 2016 - shortlisted for the Crawford Award, Finalist for the 2017 and 2018 Elgin Awards.
"Ranra's Unbalancing", Strange Horizons, 2015 - winner of the Strange Horizons Readers' Poll, 2015.
"I will show you a single treasure from the treasures of Shah Niya", Goblin Fruit, 2013 - came in third place for the 2014 Rhysling Award in the Long Poem category.
"Between the Mountain and the Moon", Strange Horizons, 2013 - winner of the Strange Horizons Readers' Poll, 2012.
"In the Third Cycle", Strange Horizons, 2011 - winner of the Strange Horizons Readers' Poll, 2011.
Geometries of Belonging - 2023 Ursula K. Le Guin Prize shortlist
Selected bibliography
Novels
Birdverse
The Four Profound Weaves, Tachyon, 2020
The Unbalancing, Tachyon, 2022
Short fiction
Collections
Geometries of Belonging: Stories & Poems from the Birdverse, Fairwood Press, 2022
Birdverse Stories
Other Short Fiction
{|class='wikitable sortable' width='75%'
|-
!width=25%|Title
!|Year
!|Length
!|First published
|-
|"To Balance the Weight of Khalem"
|2020
|Novelette
|Beneath Ceaseless Skies, issue 300
|-
|"Luriberg-That-Was"
|2019
|Short story
|Nowhereville: Weird Is Other People, ed. C. Dombrowski and Scott Gable, Broken Eye Books
|-
|"These Are the Attributes by Which You Shall Know God"
|2018
|Short story
|GlitterShip, summer 2018
|-
|"Retrying"
|2017
|Short Story
|Daily Science Fiction
|-
|"The Shapes of Us, Translucent to Your Eye"
|2015
|Short Story
|The Journal of Unlikely Academia
|-
|"How to Remember to Forget to Remember the Old War"
|2015
|Short story
|Lightspeed, issue 61
|-
|"Stalemate"
|2014
|Short story
|Lackington's, issue 4
|-
|"No Longer Lacking an Onion"
|2014
|Short story
|Goldfish Grimm's Spicy Fiction Sushi, #19
|-
|"A City on Its Tentacles"
|2014
|Short story
|Lackington's, issue 1
|-
|"Theories of Pain"
|2013
|Short story
|Daily Science Fiction
|-
|"Teffeu: A Book From the Library at Taarona"
|2013
|Short story
|Strange Horizons
|-
|"Seven Losses of Na Re"
|2012
|Short story
|Daily Science Fiction
|-
|"Giant"
|2011
|unknown
|Not One of Us
|-
|"Kifli"
|2010
|Short story
|Strange Horizons
|-
|"Geddarien"
|2008
|Short story
|Fantasy Magazine, December 2008
|-
|"To Find Home Again"
|2008
|unknown
|Warrior Wisewoman, ed. Roby James, Norilana Books
|}
Poetry
Collections
Everything Thaws - Ben Yehuda Press, 2023
Marginalia to Stone Bird – Aqueduct Press, 2016
Birdverse Poems
Editor
Climbing Lightly Through Forests: A Poetry Anthology Honoring Ursula K. Le Guin (with Lisa Bradley) - Aqueduct Press, 2021.
An Alphabet of Embers: An Anthology of Unclassifiables – Stone Bird Press, 2016
Here, We Cross (An Anthology of Queer and Genderfluid Poetry from Stone Telling 1–7) – Stone Bird Press, 2012.
The Moment of Change: An Anthology of Feminist Speculative Poetry - Aqueduct Press, 2012.
Stone Telling magazine, 2010-2016
Non-fiction
"Sergeant Bothari and Disability Representation in the Early Vorkosiverse", Strange Horizons, 2018
"The Uses and Limitations of the Folklorist's Toolkit for Fiction", Strange Horizons, 2015
"Encouraging Diversity: An Editor's Perspective", Strange Horizons, 2015
"Not Only a Hero's Journey", with Shweta Narayan, Stone Telling, 2011
"Silence to Speech", Stone Telling, 2010
Notes
See also
List of fantasy authors
List of LGBT writers
References
External links
R. B. Lemberg's Patreon
Interviews
My Favorite Bit: R. B. Lemberg Talks About The Four Profound Weaves, Alyshondra Meacham, MaryRobinetteKowal.com
Noticing Language: An Interview with Rose Lemberg, Julia Rios, Strange Horizons, 2013
R. B. Lemberg talks The Birdverse, Identity and Government, Dominic Walsh, SciFiPulse, 2021
R. B. Lemberg: A Different Adventure, Locus, 2021
Interview with R. B. Lemberg (The Unbalancing), The Fantasy Hive, 2022
Author Interview: Queer Norms and Sexualities in R. B. Lemberg's Birdverse, Jaymee Goh, Beneath Ceaseless Skies'', 8 September 2022
1976 births
Living people
21st-century American non-fiction writers
Jewish American non-fiction writers
Jewish American poets
American science fiction writers
Transgender Jews
University of California, Berkeley alumni
Israeli emigrants to the United States
American people of Ukrainian-Jewish descent
American people of Russian-Jewish descent
American LGBT poets
21st-century American Jews
Ukrainian emigrants to the United States
Ukrainian science fiction writers
21st-century American LGBT people
American queer writers
Transgender non-binary people
Writers with autism
American writers with disabilities
LGBT writers with disabilities
Transgender people with disabilities
American transgender writers
American non-binary writers
American queer artists
Queer poets
Autistic LGBT people
|
2214974
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A1%D0%B8%D0%BB%D0%BE%D0%B2%D0%B0%20%D1%81%D1%82%D0%B0%D0%BB%D0%B0
|
Силова стала
|
Силова стала — коефіцієнт у виразі, що описує зміну внутрімолекулярного потенціалу як функцію визначеного набору координат. Для кожного силового поля існує один чи більше наборів параметрів, що визначають силові сталі та рівноважну геометрію.
Величини силових сталих визначають деформацію молекули від точки рівноважної конфігурації.
Література
Глосарій термінів з хімії // Й. Опейда, О. Швайка. Ін-т фізико-органічної хімії та вуглехімії ім. Л. М. Литвиненка НАН України, Донецький національний університет. — Донецьк : Вебер, 2008. — 758 с. — ISBN 978-966-335-206-0
Примітки
Константи
|
2391775
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A1%D0%B2%D1%96%D1%82%D0%BE%D0%B2%D0%B0%20%D0%BA%D0%BB%D0%B0%D1%81%D0%B8%D0%BA%D0%B0%20%D0%B1%D0%B5%D0%B9%D1%81%D0%B1%D0%BE%D0%BB%D1%83%202009
|
Світова класика бейсболу 2009
|
Світова класика бейсболу 2009, — другий розіграш бейсбольного турніру між національними збірними країн з участю гравців Вищої ліги бейсболу. Пройшов з 5 по 23 березня 2009 року на стадіонах міст Токіо (Японія), Сан-Хуан (Пуерто-Рико), Мехіко (Мексика), Торонто (Канада), Маямі, Лос-Анджелес і Сан-Дієго (США). Турнір організовувала Вища ліга бейсболу з дозволу Міжнародної федерації бейсболу (IBAF). Чемпіоном Світової класики вдруге стала збірна Японії, обігравши у фінальному матчі збірну Кореї – 5-3 у додатковому інінґу.
Формат
На відміну від Світової класики 2006 року, де перші два раунди в групах проходили за круговою системою і це призводило до того, що іноді доля команди вирішувалася кількістю ранів, у цьому розіграші групова стадія турніру відбувалася у форматі «вибування після двох поразок». За цим форматом розклад матчів у групі починаючи з 2-го туру формується в залежності від результатів зіграних матчів. Після двох матчів 1-го туру, у 2-му турі грають між собою переможці та команди, що зазнали поразок. Команда, яка зазнала поразки і у другому матчі, вибуває з турніру. Тоді відбувається матч між командами, які на цей час мають по одній перемозі і поразці. Переможець цього матчу виходить у наступний раунд і в останньому матчі групи грає з командою, яка виграла перші два своїх матчі. Цей матч вирішував, яким буде «посів» команд у наступному раунді.
У першому раунді Світової класики 16 команд грали в чотирьох групах, дві кращі команди з кожної групи виходили до другого раунду. Команди з груп А і B утворювали Групу 1 у другому раунді, а команди з груп C і D – Групу 2. Очки зароблені в першому раунді в другому не враховувалися. Дві перші команди обох груп виходили у заключну плей-офф стадію. У півфіналах переможці груп грали з другою командою протилежної групи (на відміну від формату 2006 року).
Такий формат дозволяв уникнути на груповій стадії підрахунку додаткових показників (наприклад, співвідношення ранів до зіграних інінґів на подачі) для визначення кращої команди при однаковому балансі перемог/поразок. З іншої сторони, це передбачало можливість, що команди можуть зіграти двічі між собою в рамках однієї групи і чотири рази в рамках групового турніру. Саме так сталося зі збірними Японії і Кореї, які зіграли між собою 5 матчів протягом Світової класики (враховуючи фінал).
Додаткові правила гри
Як і 2006 року, на Світовій класиці 2009 було запроваджено кілька правил, що відрізнялися від діючих правил гри ВЛБ і IBAF. Зокрема, знову (але з деякими змінами максимальної кількості) обмежувалася кількість виконаних подач в одному матчі для пітчера – 70 (було 65) у матчах першого раунду, 85 (було 80) у матчах другого раунду і 100 (було 90) в матчах фінального раунду. Пітчеру дозволялося перевищити цей ліміт лише у випадку, коли максимальна кількість досягнута, проте бетер-суперник все ще перебуває на відбиванні. Після того, як бетер вибитий або став ранером, пітчер повинен бути замінений. Якщо пітчер в одному матчі виконав більш як 30 подач, він не мав права подавати наступного дня. Якщо ж одному матчі він виконав більше ніж 50 подач, він не мав грати як пітчер протягом чотирьох наступних днів.
У матчах першого та другого раундів діяло правило «милосердя», за яким матч припинявся якщо одна команда перемагає з відривом у 15 ранів після 5 інінґів або у 10 ранів після 7 інінґів. В усіх матчах застосовувалося правило визначеного хітера.
Протягом турніру арбітри могли використовувати під час матчів відеоповтори, які були запроваджені у ВЛБ 2008 року. Відеоповтори використовувались, щоб допомогти арбітрам ухвалити рішення лише у визначених ситуаціях стосовно фіксування хоум-рана.
Також діяла альтернативна версія правила додаткових інінґів, яке діяло в IBAF. Якщо після дванадцятого інінґа рахунок і далі був нічийним, кожна наступна половина інінґа починалась з ранерами на першій і другій базі.
Розподіл на групи
Для другого в історії турніру Світової бейсбольної класики організатори збірні збірні команди тих самих країн, що грали на першому турінірі, — які на їхню думку, є «найсильнішими бейсбольними збірними і забезпечують, щоб на змаганні було всесвітнє представництво». Кваліфікаційні змагання не проводилися. Розподіл на групи зроблено на розсуд організаторів з урахуванням «географічного та змагального балансу».
Склади команд
Кожна збірна учасник повинна була надати склад команди з 28 гравців, у якому мало бути не менше 13 пітчерів і двох кетчерів.
Стадіони
Для проведення матчів турніру було залучено 7 стадіонів.
Перший раунд
Група A
Група B
Група C
Група D
Другий раунд
Група 1
Група 2
Фінальний раунд
Півфінали
Фінал
MVP і Збірна кращих гравців
Найціннішим гравцем (MVP) турніру був визнаний пітчер збірної Японії Дайсуке Мацузака.
Найкращі гравці за позиціями:
Посилання
Правила на офіційному сайті.
Результати і статистика на офіційному сайті.
Примітки
Світова класика бейсболу
2009 у бейсболі
|
15861339
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Saint-Germain-de-Varreville
|
Saint-Germain-de-Varreville
|
Saint-Germain-de-Varreville is a commune in the Manche department in Normandy in north-western France.
See also
Communes of the Manche department
References
Saintgermaindevarreville
|
4584653
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%91%D0%BE%D0%B3%D0%BE%D1%80%D0%BE%D0%B4%D0%B8%D1%86%D1%8C%D0%BA%D0%B5%20%28%D0%9D%D0%BE%D0%B2%D0%BE%D0%BF%D0%B5%D1%82%D1%80%D0%BE%D0%B2%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%B5%20%D1%81%D1%96%D0%BB%D1%8C%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%B5%20%D0%BF%D0%BE%D1%81%D0%B5%D0%BB%D0%B5%D0%BD%D0%BD%D1%8F%29
|
Богородицьке (Новопетровське сільське поселення)
|
Богородицьке (Новопетровське сільське поселення)
Богородицьке — присілок у Свердловському районі Орловської області Російської Федерації.
Населення становить 25 осіб. Входить до муніципального утворення Новопетровське сільське поселення.
Історія
Населений пункт розташований у межах Чорнозем'я та історичного Дикого Поля. Від 30 липня 1928 року у складі Орловського округу Центрально-Чорноземної області, 13 червня 1934 року після ліквідації Центрально-Чорноземної області населений пункт увійшов до складу новоствореної Курської області.
З 1937 року в складі новоутвореної Орловської області.
Від 2013 року входить до муніципального утворення Новопетровське сільське поселення.
Населення
Примітки
Населені пункти Свердловського району Орловської області
|
1077539
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A0%D1%83%D1%81%D0%BE%D1%84%D0%BE%D0%B1%D1%96%D1%8F
|
Русофобія
|
Русофобія — підозріле, неприязне, вороже ставлення до Росії, російської мови, росіян, російської культури
Використання терміну
Привертає увагу специфічне потрактування поняття «русофобія» в російській політичній пропаганді з поширенням у довідникові видання, де «русофобію» розуміють як ненависть до Росії, російської мови, культури та історії. Але, якщо точно дотримуватися перекладу терміну, то йдеться не про ненависть, а про страх, побоювання за свою безпеку з боку Росії. Отже, здійснюється підміна поняття страху перед Росією на ненависть до неї. Страх цей виправданий, адже Росія погрожує застосуванням сили і кидає свої війська проти інших країн.
Росія заперечує саму ідею об'єктивної реальності, занурюючи суспільства у світ, де сильний вирішує, що є правдою і що є реальністю. що немає доброго і поганого, що, як вони кажуть, «все відносно». З точки зору Росії не може бути доказів на захист інших країн, оскільки правда походить від сили. Оскільки Росія сильна, то вона може маніпулювати правдою та визначати правду.
Термін «русофобія» — це імперська стратегія, яка має переключити тему з реальної агресивної війни на почуття агресора, таким чином усуваючи існування і долю людей, проти яких спрямована російська агресія. Імперіаліст каже: «Ми тут єдині люди. Ми — справжні жертви. І наші ображені почуття важать більше, ніж життя інших людей».
Видавання агресором себе як жертви, — це не є захистом, а частиною злочину. Розпалювання ненависті, спрямоване проти українців, не є частиною захисту Російської Федерації чи її громадян, а елементом злочинів, які скоюють російські громадяни на території України.
Русофобія є ірраціональним аргументом і частиною неоімперського дискурсу ідентичності росіян. Пропагуючи нібито західну русофобію, політичне керівництво Росії намагається виправдати російський шовінізм, ідеологію російської національної переваги над іншими народами, яка намагається обґрунтувати своє бажання домінувати над іншими націями та використовувати їх у власних геополітичних цілях.
Деякі дослідники описують використання наративів «русофобії» як тактику, що використовується Володимиром Путіним. Ці наративи підкреслюють переконання, що Росія стикається з екзистенційною загрозою з боку західних держав і повинна вжити радикальних заходів для забезпечення внутрішньої стабільності, включно з війною проти України, і визначаються критиками як радикальний націоналізм і неоімперіалізм. Російські шовіністи й апологети зовнішньої політики Росії часто використовують звинувачення в «русофобії» як форму пропаганди, щоб протистояти критиці Росії.
Історія
Уперше термін «русофобія» був застосований Федором Тютчевим у зв'язку із придушенням російськими військами угорської революції 1848—1849 років. Він за версією деяких російських дослідників, протиставляв русофобії панславізм.
На окремі документальні приклади посилаються навіть з початку XVI століття, коли ще Московією не була привласнена назва Русь. Посилаються на пропаганду проти Московського царства, яку активно вели литовські і польські державні діячі, історики та письменники, а також, згодом, єзуїти. Ця пропаганда виникла на ґрунті суперництва за землі Русі, а також на ґрунті конфесійної боротьби католицтва зі «схизматичним» православ'ям. Польський король Сигізмунд І, який намагався запобігти будь-яким політичним альянсам Московського царства в Європі, переконував західних монархів, що московити — не християни, а жорстокі варвари, що належать до Азії і змовилися з турками і татарами зруйнувати християнський світ. У кінці XVIII — першій половині XIX століття, мовляв, відбувається формування русофобії як системи, яка обслуговує ворожу політику тієї чи іншої держави стосовно Росії. Виникнувши спочатку у Франції після падіння в 1815 році наполеонівської імперії, русофобія перекочувала до Англії, де в 1820—1840 роки була сформована найбільш повно. У період між Угорською революцією 1848—1849 років та Кримською війною 1853—1856 років русофобія в Англії досягла свого апогею і в тій чи іншій мірі охопила багато інших європейських країн. Історично термін русофобія включав у себе жорстоке поводження та дискримінацію на державному та низовому рівнях і антиросійську пропаганду.
А. Фурсов характеризує системну русофобію як «психоісторичну зброю», мета якої довести, в тому числі і самим росіянам, що їхній розвиток не повною мірою відповідає західному типу і таким чином поставити росіян в програшний стан психологічного захисту. Валентин Фалін в інтерв'ю каналу Росія висловив думку, що «віссю, довкола якої оберталися відносини між Росією та західним світом велику частину XIX століття і у XVIII столітті була русофобія — ніякого стосунку вона до комунізму не мала», Олександр Чубар'ян так само стверджував, що «русофобія йде в країнах Заходу з середини XVIII століття».
Термін «русофобія» поширювався в середині ХІХ ст. з метою підтримати російський імперський та цивілізаційний дискурс, що репрезентував православно-імперську традицію Візантії та спадщину Чингісхана, тобто відмінну від західної ієрархію цінностей. Цей дискурс був неспроможний нейтралізувати західну критику експансійної політики царського режиму, що привела Росію до зайняття позиції пихатого ізоляціонізму.
Леонід Шебаршин дотримується думки, що книга сера Роберта Вільсона, який під час війни з Наполеоном був при ставці російського головнокомандування, і стала поштовхом до русофобії, інші дослідники вважають, що історію русофобії на рівні державної політики можна простежити цілком чітко з 1840-х років, на думку прихильників другої версії, імперська антиліберальна і мілітаристська політика Миколи I після ряду військових успіхів стала викликати побоювання та сприйматися деякими європейськими державами як загроза їхнім інтересам.
За переконаннями росіян у Європі русофобія ґрунтувалася на різних більш-менш фантастичних страхах перед російським завоюванням Європи, таких як ті, що ґрунтувалися на підробці «Заповіту Петра І», задокументованій у Франції в 19-му столітті, і яка згодом знову з'явилась у Великій Британії внаслідок побоювань нападу Росії на Британську Індію у зв'язку з «Великою грою».
1922 року російський письменник Максим Горький написав статтю Про російське селянство, через яку його звинувачують у ненависті до росіян. Стаття була заборонена в СРСР і у сучасній Росії ніколи не видавалась.
Термін також було використано в статті "Про викривлення під час проведення національної політики" журналу Комуніст 1926 року, яка стала ключовим елементом дискусії, що призвела до розколу КПЗУ у 1927 і виокремлення течії так знаних "націонал-ухильників" на чолі з Шумським:Побутова русофобія ґрунтується на неприйнятті негативних рис російського національного характеру. Масштаби її зросли після розпаду СРСР і масової появи на Заході російських кримінальників, бізнесменів, туристів тощо.
Сучасна геополітична стратегія Росії, спрямована на відновлення власного домінування на пострадянському просторі, рефлекторно викликає загострення русофобських настроїв особливо серед народів, які побували в підпорядкуванні російської імперії і відчувають себе потенційними мішенями російського експансіонізму.
Протягом історії тема боротьби з русофобією використовувалась для реалізації різних політичних цілей як усередині, так і поза межами російської держави. Розроблений на суворо внутрішньоросійській основі цей підхід спрямований проти провідників демократизації та лібералізації Росії. Це означає, що держава розглядає критиків режиму як ворогів, і працює над публічним тавруванням та ізоляцією їх. З іншого боку, напад на русофобів слугує способом імунізації російського суспільства від сумнівів щодо політики Кремля, є інструментом у формуванні неоімперської політичної ідентичності серед громадян Російської Федерації, мобілізуючи їх щодо реальних або передбачуваних загроз, а також служить формою відновлення психологічного комфорту для них перед фактом невдалих дій Кремля. «Русофобія» стає все більш широким поняттям, що таврує не тільки суспільства інших країн, а й громадян Росії. Таке розширене тлумачення поняття дозволяє використовувати його як двоголову інформаційну зброю. Це також дозволяє продовжити боротьбу з ворогом, як зовнішнім, так і внутрішнім; останніх раніше називали «п'ятою» (так звані «іноземні агенти») і «шостою колоною» (так звані «ліберали»).
На думку академіка РАН Володимира Волкова «русофобія» є різновидом ксенофобії, однак за визначенням «Політичної енциклопедії» її «особливістю є те, що тут коріння переважно криється у російській державній політиці супроти інших народів і держав».
Інформаційна діяльність на основі стереотипу русофобії є розсадником російського шовінізму, який в багатоетнічній країні може мати протилежні наслідки до передбачуваних.
За висновками Тімоті Снайдера термін «русофобія» є частиною давньої риторичної російської стратегії, яку використовує імперія, коли вона атакує, стверджуючи, що вона насправді є жертвою.
Як вказує філософ Н. В. Іщук, Російська православна церква у своєму меморандумі фактично відносить до проявів русофобії критичне ставлення до російського православ'я та до діяльності цієї церкви.
Російська агресія проти України
Термін «русофобія» використовує російська влада з метою політичної мобілізації населення, компрометації окремих політичних сил або дій нелояльних до Росії урядів. Зокрема, проявами «русофобії» проголошувалися мовна, релігійна політика і політика відродження історичної пам'яті, що здійснювалися в Україні після «помаранчевої революції».
Після анексії Криму Росією у березні 2014 року російська влада та засоби масової інформації почали широко застосовувати термін до осіб та організацій, хто критикував позицію та дії Кремля чи був залучений до застосування санкцій проти Росії.
Зверху на графіку: частота вжитку терміна «русофобія» від МЗС Росії, а також державних медіа: Sputnik, Russia Today.
Те, що ми зазвичай називаємо «русофобією», маючи на увазі обґрунтовано негативне ставлення до російської влади та суспільства і бажання відгородитися від усього, що з ними пов'язане, є нормальною реакцією українського суспільства на звірства російських військових, які відбуваються щодня і підтримуються цивільним населенням Російської Федерації. Ця тенденція є наслідком дій Росії, і почалася вона ще в 2014 році, а загострилася з початком повномасштабної війни. У нинішніх умовах українське суспільство фактично не має іншого вибору. Більше того, для України важливо, щоб ця тенденція продовжувалась, адже вона сприяє позитивним змінам, які ведуть до зміцнення національної свідомості українців.
Офіційний представник Франції в ООН Діара Діме-Лабіль заявила: «Москва не досягне успіху у своїй невиправданій війні, культивуючи міф про так звану русофобію». Джон Келлі визначив російську риторику терміном «газлайтинг».
На думку Тімоті Снайдера сам термін «русофобія» є формою російської імперської пропаганди та спробою виправдати воєнні злочини Москви в Україні, це просто колоніальна риторика та частина більшої стратегії мови ворожнечі.
На думку А. А. Карпова, озвучену в програмі «Вата-шоу», російська пропаганда неправильно вживає термін «руссофобия», називаючи ним ставлення громадян інших країн до Росії, бо термін позначає страх до Росії, а Росії не бояться — її зневажають.
Див. також
Українофобія
Панславізм
Антирадянщина
Ворог народу
Інформаційна війна
Примітки
Джерела
Галушко К. Ю. Русофобія // Енциклопедія історії України: Додатковий том. Кн. 1: А–Я / Редкол.: В. А. Смолій (голова редкол.) та ін. НАН України. Інститут історії України. — : «Наукова думка», 2021. — С. 506—507. — 773 с. — ISBN 978-966-00-1858-7.
|
22943237
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Hose%20barb
|
Hose barb
|
Hose barbs are cylindrical pieces or parts for attaching and securing of hoses (tubing). The barb-like rings on the cylindrical piece allow for an easy push-connection of flexible-plastic or rubber tubing that is not so easily disconnected. Hose barbs are used in machine perfusion and chemistry laboratory equipment. Hose barb fittings are small curved, bent or T-shaped pipes, hoses or tubes with hose barbs on at least one side used to join two or more pieces of piping (hosing, tubing) together. Hose barbs are commonly used in the agriculture industry to connect anhydrous ammonia (NH3) hoses.
See also
Hose coupling
Piping and plumbing fitting
References
External links
Vacuum Hose Barb Fittings
Laboratory equipment
|
4710284
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A3%D1%81%D1%82%D1%8C-%D0%A7%D0%B5%D0%B1%D1%83%D0%BB%D0%B0
|
Усть-Чебула
|
Усть-Чебула — село у складі Чебулинського округу Кемеровської області, Росія.
Населення
Населення — 686 осіб (2010; 681 у 2002).
Національний склад (станом на 2002 рік):
росіяни — 99 %
Джерела
Примітки
Населені пункти Чебулинського округу
Села Кемеровської області
|
2856638
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9C%D1%83%D1%80%D0%B0%D1%88%D0%BD%D0%B8%D0%BA%20%28%D1%82%D0%BE%D1%80%D1%82%29
|
Мурашник (торт)
|
Мурашник (торт)
Торт «мурашник» — популярна страва пострадянської кухні, відома з 1970-х років як домашня страва, з 1990-х років проводиться промислово.
Рецепт
Рецепт сходить до популярного в США «торту з лійки» («Фанел кейк»), який з'явився в Пенсільванії серед німецько-голландських колоністів і став популярною стравою на карнавалах, ярмарках, спортивних фестивалях і курортах.
На відміну від мурашника основний принцип приготування Фанел кейк: заварне тісто виливається через лійку у вигляді різних фігур в олію і засмажують до золотисто-коричневого кольору. Торт може посипатися цукровою пудрою, корицею, мускатним горіхом, варенням. У США як прикрасу також використовуються свіжі фрукти.
У різних кухнях і країнах
Страва також відома і в інших інших кухонь. В Австрії вона носить назву «штраубен», , у Словенії — «фланцаті», у фінській кухні — «тіппалейпя», (зазвичай подається на травневий фестиваль початку весни, Ваппу).
В Індії аналогічний десерт відомий під назвою «джалебі», однак він має більш густу й тягучу консистенцію і посипається цукром. В Ірані відомий як «зульбія».
Примітки
Посилання
Як приготувати торт Мурашник? Просто, швидко, смачно, ефектно!
"Мурашник": рецепт оригінального торта (відео)
Пляцок (торт) «Мурашник»
Торт «Мурашник», рецепт
Торт Мурашник рецепт в домашніх умовах
Торти
Культура Пенсільванії
|
310667
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A0%D0%B5%D0%B2%D0%B5%D1%80%D0%B0%20%28%D0%A1%D1%82%D0%B0%D0%BD%D0%B8%D1%81%D0%BB%D0%B0%D0%B2%D1%96%D0%B2%29
|
Ревера (Станиславів)
|
Ревера (Станиславів)
«Ревера» (офіційна назва Військово-Цивільний Клуб Спортивний «Ревера» Станиславів) — польський футбольний клуб з міста Станиславів (нині — Івано-Франківськ).
Хронологія назв
1908—1936: СКС «Ревера» Станиславів
1936—1939: ВЦКС «Ревера» Станиславів
Історія
«Реверу» засновано 1908 року в Станиславові. Вона була першим футбольним клубом в спортивній історії цього міста та одним із перших на території Галичини, яка тоді входила до складу Австро-Угорщини. Назва команди пов’язана з латинським словом «re vera» (перекладається як «істинно», «так само») — таке прізвисько було в Станіслава «Ревери» Потоцького, батька засновника міста Анджея (Андрія) Потоцького.
Свій перший в історії задокументований поєдинок «Ревера» зіграла 20 червня 1909 року в сусідньому Львові проти спортсменів місцевого клубу «Чарні» (резервний склад), зазнавши поразки 1:4. Через два тижні, 4 липня 1909 р., у Станиславові відбувся матч-реванш. Подія викликала підвищене зацікавлення в жителів міста, адже раніше іногородні футбольні клуби тут ще не гостювали. Резервісти львівських «Чарних» були сильнішими і в повторній зустрічі – 3:1.
До Першої світової війни клуб був членом Австрійського футбольного союзу та виступав у Чемпіонаті Галичини в класі II-A.
У наступний період своєї історії (1921—1939 роки) «Ревера» входила до структури «Polski Związek Piłki Nožnej» («Польський Футбольний Союз»).
У 1921 році «Ревера» в числі інших 6 клубів регіону стала співзасновником «Львівського Окружного Футбольного Союзу». Спочатку станиславівські футболісти змагалися у першостях класу «А» Львівської округи аж до 1933 року (за винятком 1925-1927 років, коли опустилися в клас «В»). У цих турнірах найбільші досягнення «Ревери» припадають на кінець 20-х — початок 30-х років: чемпіонство в сезоні 1931-го та віце-чемпіонство в сезонах 1928-го (після поразки у матчах плей-офф від «Полонії» з Перемишля – 0:3, 3:1 і 2:4) та 1932-го.
У 1934—1939 роках «Ревера» виступала у найвищому дивізіоні новоствореного «Станиславівського Окружного Футбольного Союзу». Як чотириразовий переможець окружної першості, у різні роки клуб брав участь у відбірних турнірах за право виходу до Польської вищої ліги, але без особливих успіхів. Тільки в 1934 році «Ревері» вдалося стати переможцем своєї відбірної групи за вихід у еліту польського футболу. Але, отримавши перепустку до півфіналу змагань, її футболісти зазнали у ньому поразки в двораундовому протистоянні з майбутнім переможцем відбору «Шльонском» (Свентохловиці).
У вересні 1939 року в зв’язку з початком Другої світової війни та радянською окупацією західноукраїнських земель футбольний клуб «Ревера» (Станиславів) припинив своє існування.
У 2011 році на футбольній карті сучасного Івано-Франківська з’явився клуб з однойменною назвою. Місцева громадська організація «Футбольний клуб «Ревера» оголосила себе спадкоємицею традицій славнозвісної станиславівської команди австрійських та польських часів. На сьогодні клуб бере участь в обласних вищолігових змаганнях Івано-Франківщини з футзалу.
Сучасний логотип ФК «Ревера» Івано-Франквіськ
Титули та досягнення
Чемпіонат Львівського окружного футбольного союзу:
чемпіон (1): 1931.
віце-чемпіон (2): 1928, 1932.
Чемпіонат Станиславівського окружного футбольного союзу:
чемпіон (4): 1934, 1935, 1936/37, 1937/38.
віце-чемпіон (1): 1938/39.
Відомі гравці
Сильвестр Барткевич
Збіґнєв Венцель
Див. також
Список футбольних команд України
Буй-Тур (Станиславів)
Пролом (Станиславів)
УСК (Станиславів)
Сокул (Станиславів)
Станиславовія (Станиславів)
Стшелец Гурка (Станиславів)
Стшелец «Раз Два Тши» (Станиславів)
Гакоах (Станиславів)
Примітки
Джерела
Дейчаківський І. Копаний м’яч у Станиславові. — Івано-Франківськ: Лілея-НВ, 2010. — С. 7-23.
Перші кроки футболу України. — Том 2 / авт.-упорядн. А. Ф. Коломієць. — Київ, 2020. — С. 104-109.
Футбольна династія Думанських / О. Думанська та ін. — Івано-Франківськ : Місто НВ, 2007. — С. 5-7
Посилання
Профіль клубу на сайті wikipasy.pl
Про австрійський період «Ревери» та співзасновника клубу Сильвестра Барткевича на сайті Літописець прикарпатського спорту
Футбольні клуби Австро-Угорщини
Футбольні клуби Івано-Франківська
Футбольні клуби, засновані 1908
Неіснуючі футбольні клуби Польщі
Засновані в Україні 1908
Футбольні клуби, розформовані 1939
Зникли в Україні 1939
Засновані в Австро-Угорщині 1908
|
399149
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A1%D0%BB%D0%B8%D0%B7
|
Слиз
|
Слиз — слизький та густий колоїдний секрет, що виробляється та вкриває поверхню багатьох клітин або тканин багатьох організмів.
У хребетних тварин слиз виділяється келихоподібними клітинами слизових оболонок та містить антисептичні ферменти (такі як лізоцим) та імуноглобуліни, що виконують функцію захисту епітеліальних клітин дихальної, травної, сечостатевої, зорової та слухової систем ссавців, шкіри земноводних та зябра риб. Багато безхребетних тварин (равлики, слимаки), деякі риби (міксини) та бактерії (міксобактерії) виділяють зовнішній слиз, що на додаток до захисної функції допомагає їм рухатися у середовищі.
Властивості та склад
Слиз є сумішшю речовин, які виділяються різними клітинами слизової оболонки: келихоподібними клітинами, , ентероцитами (у кишечнику), тощо. Основним компонентом цієї суміші є муцини — високомолекулярні глікопротеїни, які утворюють молекулярну сітку, утримуючи всередині воду та дрібні часточки, своєрідний гель.
Слиз є в'язким та еластичним. У залежності від вмісту білків і води в'язкість може сильно змінюватися.
Також до складу слизу входять інші клітинні та позаклітинні білки, ліпіди.
Слиз у травному тракті ссавців
Слиз захищає поверхню шлунково-кишкового тракту від механічних пошкоджень та від перетравлення їх стінок під дією власних травних ферментів. Окрім того, у кишечнику слиз захищає поверхню епітеліальних клітин від численних кишкових бактерій. У шлунку та товстому кишечнику знаходиться два шари слизу, тоді як у тонкій кишці — лише один.
Слиз у тонкому кишечнику містить білок муцин MUC2, який утворює молекулярну сітку з великими отворами, через які можуть проходити часточки розміром з бактерію (1-2 мікрометри).
Див. також
Мокротиння
Рослинний слиз
Носовий слиз людини
Сірий слиз
Передеякулят
Примітки
Посилання
Біологічні рідини
Екзокринна система
Виділення
|
2541267
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/RBMY1J
|
RBMY1J
|
RBMY1J – білок, який кодується однойменним геном, розташованим у людей на довгому плечі Y-хромосоми. Довжина поліпептидного ланцюга білка становить 496 амінокислот, а молекулярна маса — 55 728.
Задіяний у таких біологічних процесах, як процесинг мРНК, сплайсинг мРНК, альтернативний сплайсинг.
Білок має сайт для зв'язування з РНК.
Локалізований у ядрі.
Література
Примітки
Див. також
Хромосома Y
Некатегоризовані білки
|
51326316
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Fredrik%20Bergstr%C3%B6m%20%28sailor%29
|
Fredrik Bergström (sailor)
|
Fredrik Bergström (sailor)
Carl Fredrik Bergström (born 9 July 1990) is a Swedish competitive sailor. He competed at the 2016 Summer Olympics in Rio de Janeiro in the men's 470, where he, with partner Anton Dahlberg, finished in 6th place. At the 2020 Summer Olympics, he and Dahlberg won a silver medal in the men's 470.
Bergström was born in Onsala, and represents the Royal Swedish Yacht Club.
Sailing career
470 Olympic silver medal with Dahlberg (2013–2021)
Fredrik Bergström, the 2011 470 Junior World Championship champion, joined forces with two-time Olympian Anton Dahlberg for a 2016 Summer Olympics campaign. The two finished second in the 2014 Trofeo Princesa Sofía. At the 2014 ISAF Sailing World Championships in Santander, they finished 15th.
In November 2015, Dahlberg and Bergström were among the first batch of athletes selected by the Swedish Olympic Committee to represent Sweden at the 2016 Summer Olympics in Rio de Janeiro. At the Olympics, with a fourth place possible before the medal race, the Swedish duo finished sixth.
At the 2017 470 World Championships in Thessaloniki, Dahlberg and Bergström were in the lead before the medal race on the last day, ahead of Australian team Mathew Belcher and Will Ryan. Believing they were on the course side of the starting line at the time of the starting signal, they went back to start again and lost the race and the World championship title. In May 2018, they won the 470 European Championships in Burgas. The year after they defended their European Championship title in Sanremo in May.
At the 2021 470 World Championships in Vilamoura in March 2021, the Dahlberg and Bergström team won their first World championship title, ahead of Portuguese silver medallists Diogo Costa and Pedro Costa and Spanish bronze-medallist team Jordi Xammar and Nicolás Rodríguez.
Dahlberg and Bergström represented Sweden in the men's 470 event at the 2020 Olympics. On the first day of the Olympic regatta in Enoshima, the Swedish duo won the first race and finished 15th in the second. In the end of the series, Dahlberg and Bergström had taken the silver medal after securing the second place in the medal race ahead of Spanish duo Xammar and Rodríguez, who took the bronze. The Australian duo Belcher and Ryan claimed the gold medal.
References
External links
(archive)
1990 births
Living people
Swedish male sailors (sport)
Olympic sailors for Sweden
Sailors at the 2016 Summer Olympics – 470
Sailors at the 2020 Summer Olympics – 470
Medalists at the 2020 Summer Olympics
Olympic medalists in sailing
Olympic silver medalists for Sweden
Royal Swedish Yacht Club sailors
470 class world champions
|
10146439
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Bibertal
|
Bibertal
|
Bibertal is a municipality in the district of Günzburg in Bavaria in Germany.
References
External links
Official site
Populated places in Günzburg (district)
|
951318
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%95%D0%BF%D1%96%D1%82%D1%80%D0%BE%D1%85%D0%BE%D1%97%D0%B4%D0%B0
|
Епітрохоїда
|
Епітрохоїда (від — на, над, при і — колесо) — плоска крива, що утворюється точкою, яка жорстко зв'язана з колом, що котиться по зовнішній стороні іншого кола.
Рівняння
Параметричні рівняння:
де ; — радіус нерухомого кола; — радіус кола що котиться; — відстань від центру кола що котиться до точки.
Приклади
Якщо , епітрохоїда утворює епіциклоїду.
Також при , утворену фігуру називають подовженою епіциклоїдою, а при — вкороченою епіциклоїдою
Власні імена отримали ще два варіанти епітрохоїди:
— равлик Паскаля
— троянда
В науці та природі
Орбіти планет в системі Птолемея є епітрохоїдами
Епітрохоїду можна намалювати спірографом
Камера згоряння двигуна Ванкеля має форму епітрохоїди
Посилання
Flash-анімація епітрохоїди
Епітрохоїда на Mathworld
Криві
|
3394519
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9C%D0%B0%D1%83%D0%BD%D1%82%D0%B5%D0%BD%20%28%D0%BF%D0%B5%D1%80%D0%B5%D0%BF%D0%B8%D1%81%D0%BD%D0%B0%20%D0%BC%D1%96%D1%81%D1%86%D0%B5%D0%B2%D1%96%D1%81%D1%82%D1%8C%2C%20%D0%92%D1%96%D1%81%D0%BA%D0%BE%D0%BD%D1%81%D0%B8%D0%BD%29
|
Маунтен (переписна місцевість, Вісконсин)
|
Маунтен (переписна місцевість, Вісконсин)
Маунтен — переписна місцевість (CDP) в США, в окрузі Оконто штату Вісконсин. Населення — 289 осіб (2020).
Географія
Маунтен розташований за координатами (45.186331, -88.468054). За даними Бюро перепису населення США в 2010 році переписна місцевість мала площу 17,35 км², уся площа — суходіл.
Демографія
Згідно з переписом 2010 року, у переписній місцевості мешкали 363 особи в 158 домогосподарствах у складі 102 родин. Густота населення становила 21 особа/км². Було 311 помешкання (18/км²).
Расовий склад населення:
До двох чи більше рас належало 1,7 %. Частка іспаномовних становила 1,1 % від усіх жителів.
За віковим діапазоном населення розподілялося таким чином: 17,9 % — особи молодші 18 років, 61,4 % — особи у віці 18—64 років, 20,7 % — особи у віці 65 років та старші. Медіана віку мешканця становила 50,6 року. На 100 осіб жіночої статі у переписній місцевості припадало 102,8 чоловіків; на 100 жінок у віці від 18 років та старших — 109,9 чоловіків також старших 18 років.
Середній дохід на одне домашнє господарство становив долари США , а середній дохід на одну сім'ю — доларів . Медіана доходів становила доларів для чоловіків та доларів для жінок. За межею бідності перебувало 23,9 % осіб, у тому числі 59,6 % дітей у віці до 18 років та 9,0 % осіб у віці 65 років та старших.
Цивільне працевлаштоване населення становило 121 особа. Основні галузі зайнятості: виробництво — 28,9 %, роздрібна торгівля — 22,3 %, освіта, охорона здоров'я та соціальна допомога — 11,6 %, транспорт — 7,4 %.
Примітки
Джерела
Переписні місцевості Вісконсину
Населені пункти округу Оконто (Вісконсин)
|
2379851
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A2%D0%B0%D0%BA%D0%B0%D0%BD%D0%B0%D1%81%D1%96%20%D0%A1%D0%B0%D1%80%D0%B0
|
Таканасі Сара
|
Таканасі Сара (8 жовтня 1996) — японська стрибунка з трампліна, олімпійська медалістка, чемпіонка світу та призерка світових першостей.
Станом на березень 2017 року вона має у своєму активі 53 перемоги на етапах кубка світу. Вона чотири рази вигравала загальний залік кубка світу — в 2013, 2014, 2016 та 2017 роках.
Посилання
Досьє на сайті Міжнародної лижної федерації
Японські стрибуни з трампліна
Японські учасники зимових Олімпійських ігор 2018
Бронзові призери зимових Олімпійських ігор 2018
Стрибуни з трампліна на зимових Олімпійських іграх 2014
Стрибуни з трампліна на зимових Олімпійських іграх 2018
Японські бронзові олімпійські медалісти
Стрибуни з трампліна на зимових Олімпійських іграх 2022
|
1639555
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A1%D1%82%D0%B5%D0%BB%D0%BD%D0%B8%D0%BA
|
Стелник
|
Стелник — поселення в общині Костел, регіон Південно-Східна Словенія, Словенія. Висота над рівнем моря: 327 м.
Посилання
Статистичне бюро Республіки Словенія
Населені пункти Словенії
|
2597843
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A2%D0%B5%D0%BB%D1%8C%D0%BD%D1%8F%D1%82%D0%B0
|
Тельнята
|
Тельнята — присілок у складі Даровського району Кіровської області, Росія. Входить до складу Вонданського сільського поселення.
Населення становить 26 осіб (2010, 41 у 2002).
Національний склад станом на 2002 рік — росіяни 100 %.
Примітки
Посилання
На Вікімапії
Населені пункти Даровського району
Присілки Кіровської області
|
3123400
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A5%D1%96%20%D0%9E
|
Хі О
|
Хі О (народилась 1969 р.) - південнокорейський математик, яка працює з динамічними системами. Вона зробила внесок у динаміку та її зв'язки з теорією чисел. Вона є вивчає однорідну динаміку і активно працює над підрахунком та рівномірним розподілом для сіток Аполлонія, килимів Серпінського та танців Шотткі. Зараз вона є професором математики імені Абрахама Робінсона в Єльському університеті.
Кар'єра
У 1992 році закінчила бакалаврат Сеульського національного університету, а в 1997 році отримала ступінь доктора в Єльському університеті під науковим керівництвом Григорія Маргуліса. Вона була викладачем в Прінстонському університеті, Каліфорнійському технологічному інституті і Браунському університеті, серед інших, до переходу у Департамент математики Єльського університету, де стала першою жінкою - штатним професором математики.<ref>"Korean becomes Yale's 1st female math professor" , The Chosun Ilbo, retrieved 2013-10-30</ref>
Відзнаки
Хі О була запрошеним доповідачем на Міжнародному конгресі математиків в Гайдарабаді 2010 року і виголосила спільну вітальну промову на спільній зустрічі математиків AMS-MAA 2012 року. У 2012 році вона стала інаугураційним членом Американського математичного товариства. З 2010 року вона працювала в науково-консультативній раді Американського інституту математики . У 2015 році вона стала лауреатом премії Рут Літтл Саттер з математики.
Вибрані публікації
з Лореном Клозелем, Еммануелем Уллмо: Hecke operators and equidistribution of Hecke points, Inventiones mathematicae, vol. 144, 2001, pp. 327–351
Uniform pointwise bounds for matrix coefficients of unitary representations and applications to Kazhdan constants, Duke Mathematical Journal, vol. 113, 2002, pp. 133–192
з Алексом Ескіном, Шахаром Мозесом: On uniform exponential growth for linear groups, Inventiones mathematicae, vol. 160, 2005, pp. 1–30
Proceedings of International Congress of Mathematicians (2010): Dynamics on geometrically finite hyperbolic manifolds with applications to Apollonian circle packings and beyond'' pdf
з Алексом Конторовичем: Apollonian circle packings and closed horospheres on hyperbolic 3-manifolds, Journal of the American Mathematical Society, vol. 24, 2011, pp. 603–648
з Німіш Шахом: The asymptotic distribution of circles in the orbits of Kleinian groups, Inventiones mathematicae, vol. 187, 2012, pp. 1–35
з Німіш Шахом: Equidistribution and counting for orbits of geometrically finite hyperbolic groups, Journal of the American Mathematical Society, vol. 26, 2013, pp. 511–562
з Аміром Мохаммаді: Ergodicity of unipotent flows and Kleinian groups, Journal of the American Mathematical Society, vol. 28, 2015, pp. 531–577
з Дейд Вінтер: Uniform exponential mixing and resonance free regions for convex cocompact congruence subgroups of SL_2(Z), Journal of the American Mathematical Society, vol. 29, 2016, pp. 1069–1115
з Кертіс МакМаллен, Аміром Мохаммаді: Geodesic planes in hyperbolic 3-manifolds, To appear in Inventiones mathematicae
з Дейл Вінтер: Prime number theorems and holonomies for hyperbolic rational maps, To appear in Inventiones mathematicae
Примітки
Посилання
Домашня сторінка на сайті Єльського університету
Video lecture at Cornell University
Article in the American Scientist by Dana Mackenzie
Interview with Yale News
Народились 1969
Викладачі Єльського університету
Випускники Єльського університету
Отримувачі гранту Ґуґґенгайма
Члени Американського математичного товариства
Південнокорейські емігранти до США
|
1520567
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%90%D0%BD%D0%B4%D1%80%D0%B5%D0%B9%D1%87%D0%B5%D0%BD%D0%BA%D0%BE%20%D0%92%D0%BE%D0%BB%D0%BE%D0%B4%D0%B8%D0%BC%D0%B8%D1%80%20%D0%9F%D0%B0%D0%B2%D0%BB%D0%BE%D0%B2%D0%B8%D1%87
|
Андрейченко Володимир Павлович
|
Андрейченко Володимир Павлович (2 січня 1949, село Мар'янова Ліозненського району Вітебської області) — білоруський державний і політичний діяч, голова Палати представників Національних зборів Республіки Білорусь з 27 жовтня 2008 року.
Біографія
Трудову діяльність розпочав 1968 року після закінчення Лужесненського сільхозтехникуму агрономом колгоспу «Перемога соціалізму» Верхньодвиньського району Вітебської області БРСР. У 1968—1970 роках служив у лавах Радянської армії.
З 1970 до 1972 року працював старшим агрономом Зубковського спецвідділення «Сільгосптехніка». У 1972—1974 роках — інструктор, завідувач організаційного відділу Ліозненського райкому комсомолу. У 1974—1975 роках — інструктор Ліозненського райкому Комуністичної партії Білорусі. З 1975 до 1978 року був секретарем парткому радгоспу «Адаменко». У 1978—1981 роках — голова колгоспу ім. Данукалова Ліозненського району.
У 1981—1991 роках працював начальником управління сільського господарства, головою Ліозненського райвиконкому, першим секретарем Верхньовинського райкому КПБ. У 1985—1987 роках — голова Ліозненського райвиконкому Вітебської області. У 1987—1991 роках був першим секретарем Верхньодвинського райкому КПБ Вітебської області, голова Верхньодвинської районної Ради народних депутатів — перший секретар Верхньодвинського райкому КПБ.
У 1990—1994 роках — депутат Верховної Ради Білорусі XII скликання. У 1991—1994 роках був першим заступником голови Вітебського обласного виконавчого комітету, голова обласного комітету по сільському господарству і продовольству.
З листопада 1994 до жовтня 2008 року обіймав посаду голова Вітебського обласного виконавчого комітету.
З 13 січня 1997 року до 27 жовтня 2008 року — член Ради Республіки Національних зборів (комісії з економіки, бюджету і фінансів).
28 вересня 2008 року обраний депутатом Палати представників Національних зборів IV скликання по Глибоцькому виборчому округу № 22 Вітебської області. За результатами голосування, при явці виборців 92,5 %, набрав 51 731 голосів (85,9 % від загальної кількості).
27 жовтня 2008 року обраний головою Палати представників Національних зборів Білорусі четвертого скликання, за кандидатуру Андрейченко на посаду спікера нижньої палати білоруського парламенту проголосували 107 депутатів, проти — 1, один бюлетень був визнаний недійсним.
23 вересня 2012 року був знову обраний депутатом Палати представників V скликання по Докшицькому виборчому округу № 22, за результатами за його кандидатуру проголосували 86,7 % виборців, при загальній явці 86,9 %. 18 жовтня 2012 переобраний головою Палати представників Національних зборів V скликання. З 108 присутніх депутатів 105 проголосували за Володимира Андрейченко, 3 бюлетені визнано недійсними.
З практично тим же результатом (86,8 % голосів при явці 88,5 % виборців) обраний депутатом Палати на виборах до парламенту, які проведено 11 вересня 2016 року. 11 жовтня 2016 року знову переобраний головою Палати представників Національних зборів VI скликання, на цей раз за чергове переобрання Володимира Андрейченко Головою Палати представників проголосували 109 депутатів з 110.
На виборах в Палату представників, які відбулись 17 листопада 2019 року, Володимир Андрейченко вчетверте був обраний депутатом нижньої палати Національних зборів, набравши 45 278 голосів виборців (86,94 %), при явці на окрузі 92,39 %.
6 грудня того ж року був переобраний на свій четвертий термін одноголосно 110-ма голосами. Висунути Андрейченко на пост спікера запропонував депутат Ігор Марзалюк.
Перебував під санкціями Європейського союзу.
Наприкінці 2022 року Канада ввела персональні санкції проти Володимира Андрейченка.
Освіта
Закінчив Лужесненський сільськогосподарський технікум (1968), Великолуцький сільськогосподарський інститут (1977), Мінську вищу партійну школу (1988), Академію управління при Президентові Республіки Білорусь.
Сім'я
Одружений, має двоє дітей. Син Владислав Андрейченко очолює Вітебське відділення найбільшого оператора стільникового зв'язку «МТС».
У Володимира Андрейченко є котедж в мінському елітному районі Дрозди, де проживають здебільшого представники влади і люди, близько пов'язані з президентом Олександром Лукашенком.
Нагороди
Нагороджений орденами Вітчизни II і III ступенів, почесними грамотами Верховної Ради БРСР, Національних зборів Республіки Білорусь, Ради Міністрів Республіки Білорусь, удостоєний почесного звання «Заслужений працівник сільського господарства Республіки Білорусь» (2001).
Орден Дружби (8 червня 2016 року, Росія) — за великий внесок у зміцнення російсько-білоруського міжпарламентського співробітництва та розвиток євразійської інтеграції.
Примітки
Голови колгоспів
Депутати Верховної Ради БРСР 12-го скликання
Голови Палати представників (Білорусь)
Члени Ради Республіки (Білорусь)
Депутати Верховної Ради БРСР
Уродженці Ліозненського району
Випускники Мінської вищої партійної школи
|
4037023
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9D%D0%B0%D1%83%D0%BA%D0%BE%D0%B2%D0%B0%20%D0%B1%D1%96%D0%B1%D0%BB%D1%96%D0%BE%D1%82%D0%B5%D0%BA%D0%B0%20%D0%A5%D0%BC%D0%B5%D0%BB%D1%8C%D0%BD%D0%B8%D1%86%D1%8C%D0%BA%D0%BE%D0%B3%D0%BE%20%D0%BD%D0%B0%D1%86%D1%96%D0%BE%D0%BD%D0%B0%D0%BB%D1%8C%D0%BD%D0%BE%D0%B3%D0%BE%20%D1%83%D0%BD%D1%96%D0%B2%D0%B5%D1%80%D1%81%D0%B8%D1%82%D0%B5%D1%82%D1%83
|
Наукова бібліотека Хмельницького національного університету
|
Наукова бібліотека Хмельницького національного університету — навчально-допоміжний, інформаційний, науковий, культурно-освітній структурний підрозділ Хмельницького національного університету, лауреатка обласної премії ім. Мелетія Смотрицького в галузі бібліотечної роботи, одна з найбільших книгозбірень області. НБ ХНУ забезпечує користувачів навчальною і науковою інформацією в бібліотечному корпусі та цілодобово – в дистанційному режимі. Локальна мережа об’єднує 56 ПК, зокрема й АРМ, 3 сервери. В основі автоматизованої системи – український програмний продукт «УФД. Бібліотека».
Історія бібліотеки
Історія Наукової бібліотеки Хмельницького національного університету нерозривно пов’язана з історією навчального закладу. Бібліотека стала одним із перших підрозділів, заснованих при Хмельницькому загально-технічному факультеті Українського поліграфічного інституту у вересні 1962 року. Фонд тоді налічував 1185 примірників. Перша штатна працівниця – бібліотекарка М. І. Міль (Рижук), перша завідувачка – К. С. Степанець. Бібліотечна рада заснована 1968 року. У 1988 р. здійснено переїзд в окремий дев'ятиповерховий бібліотечний корпус (наразі площа бібліотеки – 3810 м2). З 2001 року є методичною базою бібліотек ЗВО Хмельницької області. Статус наукового підрозділу університету бібліотека отримала 2006 року. Перша ЕОМ «Мазовія» і програма «Бібліотека-2» придбані 1992 року; в 1998 році створено локальну мережу з шести ПК; 1999 року придбано ПП "УФД. Бібліотека". Автоматизовано основні бібліотечні процеси. Автоматизований облік видачі документів на всіх пунктах обслуговування та консервація карткових читацьких каталогів та картотек – з 2005 року.
Структура
Сучасна структура бібліотеки складається з 6-ти відділів, 3-х читальних залів, 5-ти кафедральних абонементів, 3-х абонементів.
Основні відділи бібліотеки:
Відділ комплектування та наукової обробки документів
Відділ зберігання фондів
Відділ науково-методичної та культурно-просвітницької роботи
Інформаційно-бібліографічний відділ
Відділ інформаційних технологій та комп’ютерного забезпечення
Відділ обслуговування користувачів
Фонди
Фонд багатогалузевий, загальна кількість – понад 550 тис. примірників українською та іноземними мовами, електронних ресурсів у власних БД – понад 20 тис. назв. Виокремлено краєзнавчий фонд, фонд іноземної літератури та рідкісних і цінних видань. Бібліотека укомплектована науковою, навчальною, довідковою, методичною, періодичною та іншою літературою.
Обслуговування
Бібліотечно-бібліографічне обслуговування користувачів проводиться у всіх структурних підрозділах, а також на 5-ти кафедральних абонементах.
До послуг користувачів:
віртуальна система обслуговування: вебсайт бібліотеки (з 1998 р.; нова версія сайту, адаптована до мобільних пристроїв з 2019 р.); власні БД (43), зокрема, електронний каталог (з 1992 р.), електронна бібліотека (з 2005 р.), а також віртуальна довідкова служба (з 2006 р.), МБА та ЕДД, віртуальні виставки;
традиційні заняття з основ інформаційної культури, основ наукового пошуку та стандартизації, інформаційні (Дні магістра, бакалавра, аспіранта, кафедри тощо) і просвітницькі заходи;
вільний та безкоштовний Wi-Fi доступ до інтернету з власних ноутбуків чи гаджетів, безкоштовний доступ до інтернету зі стаціонарних комп’ютерів локальної мережі бібліотеки.
Для науковців та викладачів – доступ до світових наукових ресурсів, зокрема й наукометричних платформ Scopus та Web of Science, БД Springe; Інституційний репозитарій, індивідуальне та колективне інформування, систематизація творів друку, перевірка видань на плагіат, БД «Книгозабезпеченість», система «Комплектування», «Конференції ХНУ», «Автореферати дисертацій, захищених у ХНУ» та ін.
Інституційний репозитарій
Бібліотека підтримує проєкт відкритого доступу до знань через розвиток відкритих електронних архівів (інституційних репозитаріїв).
ElarKhNU – (Electronic Archive Khmelnytskyi National University) – електронний архів Хмельницького національного університету, що накопичує, зберігає, розповсюджує та забезпечує довготривалий, постійний та надійний доступ до наукових досліджень професорсько-викладацького складу, аспірантів, співробітників та студентів університету. Створений у 2011 році. Функціонує на програмній платформі відкритого доступу DSpase (версія 6.3). Має серійний номер ISSN 2310-8037. Об`єм репозітарію – 10 200 електронних документів (станом на 01.09.2021).
Наукова та науково-методична діяльність
Наукова та науково-методична діяльність здійснюються за програмами наукової роботи, згідно з якими щороку проводяться науково-практичні конференції і семінари, дослідження (індивідуальні та колективні), опитування читачів та інші заходи в рамках діючих проєктів. За результатами дослідження історії розвитку бібліотечної справи на Поділлі з другої половини XIX – початку XX століття видано монографію. Ведеться БД "Наукові публікації працівників бібліотеки ХНУ". Здійснюється бібліографування праць вчених (з 1998 р. – 33 покажчики), біобібліографія – БД «Доктори наук, професори ХНУ» (з 2015 р. – 66 розділів). Для бібліотечних фахівців ведуться: бібліографічна БД «Бібліотечна справа», повнотекстові БД «Регламентуючі документи», «Матеріали конференцій», а також інформаційний бюлетень «Бібліотека в освітньому просторі» (з 2005 р. – 25 випусків) і віртуальна виставка «Сучасна бібліотека: напрями та стратегії розвитку».
Директори
К. С. Степанець (1967–1984);
В. М. Петрицька (1984 – 2005), відмінниця освіти України;
О. Б. Айвазян (з 2006 року і дотепер), відмінниця освіти України, кандидатка історичних наук .
Примітки
Університетські бібліотеки України
Посилання
Вебсайт НБ ХНУ
Інституційний репозитарій ХНУ
Електронний каталог НБ ХНУ
Хмельницький національний університет
Бібліотеки Хмельницького
|
2203357
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A8%D0%B0%D0%BC%D1%81%20%D0%B0%D0%B4-%D0%94%D1%96%D0%BD%20%D0%9C%D1%83%D1%85%D0%B0%D0%BC%D0%BC%D0%B0%D0%B4%20%D0%B0%D0%BB%D1%8C-%D0%9A%D0%B8%D1%80%D0%B8%D0%BC%D1%96
|
Шамс ад-Дін Мухаммад аль-Киримі
|
Шамс ад-Дін Мухаммад аль-Киримі (близько 1320, Дамаск — , Єрусалим) — середньовічний ісламський вчений кримського походження.
Життєпис
Народився близько 1320 в сім'ї суфія, вихідця з Криму, Ахмада Абу ль-'Аббаса аль-Киримі (після 1260—1331), що близько 1296 оселився в Дамаску.
Освіту здобув у Дамаску й певний час був військовим суддею в Єгипті.
Останні роки життя провів у Єрусалимі, де мав свою обитель з мечеттю (відому й нині як масджід аль-Киримі в однойменному кварталі старого міста). Згадується в джерелах у зв'язку з чудесами (карамат аль-аулийа') єрусалимських суфіїв і як надзвичайно відданий молільник.
Роботи
З творів Шамс ад-Діну збереглося кілька суфійських поетичних рядків.
Учні
Ібн Арслян ар-Рамаллі (1371—1440), шафіїтський учений і хадісознавець.
Джерела
Уродженці Дамаска
Померли в Єрусалимі
Іслам
|
3513327
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/2-%D0%B3%D0%B0%20%D0%B0%D1%80%D0%BC%D1%96%D1%8F%20%28%D0%A0%D1%83%D0%BC%D1%83%D0%BD%D1%96%D1%8F%29
|
2-га армія (Румунія)
|
2-га армія (Румунія)
2-га румунська армія — загальновійськова армія Румунії періоду Першої та Другої світових війн.
Історія
Перша світова війна
2-га румунська армія була заснована 27 серпня 1916 року і взяла участь у загальному румунському наступі в Трансільванії восени 1916 року. Після невдачі наступу і внаслідок контратаки Центральних держав, що призвело до окупації більшої частини території країни, 2-га армія разом із залишками інших румунських військових частин була змушені відступити до регіону Молдова, єдиної території Румунського королівства, що не була окупована ворожими силами.
Взимку 1916—1917 років 2-га армія, серед інших підрозділів, пройшла процес реорганізації та модернізації, що проводила місія союзників по Антанті, на чолі з французьким генералом Анрі Бертело по відродженню виснажених та розгромлених румунських збройних сил.
Просування Центральних держав у напрямку Молдови перешкоджало погана погода та погана інфраструктура, і в результаті бойові дії відновилися лише влітку 1917 року. Розроблений план прорвати лінії німецьких військ фельдмаршала Августа фон Макензена, що вимагав подвійного наступу від 1-ї армії у секторі Немолоаси та 2-ї армії у секторі Мерешті. Хоча наступ Намолоаси було скасовано, атака 2-ї армії призвела до битви біля Мерешті, яка закінчилася перемогою румунів після створення прориву шириною 30 км і глибиною 20 км у фронті, після дев'яти днів боїв з 22 липня до 1 серпня.
6 серпня 1917 року німецький генерал-фельдмаршал фон Макензен розпочав чергову наступальну операцію, що призвело до битви біля Мерешешті; румунським військам 1-ї та 4-ї армії вдалося протистояти повторним атакам Німеччини до 8 вересня, коли обидві сторони вичерпали свої резерви. Перемога коштувала велику ціну: румуни втратили понад 27 000 людей, у тому числі 610 офіцерів; німці втратили 47 000 осіб. Девізом румунської армії під час битви було . Одночасно німецькі та австро-угорські сили розпочали наступ у долині Ойтуз проти сил 2-ї армії. з 8 серпня по 20 серпня 1917 року тривала битва в долині Ойтуз, яка завершилася румунською стратегічною перемогою, оскільки австро-угорські сили не змогли пробитися в долину Тротуш.
1 червня 1918 року 2-га армія була розформована після того, як Румунія була змушена укласти Бухарестський договір з Центральними державами.
Друга світова війна
За часів Другої світової війни 2-га румунська армія існувала стислий термін з 20 червня до 1 листопада 1940 року. Її командувачем був дивізійний генерал Ніколае Чуперке.
Командування
Командувачі
дивізійний генерал Александру Авереску (15 серпня — 25 серпня 1916);
дивізійний генерал Григоре Креанічану (25 серпня — 25 вересня 1916);
дивізійний генерал Александру Авереску (25 вересня 1916 — 27 листопада 1917);
дивізійний генерал Артур Вейтояну (27 листопада 1917 — 1 червня 1918).
Див. також
Приєднання Бессарабії та Північної Буковини до СРСР
Румунська інтервенція в Угорщину
Румунія в Першій світовій війні
Бій на річці Арджеш
Румунська операція
Література
Mark Axworthy. The Romanian Army of World War II (Men-at-Arms, No. 246). Osprey Publishing. ISBN-10: 1855321696
Cupşa, Ion. Mărăşti, Mărăşeşti, Oituz, Editura Militară, 1967
Ichim, Eugen. Ordinul militar de război Mihai Viteazul, Editura Jertfă & Modelism, 2000
Rosetti, Radu R. Mărturisiri (1914—1919), Modelism, 1997
Військові формування Румунії
Військові формування Румунії у Другій світовій війні
Військові формування, засновані 1916
|
49547
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Hyperlink
|
Hyperlink
|
Hyperlink
In computing, a hyperlink, or simply a link, is a digital reference to data that the user can follow or be guided to by clicking or tapping. A hyperlink points to a whole document or to a specific element within a document. Hypertext is text with hyperlinks. The text that is linked from is known as anchor text. A software system that is used for viewing and creating hypertext is a hypertext system, and to create a hyperlink is to hyperlink (or simply to link). A user following hyperlinks is said to navigate or browse the hypertext.
The document containing a hyperlink is known as its source document. For example, in content from Wikipedia or Google Search, many words and terms in the text are hyperlinked to definitions of those terms. Hyperlinks are often used to implement reference mechanisms such as tables of contents, footnotes, bibliographies, indexes, letters, and glossaries.
In some hypertext, hyperlinks can be bidirectional: they can be followed in two directions, so both ends act as anchors and as targets. More complex arrangements exist, such as many-to-many links.
The effect of following a hyperlink may vary with the hypertext system and may sometimes depend on the link itself; for instance, on the World Wide Web most hyperlinks cause the target document to replace the document being displayed, but some are marked to cause the target document to open in a new window (or, perhaps, in a new tab). Another possibility is transclusion, for which the link target is a document fragment that replaces the link anchor within the source document. Not only persons browsing the document may follow hyperlinks. These hyperlinks may also be followed automatically by programs. A program that traverses the hypertext, following each hyperlink and gathering all the retrieved documents is known as a Web spider or crawler.
Links
Inline links
An inline link displays remote content without the need for embedding the content. The remote content may be accessed with or without the user following the link.
An inline link may display a modified version of the content; for instance, instead of an image, a thumbnail, low resolution preview, cropped section, or magnified section may be shown. The full content is then usually available on demand, as is the case with print publishing software e.g., with an external link. This allows for smaller file sizes and quicker response to changes when the full linked content is not needed, as is the case when rearranging a page layout.
Anchor links
An anchor hyperlink (anchor link) is a link bound to a portion of a document, which is often called a fragment. The fragment is generally a portion of text or a heading, though not necessarily. For instance, it may also be a hot area in an image (image map in HTML), a designated, often irregular part of an image.
Fragments are marked with anchors (in any of various ways), which is why a link to a fragment is called an anchor link (that is, a link to an anchor). For example, in XML, the element " provides anchoring capability (as long as the DTD or schema defines it), and in wiki markup, {{anchor|name}} is a typical example of implementing it. In word processor apps, anchors can be inserted where desired and may be called bookmarks. In URLs, the hash character (#) precedes the name of the anchor for the fragment.
One way to define a hot area in an image is by a list of coordinates that indicate its boundaries. For example, a political map of Africa may have each country hyperlinked to further information about that country. A separate invisible hot area interface allows for swapping skins or labels within the linked hot areas without repetitive embedding of links in the various skin elements.
Text hyperlink. Hyperlink is embedded into a word or a phrase and makes this text clickable.
Image hyperlink. Hyperlink is embedded into an image and makes this image clickable.
Bookmark hyperlink. Hyperlink is embedded into a text or an image and takes visitors to another part of a web page.
E-mail hyperlink. Hyperlink is embedded into e-mail address and allows visitors to send an e-mail message to this e-mail address.
Fat links
A fat link (also known as a "one-to-many" link, an "extended link" or a "multi-tailed link") is a hyperlink which leads to multiple endpoints; the link is a set-valued function.
Uses in various technologies
HTML
Tim Berners-Lee saw the possibility of using hyperlinks to link any information to any other information over the Internet. Hyperlinks were therefore integral to the creation of the World Wide Web. Web pages are written in the hypertext mark-up language HTML.
This is what a hyperlink to the home page of the W3C organization could look like in HTML code:
<a href="https://www.w3.org/">W3C organization website</a>
This HTML code consists of several tags:
The hyperlink starts with an anchor opening tag <a, and includes a hyperlink reference href="https://www.w3.org/" to the URL for the page. (The URL is enclosed in quotes.)
The URL is followed by >, marking the end of the anchor opening tag.
The words that follow identify what is being linked; this is the only part of the code that is ordinarily visible on the screen when the page is rendered, but when the cursor hovers over the link, many browsers display the target URL somewhere on the screen, such as in the lower left-hand corner.
Typically these words are underlined and colored (for example, blue for a link that has not yet been visited and purple for a link already visited).
The anchor closing tag (</a>) terminates the hyperlink code.
The <a> tag can also consist of various attributes such as the "rel" attribute which specifies the relationship between the current document and linked document.
Webgraph is a graph, formed from web pages as vertices and hyperlinks, as directed edges.
XLink
The W3C recommendation called XLink describes hyperlinks that offer a far greater degree of functionality than those offered in HTML. These extended links can be multidirectional, remove linking from, within, and between XML documents. It can also describe simple links, which are unidirectional and therefore offer no more functionality than hyperlinks in HTML.
Permalinks
Permalinks are URLs that are intended to remain unchanged for many years into the future, yielding hyperlinks that are less susceptible to link rot. Permalinks are often rendered simply, that is, as friendly URLs, so as to be easy for people to type and remember. Permalinks are used in order to point and redirect readers to the same Web page, blog post or any online digital media.
The scientific literature is a place where link persistence is crucial to the public knowledge. A 2013 study in BMC Bioinformatics analyzed 15,000 links in abstracts from Thomson Reuters' Web of Science citation index, founding that the median lifespan of Web pages was 9.3 years, and just 62% were archived. The median lifespan of a Web page constitutes high-degree variable, but its order of magnitude usually is of some months.
How hyperlinks work in HTML
A link from one domain to another is said to be outbound from its source anchor and inbound to its target.
The most common destination anchor is a URL used in the World Wide Web. This can refer to a document, e.g. a webpage, or other resource, or to a position in a webpage. The latter is achieved by means of an HTML element with a "name" or "id" attribute at that position of the HTML document. The URL of the position is the URL of the webpage with a fragment identifier "#id attribute" appended.
When linking to PDF documents from an HTML page the "id attribute" can be replaced with syntax that references a page number or another element of the PDF, for example, "#page=386".
Link behavior in web browsers
A web browser usually displays a hyperlink in some distinguishing way, e.g. in a different color, font or style, or with certain symbols following to visualize link target or document types. This is also called link decoration. The behavior and style of links can be specified using the Cascading Style Sheets (CSS) language.
In a graphical user interface, the appearance of a mouse cursor may change into a hand motif to indicate a link. In most graphical web browsers, links are displayed in underlined blue text when they have not been visited, but underlined purple text when they have. When the user activates the link (e.g., by clicking on it with the mouse) the browser displays the link's target. If the target is not an HTML file, depending on the file type and on the browser and its plugins, another program may be activated to open the file.
The HTML code contains some or all of the five main characteristics of a link:
link destination ("href" pointing to a URL)
link label
link title
link target
link class or link id
It uses the HTML element "a" with the attribute "href" (HREF is an abbreviation for "Hypertext REFerence") and optionally also the attributes "title", "target", and "class" or "id":
<a href="URL" title="link title" target="link target" class="link class">link label</a>
To embed a link into a web page, blogpost, or comment, it may take this form:
<a href="https://example.com/">Example</a>
In a typical web browser, this would display as the underlined word "Example" in blue, which when clicked would take the user to the example.com website. This contributes to a clean, easy to read text or document.
By default, browsers will usually display hyperlinks as such:
An unvisited link is usually blue and underlined
A visited link is usually purple and underlined
An active link is usually red and underlined
When the cursor hovers over a link, depending on the browser and graphical user interface, some informative text about the link can be shown, popping up, not in a regular window, but in a special hover box, which disappears when the cursor is moved away (sometimes it disappears anyway after a few seconds, and reappears when the cursor is moved away and back). Mozilla Firefox, IE, Opera, and many other web browsers all show the URL. In addition, the URL is commonly shown in the status bar.
Normally, a link opens in the current frame or window, but sites that use frames and multiple windows for navigation can add a special "target" attribute to specify where the link loads. If no window exists with that name, a new window is created with the ID, which can be used to refer to the window later in the browsing session.
Creation of new windows is probably the most common use of the "target" attribute. To prevent accidental reuse of a window, the special window names "_blank" and "_new" are usually available, and always cause a new window to be created. It is especially common to see this type of link when one large website links to an external page. The intention in that case is to ensure that the person browsing is aware that there is no endorsement of the site being linked to by the site that was linked from. However, the attribute is sometimes overused and can sometimes cause many windows to be created even while browsing a single site.
Another special page name is "_top", which causes any frames in the current window to be cleared away so that browsing can continue in the full window.
History
The term "link" was coined in 1965 (or possibly 1964) by Ted Nelson at the start of Project Xanadu. Nelson had been inspired by "As We May Think", a popular 1945 essay by Vannevar Bush. In the essay, Bush described a microfilm-based machine (the Memex) in which one could link any two pages of information into a "trail" of related information, and then scroll back and forth among pages in a trail as if they were on a single microfilm reel.
In a series of books and articles published from 1964 through 1980, Nelson transposed Bush's concept of automated cross-referencing into the computer context, made it applicable to specific text strings rather than whole pages, generalized it from a local desk-sized machine to a theoretical proprietary worldwide computer network, and advocated the creation of such a network. Though Nelson's Xanadu Corporation was eventually funded by Autodesk in the 1980s, it never created this proprietary public-access network. Meanwhile, working independently, a team led by Douglas Engelbart (with Jeff Rulifson as chief programmer) was the first to implement the hyperlink concept for scrolling within a single document (1966), and soon after for connecting between paragraphs within separate documents (1968), with NLS. Ben Shneiderman working with graduate student Dan Ostroff designed and implemented the highlighted link in the HyperTIES system in 1983. HyperTIES was used to produce the world's first electronic journal, the July 1988 Communications of the ACM, which was cited as the source for the link concept in Tim Berners-Lee's Spring 1989 manifesto for the Web. In 1988, Ben Shneiderman and Greg Kearsley used HyperTIES to publish "Hypertext Hands-On!", the world's first electronic book.
Released in 1987 for the Apple Macintosh, the database program HyperCard allowed for hyperlinking between various pages within a document, as well as to other documents and separate applications on the same computer. In 1990, Windows Help, which was introduced with Microsoft Windows 3.0, had widespread use of hyperlinks to link different pages in a single help file together; in addition, it had a visually different kind of hyperlink that caused a popup help message to appear when clicked, usually to give definitions of terms introduced on the help page. The first widely used open protocol that included hyperlinks from any Internet site to any other Internet site was the Gopher protocol from 1991. It was soon eclipsed by HTML after the 1993 release of the Mosaic browser (which could handle Gopher links as well as HTML links). HTML's advantage was the ability to mix graphics, text, and hyperlinks, unlike Gopher, which just had menu-structured text and hyperlinks.
Legal issues
While hyperlinking among webpages is an intrinsic feature of the web, some websites object to being linked by other websites; some have claimed that linking to them is not allowed without permission.
Contentious in particular are deep links, which do not point to a site's home page or other entry point designated by the site owner, but to content elsewhere, allowing the user to bypass the site's own designated flow, and inline links, which incorporate the content in question into the pages of the linking site, making it seem part of the linking site's own content unless an explicit attribution is added.
In certain jurisdictions, it is or has been held that hyperlinks are not merely references or citations, but are devices for copying web pages. In the Netherlands, Karin Spaink was initially convicted in this way of copyright infringement by linking, although this ruling was overturned in 2003. The courts that advocate this view see the mere publication of a hyperlink that connects to illegal material to be an illegal act in itself, regardless of whether referencing illegal material is illegal. In 2004, Josephine Ho was acquitted of 'hyperlinks that corrupt traditional values' in Taiwan.
In 2000, British Telecom sued Prodigy, claiming that Prodigy infringed its patent on web hyperlinks. After litigation, a court found for Prodigy, ruling that British Telecom's patent did not cover web hyperlinks.
In United States jurisprudence, there is a distinction between the mere act of linking to someone else's website, and linking to content that is illegal (e.g., gambling illegal in the US) or infringing (e.g., illegal MP3 copies). Several courts have found that merely linking to someone else's website, even if by bypassing commercial advertising, is not copyright or trademark infringement, regardless of how much someone else might object. Linking to illegal or infringing content can be sufficiently problematic to give rise to legal liability. Compare for a summary of the current status of US copyright law as to hyperlinking, see the discussion regarding the Arriba Soft and Perfect 10 cases.
Somewhat controversially, Vuestar Technologies has tried to enforce patents applied for by its owner, Ronald Neville Langford, around the world relating to search techniques using hyperlinked images to other websites or web pages.
See also
Backlink
Dereference (operator)
Internal link
Link building
Link rot
Object hyperlinking
Overlinking
PageRank
URI fragment
Xenu's Link Sleuth
Nofollow
References
Further reading
Graphical control elements
Hypertext
|
921035
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A2%D0%BE%D0%BC%D0%B0%20%28%D0%A5%D0%BE%D0%BA%D0%BA%D0%B0%D0%B9%D0%B4%D0%BE%29
|
Тома (Хоккайдо)
|
Тома (Хоккайдо)
Тома — містечко в Японії, в повіті Камікава округу Камікава префектури Хоккайдо. Станом на площа містечка становила км². Станом на населення містечка становило осіб.
Примітки
Джерела та література
Посилання
Офіційна сторінка Тома
Містечка префектури Хоккайдо
|
4277032
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%92%D0%BE%D1%81%D1%82%D1%80%D0%B5
|
Востре
|
Востре — присілок у складі Нюксенського району Вологодської області, Росія. Адміністративний центр Востровського сільського поселення.
Населення
Населення — 218 осіб (2010; 223 у 2002).
Національний склад (станом на 2002 рік):
росіяни — 99 %
Джерела
Примітки
Посилання
На Вікімапії
Населені пункти Нюксенського району
Присілки Вологодської області
|
954508
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Translation%20studies
|
Translation studies
|
Translation studies is an academic interdiscipline dealing with the systematic study of the theory, description and application of translation, interpreting, and localization. As an interdiscipline, translation studies borrows much from the various fields of study that support translation. These include comparative literature, computer science, history, linguistics, philology, philosophy, semiotics, and terminology.
The term "translation studies" was coined by the Amsterdam-based American scholar James S. Holmes in his 1972 paper "The name and nature of translation studies", which is considered a foundational statement for the discipline. Writers in English occasionally use the term "translatology" (and less commonly "traductology") to refer to translation studies, and the corresponding French term for the discipline is usually (as in the ). In the United States, there is a preference for the term "translation and interpreting studies" (as in the American Translation and Interpreting Studies Association), although European tradition includes interpreting within translation studies (as in the European Society for Translation Studies).
History
Early studies
Historically, translation studies has long been "prescriptive" (telling translators how to translate), to the point that discussions of translation that were not prescriptive were generally not considered to be about translation at all. When historians of translation studies trace early Western thought about translation, for example, they most often set the beginning at the renowned orator Cicero's remarks on how he used translation from Greek to Latin to improve his oratorical abilities—an early description of what Jerome ended up calling sense-for-sense translation. The descriptive history of interpreters in Egypt provided by Herodotus several centuries earlier is typically not thought of as translation studies—presumably because it does not tell translators how to translate. In China, the discussion on how to translate originated with the translation of Buddhist sutras during the Han dynasty.
Calls for an academic discipline
In 1958, at the Fourth Congress of Slavists in Moscow, the debate between linguistic and literary approaches to translation reached a point where it was proposed that the best thing might be to have a separate science that was able to study all forms of translation, without being wholly within linguistics or wholly within literary studies. Within comparative literature, translation workshops were promoted in the 1960s in some American universities like the University of Iowa and Princeton.
During the 1950s and 1960s, systematic linguistic-oriented studies of translation began to appear. In 1958, the French linguists Jean-Paul Vinay and Jean Darbelnet carried out a contrastive comparison of French and English. In 1964, Eugene Nida published Toward a Science of Translating, a manual for Bible translation influenced to some extent by Harris's transformational grammar. In 1965, J. C. Catford theorized translation from a linguistic perspective. In the 1960s and early 1970s, the Czech scholar Jiří Levý and the Slovak scholars Anton Popovič and František Miko worked on the stylistics of literary translation.
These initial steps toward research on literary translation were collected in James S. Holmes' paper at the Third International Congress of Applied Linguistics held in Copenhagen in 1972. In that paper, "The name and nature of translation studies", Holmes asked for the consolidation of a separate discipline and proposed a classification of the field. A visual "map" of Holmes' proposal was later presented by Gideon Toury in his 1995 Descriptive Translation Studies and beyond.
Before the 1990s, translation scholars tended to form particular schools of thought, particularly within the prescriptive, descriptive and Skopos paradigms. Since the "cultural turn" in the 1990s, the discipline has tended to divide into separate fields of inquiry, where research projects run parallel to each other, borrowing methodologies from each other and from other academic disciplines.
Schools of thought
The main schools of thought on the level of research have tended to cluster around key theoretical concepts, most of which have become objects of debate.
Equivalence
Through to the 1950s and 1960s, discussions in translation studies tended to concern how best to attain "equivalence". The term "equivalence" had two distinct meanings, corresponding to different schools of thought. In the Russian tradition, "equivalence" was usually a one-to-one correspondence between linguistic forms, or a pair of authorized technical terms or phrases, such that "equivalence" was opposed to a range of "substitutions". However, in the French tradition of Vinay and Darbelnet, drawing on Bally, "equivalence" was the attainment of equal functional value, generally requiring changes in form. Catford's notion of equivalence in 1965 was as in the French tradition. In the course of the 1970s, Russian theorists adopted the wider sense of "equivalence" as something resulting from linguistic transformations.
At about the same time, the Interpretive Theory of Translation introduced the notion of deverbalized sense into translation studies, drawing a distinction between word correspondences and sense equivalences, and showing the difference between dictionary definitions of words and phrases (word correspondences) and the sense of texts or fragments thereof in a given context (sense equivalences).
The discussions of equivalence accompanied typologies of translation solutions (also called "procedures", "techniques" or "strategies"), as in Fedorov (1953) and Vinay and Darbelnet (1958). In 1958, Loh Dianyang's Translation: Its Principles and Techniques (英汉翻译理论与技巧) drew on Fedorov and English linguistics to present a typology of translation solutions between Chinese and English.
In these traditions, discussions of the ways to attain equivalence have mostly been prescriptive and have been related to translator training.
Descriptive translation studies
Descriptive translation studies aims at building an empirical descriptive discipline, to fill one section of the Holmes map. The idea that scientific methodology could be applicable to cultural products had been developed by the Russian Formalists in the early years of the 20th century, and had been recovered by various researchers in comparative literature. It was now applied to literary translation. Part of this application was the theory of polysystems (Even-Zohar 1990) in which translated literature is seen as a sub-system of the receiving or target literary system. Gideon Toury bases his theory on the need to consider translations as "facts of the target culture" for the purposes of research. The concepts of "manipulation" and "patronage" have also been developed in relation to literary translations.
Skopos theory
Another discovery in translation theory can be dated from 1984 in Europe and the publication of two books in German: Foundation for a General Theory of Translation by Katharina Reiss (also written Reiß) and Hans Vermeer, and Translatorial Action (Translatorisches Handeln) by Justa Holz-Mänttäri. From these two came what is known as Skopos theory, which gives priority to the purpose to be fulfilled by the translation instead of prioritizing equivalence.
Cultural translation
The cultural turn meant still another step forward in the development of the discipline. It was sketched by Susan Bassnett and André Lefevere in Translation - History - Culture, and quickly represented by the exchanges between translation studies and other area studies and concepts: gender studies, cannibalism, post-colonialism or cultural studies, among others.
The concept of "cultural translation" largely ensues from Homi Bhabha's reading of Salman Rushdie in The Location of Culture. Cultural translation is a concept used in cultural studies to denote the process of transformation, linguistic or otherwise, in a given culture. The concept uses linguistic translation as a tool or metaphor in analyzing the nature of transformation and interchange in cultures.
Fields of inquiry
Translation history
Translation history concerns the history of translators as a professional and social group, as well as the history of translations as indicators of the way cultures develop, interact and may die. Some principles for translation history have been proposed by Lieven D'hulst and Pym. Major projects in translation history have included the Oxford History of Literary Translation in English and Histoire des traductions en langue française.
Historical anthologies of translation theories have been compiled by Robinson (2002) for Western theories up to Nietzsche; by D'hulst (1990) for French theories, 1748–1847; by Santoyo (1987) for the Spanish tradition; by Edward Balcerzan (1977) for the Polish experience, 1440–1974; and by Cheung (2006) for Chinese.
Sociologies of translation
The sociology of translation includes the study of who translators are, what their forms of work are (workplace studies) and what data on translations can say about the movements of ideas between languages.
Post-colonial translation studies
Post-colonial studies look at translations between a metropolis and former colonies, or within complex former colonies. They radically question the assumption that translation occurs between cultures and languages that are radically separated.
Gender studies
Gender studies look at the sexuality of translators, at the gendered nature of the texts they translate, at the possibly gendered translation processes employed, and at the gendered metaphors used to describe translation. Pioneering studies are by Luise von Flotow, Sherry Simon and Keith Harvey. The effacement or inability to efface threatening forms of same-sex sexuality is a topic taken up, when for instance ancient writers are translated by Renaissance thinkers in a Christian context.
Ethics
In the field of ethics, much-discussed publications have been the essays of Antoine Berman and Lawrence Venuti that differ in some aspects but agree on the idea of emphasizing the differences between source and target language and culture when translating. Both are interested in how the "cultural other [...] can best preserve [...] that otherness". In more recent studies, scholars have applied Emmanuel Levinas' philosophical work on ethics and subjectivity on this issue. As his publications have been interpreted in different ways, various conclusions on his concept of ethical responsibility have been drawn from this. Some have come to the assumption that the idea of translation itself could be ethically doubtful, while others receive it as a call for considering the relationship between author or text and translator as more interpersonal, thus making it an equal and reciprocal process.
Parallel to these studies, the general recognition of the translator's responsibility has increased. More and more translators and interpreters are being seen as active participants in geopolitical conflicts, which raises the question of how to act ethically independent from their own identity or judgement. This leads to the conclusion that translating and interpreting cannot be considered solely as a process of language transfer, but also as socially and politically directed activities.
There is general agreement on the need for an ethical code of practice providing some guiding principles to reduce uncertainties and improve professionalism, as having been stated in other disciplines (for example military medical ethics or legal ethics). However, as there is still no clear understanding of the concept of ethics in this field, opinions about the particular appearance of such a code vary considerably.
Audiovisual translation studies
Audiovisual translation studies (AVT) is concerned with translation that takes place in audio and/or visual settings, such as the cinema, television, video games and also some live events such as opera performances. The common denominator for studies in this field is that translation is carried out on multiple semiotic systems, as the translated texts (so-called polysemiotic texts) have messages that are conveyed through more than one semiotic channel, i.e. not just through the written or spoken word, but also via sound and/or images. The main translation modes under study are subtitling, film dubbing and voice-over, but also surtitling for the opera and theatre.
Media accessibility studies is often considered a part of this field as well, with audio description for the blind and partially sighted and subtitles for the deaf or hard-of-hearing being the main objects of study. The various conditions and constraints imposed by the different media forms and translation modes, which influence how translation is carried out, are often at the heart of most studies of the product or process of AVT. Many researchers in the field of AVT Studies are organized in the European Association for Studies in Screen Translation, as are many practitioners in the field.
Non-professional translation
Non-professional translation refers to the translation activities performed by translators who are not working professionally, usually in ways made possible by the Internet. These practices have mushroomed with the recent democratization of technology and the popularization of the Internet. Volunteer translation initiatives have emerged all around the world, and deal with the translations of various types of written and multimedia products.
Normally, it is not required for volunteers to have been trained in translation, but trained translators could also participate, such as the case of Translators without Borders.
Depending on the feature that each scholar considers the most important, different terms have been used to label "non-professional translation". O'Hagan has used "user-generated translation", "fan translation" and "community translation". Fernández-Costales and Jiménez-Crespo prefer "collaborative translation", while Pérez-González labels it "amateur subtitling". Pym proposes that the fundamental difference between this type of translation and professional translation relies on monetary reward, and he suggests it should be called "volunteer translation".
Some of the most popular fan-controlled non-professional translation practices are fansubbing, fandubbing, ROM hacking or fan translation of video games, and scanlation. These practices are mostly supported by a strong and consolidated fan base, although larger non-professional translation projects normally apply crowdsourcing models and are controlled by companies or organizations. Since 2008, Facebook has used crowdsourcing to have its website translated by its users and TED conference has set up the open translation project TED Translators in which volunteers use the Amara platform to create subtitles online for TED talks.
Localization
Studies of localization concern the way the contemporary language industries translate and adapt ("localize") technical texts across languages, tailoring them for a specific "locale" (a target location defined by language variety and various cultural parameters). Localization usually concerns software, product documentation, websites and video games, where the technological component is key.
A key concept in localization is internationalization, in which the start product is stripped of its culture-specific features in such a way that it can be simultaneously localized into several languages.
Translator education
The field refers to the set of pedagogical approaches used by academic educators to teach translation, train translators, and endeavor to develop the translation discipline thoroughly. Moreover, translation learners face many difficulties in trying to come up with the right equivalence of a particular source text. For these reasons, translation education is an important field of study that encompasses a number of questions to be answered in research.
Interpreting Studies
The discipline of interpreting studies is often referred to as the sister of translation studies. This is due to the similarities between the two disciplines, consisting in the transfer of ideas from one language into another. Indeed, interpreting as an activity was long seen as a specialized form of translation, before scientifically founded interpreting studies emancipated gradually from translation studies in the second half of the 20th century. While they were strongly oriented towards the theoretic framework of translation studies, interpreting studies have always been concentrating on the practical and pedagogical aspect of the activity. This led to the steady emancipation of the discipline and the consecutive development of a separate theoretical framework based—as are translation studies—on interdisciplinary premises. Interpreting studies have developed several approaches and undergone various paradigm shifts, leading to the most recent surge of sociological studies of interpreters and their work(ing conditions).
Cognition and process studies
Translation technologies
Future prospects
Translation studies has developed alongside the growth in translation schools and courses at the university level. In 1995, a study of 60 countries revealed there were 250 bodies at university level offering courses in translation or interpreting. In 2013, the same database listed 501 translator-training institutions. Accordingly, there has been a growth in conferences on translation, translation journals and translation-related publications. The visibility acquired by translation has also led to the development of national and international associations of translation studies. Ten of these associations formed the International Network of Translation and Interpreting Studies Associations in September 2016.
The growing variety of paradigms is mentioned as one of the possible sources of conflict in the discipline. As early as 1999, the conceptual gap between non-essentialist and empirical approaches came up for debate at the Vic Forum on Training Translators and Interpreters: New Directions for the Millennium. The discussants, Rosemary Arrojo and Andrew Chesterman, explicitly sought common shared ground for both approaches.
Interdisciplinarity has made the creation of new paradigms possible, as most of the developed theories grew from contact with other disciplines like linguistics, comparative literature, cultural studies, philosophy, sociology or historiography. At the same time, it might have provoked the fragmentation of translation studies as a discipline on its own right.
A second source of conflict rises from the breach between theory and practice. As the prescriptivism of the earlier studies gives room to descriptivism and theorization, professionals see less applicability of the studies. At the same time, university research assessment places little if any importance on translation practice.
Translation studies has shown a tendency to broaden its fields of inquiry, and this trend may be expected to continue. This particularly concerns extensions into adaptation studies, intralingual translation, translation between semiotic systems (image to text to music, for example), and translation as the form of all interpretation and thus of all understanding, as suggested in Roman Jakobson's work, On Linguistic Aspects of Translation.
See also
European Society for Translation Studies
International Doctorate in Translation Studies
Language interpretation
Skopos theory
Translation
Translation criticism
Translation project
Translation scholars
Post-translation studies
References
Further reading
Baker, Mona ed. (2001). Routledge Encyclopedia of Translation Studies. New York and London: Routledge.
Bassnett, Susan (1980/1991/2002). Translation Studies. New York and London: Routledge.
Benjamin, Walter (1923). "The Task of the Translator", an introduction to the translation of Les fleurs du mal by Baudelaire.
Berman, Antoine (1991). La traduction et la lettre ou l'auberge du lointain. Paris: Seuil.
Berman, Antoine (1994). Pour une critique des traductions: John Donne, Paris: Gallimard.
Gentzler, Edwin (2001). Contemporary Translation Theories. 2nd Ed. London: Routledge.
House, Juliane (1997) A Model for Translation Quality Assessment. Germany
Munday, Jeremy (2008). Introducing Translation Studies. London and New York: Routledge
Pym, Anthony (2010/2014). Exploring Translation Theories. London: Routledge.
Robinson, Douglas. (1991). The Translator’s Turn. Baltimore and London: Johns Hopkins University Press.
Steiner, George (1975). After Babel. Oxford and New York: Oxford University Press.
Venuti, Lawrence (2008). The Translator's Invisibility: A History of Translation (2nd ed.). Abingdon, Oxon, U.K.: Routledge.
Venuti, Lawrence. (2012). The Translation Studies Reader, 3rd ed. London: Routledge.
Sandeep Sharma (2017). Translation and Translation Studies, 2nd ed. India: ICDEOL. https://www.academia.edu/37029973/Translation_Studies_2nd_Edition_
External links
American Translation and Interpreting Studies Association
Bibliography for newcomers to translation & interpreting studies
European Association for Studies in Screen Translation
Indonesian Translation and Interpreting Studies Association
European Society for Translation Studies
International Association for Translation and Intercultural Studies
Société Française de Traductologie
4 Practical Reasons to Use a Professional Translation Service
|
283117
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9D%D0%B0%D1%81%D0%B5%D0%BB%D0%B5%D0%BD%D0%BD%D1%8F%20%D0%93%D1%80%D1%83%D0%B7%D1%96%D1%97
|
Населення Грузії
|
Населення Грузії. Чисельність населення країни 2015 року становила 4,93 млн осіб (122-ге місце у світі). Чисельність грузин стабільно зменшується, народжуваність 2015 року становила 12,74 ‰ (155-те місце у світі), смертність — 10,82 ‰ (34-те місце у світі), природний приріст — -0,08 % (204-те місце у світі) .
Природний рух
Демографічне становище в Грузії є надзвичайно гострим. Населення Грузії щороку зменшується, в основному за рахунок етнічних грузин: якщо за офіційними даними населення Грузії 1989 року становило більше 5,4 млн осіб, 2007 року населення країни становило близько 4,3 млн осіб. Про існуючу демографічну проблему говорить й зниження базових показників, сумарний коефіцієнт народжуваності дітей у 1969—1970 роках дорівнював 2,2 дитини, 1989 року — 2,1 дитини, а 2005 року — 1,3 дитини, що недостатньо для чисельного оновлення покоління батьків. Також систематично скорочується нетто коефіцієнт. У 1989 році він дорівнював 1,003, тобто одна жінка у віці відтворення народжувала приблизно одну дівчинку, на заміну кожних 1000 матерів йшли 1003 дівчаток. В останні роки цей показник значно скоротився і 2004 року становив 0,662, а це означає, що на заміну кожних 1000 матерів йдуть всього 662 дівчаток.
Відтворення
Народжуваність у Грузії, станом на 2015 рік, дорівнює 12,74 ‰ (155-те місце у світі). У порівнянні з 1980 роком народжуваність впала вдвічі — 2005 року народилися 46 тис. дітей. За офіційними даними найбільша кількість дітей — 104 тис., народилась 1961 року. У 1960—1990 роках щорічно в середньому народжувалися 93 тис. дітей.
Коефіцієнт потенційної народжуваності 2015 року становив 1,76 дитини на одну жінку (161-ше місце у світі). Рівень застосування контрацепції 53,4 % (станом на 2010 рік). На початку 2000-х років більшість грузинських сімей мали одну дитину. Зокрема в Грузії в 1960 році частка сімей де народжувалася третя і більше дитина становила 36,5 %, то у 2007 році цей показник дорівнює 10,8 %. Особливо висока частка перших дітей у сім'ї. Наприклад, у 2007 році 29 883 дітей були первістками у матерів (60,6 %). Аналогічний показник 1960 року становив лише 34,7 %. Середній вік матері при народженні першої дитини становив 24 року (оцінка на 2011 рік без врахування населення Абхазії та Південної Осетії).
Смертність у Грузії 2015 року становила 10,82 ‰ (34-те місце у світі). У Грузії традиційно був низький рівень смертності як у порівнянні з сусідніми, так і європейськими країнами, але останнім часом цей показник значно зріс. Зокрема, якщо 1960 року на 1000 осіб населення померло 6,5, то цей показник 2004 року вже дорівнював 11,3.
Природний приріст населення в країні 2015 року був негативним і становив -0,08 % (депопуляція) (204-те місце у світі).
Без Абхазії та Південної Осетії
Вікова структура
Середній вік населення Грузії становить 38 років (61-ше місце у світі): для чоловіків — 35,1, для жінок — 40,7 року. Очікувана середня тривалість життя 2015 року становила 75,95 року (91-ше місце у світі), для чоловіків — 71,85 року, для жінок — 80,36 року. Зменшується група молодого віку і зростає частка населення пенсійного віку (вище 65 років). Ці процеси особливо проявили себе в після розпаду Радянського Союзу, і більше всього серед етнічних грузинів.
Вікова структура населення Грузії, станом на 2015 рік, має такий вигляд:
діти віком до 14 років — 17,73 % (460 376 чоловіків, 414 028 жінок);
молодь віком 15—24 роки — 13,35 % (344 179 чоловіків, 314 321 жінка);
дорослі віком 25—54 роки — 40,93 % (978 151 чоловік, 1 040 364 жінки);
особи передпохилого віку (55—64 роки) — 12,45 % (275 586 чоловіків, 338 524 жінки);
особи похилого віку (65 років і старіші) — 15,53 % (299 876 чоловіків, 465 821 жінка).
Вікова структура більш детально
За даними Національного департаменту статистики Грузії у 2006 році 13 % мешканців, це особи у віці 65 років і старші, тоді як на початку 1990-х років таких становило близько 8 %. У той час, на початок 2009 року, частка населення Грузії за 65 років становила 16,4 %. І то доля жіночого населення країни в цій віковій категорії на 50 % перевищує чоловічу.
Шлюбність — розлучуваність
Коефіцієнт шлюбності, тобто кількість шлюбів на 1 тис. осіб за календарний рік, дорівнює 6,9; коефіцієнт розлучуваності — 1,3; індекс розлучуваності, тобто відношення шлюбів до розлучень за календарний рік — (дані за 2011 рік). Середній вік, коли чоловіки беруть перший шлюб дорівнює 30,1 року, жінки — 26,9 року, загалом — 28,5 року (дані за 2014 рік).
Розселення
Густота населення країни 2015 року становила 57,6 особи/км² (147-ме місце у світі). Населення територією держави розміщене нерівномірно, переважна його частина проживає в низовинних і передгірних районах.
Урбанізація
Грузія високоурбанізована країна. Рівень урбанізованості становить 53,6 % населення країни (станом на 2015 рік), темпи зменшення частки міського населення — 0,1 % (оцінка тренду за 2010—2015 роки). У другій половині XX століття міське населення країни значно зросло, так 1981 року його питома частка збільшилася в порівнянні з 1940 роком удвічі і становила 52 %. 1989 року питома частка міського населення зросла до 56 %, але 2007 року вона повернулась до відмітки 52 %.
Головні міста держави: Тбілісі (столиця) — 1,15 млн осіб (дані за 2015 рік). Переважають міста з чисельністю населення до 50 тис. осіб.
Динаміка населення найбільших міст держави
Міграції
Річний рівень еміграції 2015 року становив 2,7 ‰ (176-те місце у світі). Цей показник не враховує різниці між законними і незаконними мігрантами, між біженцями, трудовими мігрантами та іншими.
Біженці й вимушені переселенці
У країні налічується 268,4 тис. внутрішньо переміщених осіб, в результаті збройних конфліктів 1990-х (Абхазія і Південна Осетія) і 2008 років (Південна Осетія).
У країні перебуває 627 осіб без громадянства.
Грузія є членом Міжнародної організації з міграції (IOM).
Расово-етнічний склад
Головні етноси країни: грузини — 83,8 %, азербайджанці — 6,5 %, вірмени — 5,7 %, росіяни — 1,5 %, інші — 2,5 % населення (оціночні дані за 2002 рік).
Зміна етнічної картини населення Грузії за 1926—2014 роки
Українська діаспора
Мови
Офіційні мови: грузинська — розмовляє 71 % населення країни, абхазька мова офіційна в Абхазії. Інші поширені мови: російська — 9 %, вірменська — 7 %, азербайджанська — 6 %, інші мови — 7 %. Грузія, як член Ради Європи, не підписала Європейську хартію регіональних мов.
Релігії
Головні релігії й вірування, які сповідує, і конфесії та церковні організації, до яких відносить себе населення країни: православ'я (державна релігія) — 83,9 %, іслам — 9,9 %, григоріанство — 3,9 %, католицтво — 0,8 %, інші — 0,8 %, не сповідують жодної — 0,7 % (згідно з переписом 2002 року). 2011 року був прийнятий закон, який зрівняв у правах усі офіційно зареєстровані конфесії на території Європейського Союзу.
Освіта
Рівень письменності 2015 року становив 99,8 % дорослого населення (віком від 15 років): 99,8 % — серед чоловіків, 99,7 % — серед жінок.
Державні витрати на освіту становлять 2 % ВВП країни, станом на 2012 рік (167-ме місце у світі). Середня тривалість освіти становить 15 років, для хлопців — до 15 років, для дівчат — до 15 років (станом на 2014 рік).
Середня і професійна
Вища
Охорона здоров'я
Забезпеченість лікарями в країні на рівні 4,27 лікаря на 1000 мешканців (станом на 2013 рік). Забезпеченість лікарняними ліжками в стаціонарах — 2,6 ліжка на 1000 мешканців (станом на 2012 рік). Загальні витрати на охорону здоров'я 2014 року становили 7,4 % ВВП країни (34-те місце у світі).
Смертність немовлят до 1 року, станом на 2015 рік, становила 16,15 ‰ (100-те місце у світі); хлопчиків — 18,31 ‰, дівчаток — 13,82 ‰. Рівень материнської смертності 2015 року становив 36 випадків на 100 тис. народжень (91-ше місце у світі). Дитяча смертність 2004 року на кожні 1000 народжених 23,8 смертей. Однак, цей показник за даними Департаменту статистики Грузії 2007 року значно зменшився, і становив 13,3 дитини на кожні 1000 народжених. Є велика ймовірність того, що це не точний показник, якщо врахувати приклад дані 2005 року, коли в Грузії з допомогою фонду населення ООН було проведено дослідження репродуктивного здоров'я населення. За цим дослідженням коефіцієнт смертності дітей дитячого віку на 1000 народжених живими дорівнював 29,0, тоді як за офіційними даними влади, в тому ж році з 1000 народжених живими померли 19,7 дітей.
Грузія входить до складу ряду міжнародних організацій: Міжнародного руху (ICRM) і Міжнародної федерації товариств Червоного Хреста і Червоного Півмісяця (IFRCS), Дитячого фонду ООН (UNISEF), Всесвітньої організації охорони здоров'я (WHO).
Захворювання
2014 року було зареєстровано 6,6 тис. хворих на СНІД (106-те місце у світі), це 0,28 % населення в репродуктивному віці 15-49 років (86-те місце у світі). Смертність 2014 року від цієї хвороби становила приблизно 100 осіб (119-те місце у світі).
Частка дорослого населення з високим індексом маси тіла 2014 року становила 22,1 % (82-ге місце у світі); частка дітей віком до 5 років зі зниженою масою тіла становила 1,1 % (оцінка на 2009 рік). Ця статистика показує як власне стан харчування, так і наявну/гіпотетичну поширеність різних захворювань.
Санітарія
Доступ до облаштованих джерел питної води 2015 року мало 100 % населення в містах і 100 % в сільській місцевості; загалом 100 % населення країни. Відсоток забезпеченості населення доступом до облаштованого водовідведення (каналізація, септик): в містах — 95,2 %, в сільській місцевості — 75,9 %, загалом по країні — 86,3 % (станом на 2015 рік). Споживання прісної води, станом на 2005 рік, дорівнює 1,81 км³ на рік, або 410,6 тонни на одного мешканця на рік: з яких 20 % припадає на побутові, 22 % — на промислові, 58 % — на сільськогосподарські потреби.
Соціально-економічне положення
Співвідношення осіб що в економічному плані залежать від інших до осіб працездатного віку (15—64 роки) загалом становить 45,7 % (станом на 2015 рік): частка дітей — 25,2 %; частка осіб похилого віку — 20,4 %, або 4,9 потенційно працездатних на 1 пенсіонера. Загалом дані показники характеризують рівень затребуваності державної допомоги в секторах освіти, охорони здоров'я і пенсійного забезпечення, відповідно. За межею бідності 2010 року перебувало 9,2 % населення країни. Розподіл доходів домогосподарств у країні має такий вигляд: нижній дециль — 2 %, верхній дециль — 31,3 % (станом на 2008 рік).
Станом на 2016 рік, уся країна була електрифікована, усе населення країни мало доступ до електромереж. Рівень проникнення інтернет-технологій середній. Станом на липень 2015 року в країні налічувалось 2,227 млн унікальних інтернет-користувачів (91-ше місце у світі), що становило 45,2 % загальної кількості населення країни.
Трудові ресурси
Загальні трудові ресурси 2011 року становили 1,959 млн осіб (123-тє місце у світі); 2006 року — 2,02 млн осіб (54 % населення країни). Зайнятість економічно активного населення у господарстві країни розподіляється таким чином: аграрне, лісове і рибне господарства — 55,6 %; промисловість і будівництво — 8,9 %; сфера послуг — 35,5 % (станом на 2006 рік). 121,65 тис. дітей у віці від 5 до 14 років (18 % загальної кількості) 2005 року були залучені до дитячої праці. Безробіття 2015 року дорівнювало 16,7 % працездатного населення (158-ме місце у світі), 2006 року — 13,6 %; серед молоді у віці 15-24 років ця частка становила 35,6 %, серед юнаків — 35,3 %, серед дівчат — 36,4 % (23-тє місце у світі).
Кримінал
Наркотики
Незначне вирощування конопель і опійного маку, переважно для домашнього вжитку; територія країни використовується як перевалочний пункт на шляху опіатів з Центральної Азії до Західної Європи і Російської Федерації.
Торгівля людьми
Згідно зі щорічною доповіддю про торгівлю людьми Управління з моніторингу та боротьби з торгівлею людьми Державного департаменту США, уряд Грузії докладає значних зусиль в боротьбі з явищем примусової праці, сексуальної експлуатації, незаконною торгівлею внутрішніми органами, але законодавство відповідає мінімальним вимогам американського закону 2000 року щодо захисту жертв не в повній мірі, країна знаходиться у списку другого рівня.
Гендерний стан
Статеве співвідношення (оцінка 2015 року):
при народженні — 1,08 особи чоловічої статі на 1 особу жіночої;
у віці до 14 років — 1,11 особи чоловічої статі на 1 особу жіночої;
у віці 15—24 років — 1,1 особи чоловічої статі на 1 особу жіночої;
у віці 25—54 років — 0,94 особи чоловічої статі на 1 особу жіночої;
у віці 55—64 років — 0,81 особи чоловічої статі на 1 особу жіночої;
у віці старше за 64 роки — 0,64 особи чоловічої статі на 1 особу жіночої;
загалом — 0,92 особи чоловічої статі на 1 особу жіночої.
Демографічні дослідження
Демографічні дослідження в країні ведуться рядом державних і наукових установ:
Статистичне управління Грузії.
Переписи
Див. також
Населення Землі
Населення Європи
Населення Азії
Примітки
Література
Українською
Російською
Посилання
— демографічні показники населення світу.
— медико-статистичні показники Грузії.
— репрезентативні дані про стан здоров'я і населення в країнах, що розвиваються.
— статистичні дані про стан і положення дітей Грузії.
— статистично-економічні показники Грузії.
— економіко-статистичні показники Грузії від Міжнародної організації праці.
— сторінка локального відділення Програми розвитку ООН.
— Європейська економічна комісія ООН (ЄЕК ООН).
— оцінки населення світу.
|
3069089
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%AF%D1%81%D1%83%D0%BC%D0%BE%D1%82%D0%BE%20%D0%A1%D0%B0%D0%B2%D0%B0%D0%BA%D0%BE
|
Ясумото Савако
|
Ясумото Савако (6 липня 1990, Сідзуока, Японія) — японська футболістка, нападниця клубу «Мінваі Вегальта Сендай», виступала в збірній Японії.
Клубна кар'єра
Ясумото народилася 6 липня 1990 року в префектурі Сідзуока. Виступала в команді «ТЕПКО Марізе». Проте після аварії на Фукусімській АЕС в 2011 році команду було розформовано. У травні того ж року перейшла до «Джеф Юнайтед Чіба». У 2012 році підписала контракт з «Мінваі Вегальта Сендай».
Кар'єра в збірній
У липні 2010 року виступала у футболці молодіжної збірної Японії на чемпіонаті світу U-20 2010 року. 8 травня 2010 року 20-річна Савако дебютувала в складі національної збірної Японії в поєдинку проти Мексики. У 2010 році у футболці збірної зіграла 2 матчі. У 2010 році зіграла два матчі в футболці головної збірної країни.
Статистика виступів у збірній
Примітки
Посилання
Профіль гравчині на сайті fifa.com
Профіль гравчині на сайті soccerpunter.com
Профіль гравчині на офіційному сайті «Мінваі Вегальта Сендай»
Уродженці префектури Тіба
Японські футболістки
Гравчині збірної Японії з футболу
|
4629327
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9F%D1%80%D0%BE%D0%B1%D0%BB%D0%B5%D0%BC%D0%B0%20%D0%B4%D0%B5%D0%BC%D0%B0%D1%80%D0%BA%D0%B0%D1%86%D1%96%D1%97
|
Проблема демаркації
|
Проблема демаркації (розмежування) — проблема пошуку критерія, за яким можна було б відділити теорії, що є науковими з точки зору емпіричної науки, від ненаукових припущень та стверджень, метафізики та формальних наук (логіки, математики). Проблема демаркації — це також проблема визначення меж науки, що відділяють її від інших способів, якими людина може висловлювати свої думки, почуття та переконання (література, мистецтво та релігія).
Межі науки часто умовні, історично мінливі та важко визначувані аналітично. Навіть після більше ніж сторічного діалогу між філософами науки та вченими в різних областях, попри деяку згоду щодо основ наукової методології, низка сучасних філософів та істориків науки відхилили цю ідею розмежування як псевдопроблему. Сьогодні у філософії науки існує набагато більше згоди щодо окремих критеріїв, ніж щодо загального критерія демаркації між наукою та ненаукою..
Примітки
Філософія науки
Наукознавство
Релігія і наука
Дихотомії
Філософські проблеми
|
515962
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%95%D1%80%D0%BD%D0%B5%D1%81%D1%82%20%D0%92%D1%96%D0%BB%D1%8C%D1%8F%D0%BC%20%D0%91%D1%80%D0%B0%D1%83%D0%BD
|
Ернест Вільям Браун
|
Ернест Вільям Браун (29 листопада 1866 — 22 липня 1938) — англо-американський астроном і математик, член Національної АН США (1923).
Біографічні відомості
Народився в Галлі (Йоркшир, Англія). У 1887 році закінчив Крайст-коледж Кембриджського університету і працював там до 1891 року. Того ж року переїхав у США. У 1891–1907 роках працював у Геверфордському коледжі (з 1893 року — професор математики), упродовж 1907–1932 років — професор Єльського університету.
Наукові здобутки
Основні наукові роботи відносяться до небесної механіки. Побудував нову аналітичну теорію руху Місяця, точнішу, ніж теорія П. А. Ганзена, і обчислив нові таблиці руху Місяця і інших тіл Сонячної системи (видані в 1919 році), що досі є одними з найдосконаліших. У 1914 році знайшов, що в рух Сонця, Венери і Меркурія входять ті ж варіації, що і в рух Місяця, але менші за величиною. Причина цих варіацій, на думку Брауна, полягає в нерівномірності осьового обертання Землі. Досліджував рух восьмого супутника Юпітера.
Президент Американського астрономічного товариства (1928–1931).
Премія Дж. К. Адамса Кембриджського університету (1907), медаль Кетрін Брюс Тихоокеанського астрономічного товариства (1920), медаль Дж. К. Вотсона Національної АН США (1937).
На його честь названо астероїд.
Посилання
Астронет
Див. також
Примітки
Астрономи США
Астрономи XIX століття
Математики США
Випускники Кембриджського університету
Науковці, на честь яких названо астероїд
Стерлінгські професори
Члени Американської академії мистецтв і наук
Члени і члени-кореспонденти Національної академії наук США
Члени Американського філософського товариства
Випускники Коледжу Христа (Кембридж)
Уродженці Кінгстон-апон-Галла
Президенти Американського математичного товариства
Люди, на честь яких названо кратер на Місяці
|
1800934
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%90%D0%BB%D1%8C%D1%84%D1%80%D0%B5%D0%B4%20%D0%A8%D1%80%D0%B0%D0%B1%D0%B1
|
Альфред Шрабб
|
Альфред Шрабб
Альфред «Альфі» Шрабб (12 грудня 1879, , Сассекс, Англія — 23 квітня 1964, , Онтаріо, Канада) — англійський бігун на середні і довгі дистанції, 28-разовий світовий рекордсмен з легкої атлетики. Він був першим спортсменом, який носив титул «Міжнародний чемпіон», і першим високооплачуваним тренером в Оксфордському університеті.
Біографія
Альфред Шрабб народився в 1879 році. Він був п'ятою дитиною в родині Вільяма і Гаррієт Шрабб. Біговій талант Альфреда Шрабба вперше проявився під час пожежі, коли він хотів допомогти і прибіг на місце, що відстояло в трьох милях, швидше коней, що тягли пожежну машину.
Під час аматорської кар'єри, що тривала з 1899 до 1905, і професійної кар'єри в 1905–1912 р. р. він виграв 1002 забіги з 1019, в яких брав участь. На піку своєї кар'єри він був практично непереможний на дистанціях до 15 миль, часто змагався проти естафет, щоб змагання було цікавіше. Шрабб був пристрасним бігуном. Описано, що він навіть в день весілля одразу після церемонії вирушив на змагання до Лондона.
Пік його аматорської кар'єри був в 1904 році. З одного боку, йому не пощастило, що відмовилася від участі в Олімпіаді 1904 в Сент-Луїсі, і шлях до олімпійської слави для нього виявився закритий. З іншого, цього року він зробив сім рекордів світу в один день.
5 листопада в Айброкс Парку в шотландському Глазго на старті забігу на 10 миль зібралися тринадцять бігунів. Шрабб приїхав за тиждень, щоб підготуватися до цієї важливої події.
Він побив рекорд в годинному бігу і по ходу всі аматорські рекорди на дистанціях від шести до одинадцяти миль, і всі професійні рекорди від восьми до одинадцять миль, показавши за годину 11,1137 миль (18,742 км). Його найкращий час на 10 миль був 51.30,4, на 25 секунд гірше світового рекорду. Коли на перших чотирьох милях у нього було 19.50,6 (тільки п'ять місяців тому на цій дистанції він встановив світовий рекорд 19.23,4), ніхто не вірив, що він зможе витримати цей темп. Проте, 24-річний Шрабб не виявляв жодних ознак втоми і пройшов шість миль за 29.59,4. На 18 секунд краще за попередній світовий рекорд; і перша людина на Землі з 30 хвилин. Наступні сім, вісім і дев'ять миль — кожен проміжний результат означав новий світовий рекорд. Далі було ще краще. Коли, після десяти миль, п'ятий світовий рекорд впав, Шрабб вирішив продовжити гонку і атакувати існуючий світовий рекорд з годинному бігу.
У супроводі волинки і під гарячкові схвальні вигуки глядачів, які заповнили ряди попри погану погоду, він значно поліпшив світовий рекорд на одинадцять миль і додав до них ще 1137 ярдів, перш ніж годинник зупинився на 60 хвилинах. У цей момент 20-річний рекорд (18,555 км) став історією. Новий рекорд Альфреда Шрабба склав 18,742 км. Професійний рекорд Гаррі Воткінса (Harry Watkins) 18,878 км, показаний в 1899 році, проте, встояв. 9 років по тому Жан Буен, пробігши 19,021 км, поліпшив обидва рекорди.
Альфред Шрабб десять разів був на одну, чотири і десять миль.
Тим не менш, його справжньою любов'ю був крос. У цій дисципліні, він виграв вісім національних і регіональних британських чемпіонатів, а також в — переміг два рази поспіль в Кросі Націй (майбутній Чемпіонат світу з кросу).
Його аматорська кар'єра закінчилася довічної дискваліфікацією, коли він прийняв гроші від спонсорів. Ставши професіоналом, він продовжив свої попередні успіхи. В лютому 1906 в Лондоні він три рази поліпшив світовий рекорд на три милі в приміщенні (14.27, 14.19 і 14.23,4). Після цього він продовжив свою кар'єру в Північній Америці, де викликав неабиякий бум. Крім того, він стартував в Австралії і Новій Зеландії і став першою міжнародною спортивною зіркою, зокрема змагався проти естафет і відомих скакових коней. Найчастіше за все він вигравав.
Він біг десять разів проти великого марафонця , виграв всі дистанції коротше 20 миль і програв усі більш довгі.
З 1908 по 1911 він тренував кросову команду Гарвардського університету в Бостоні, привівши її до перемоги в національній першості. З 1919 по 1928 він працював тренером атлетичного клубу в Оксфордському університеті. Його учні брали участь в Олімпійських іграх в 1920, 1924 і 1928 роках. Серед досягнень його учнів світовий рекорд в естафеті 4x880 ярдів в і олімпійська перемога Бевіла Радда. Крім того, Шрабб написав дві гучні книги з теорії тренування:
Running and Cross Country Running. London (Health and Strength Ltd.) 1908/
Long-Distance Running. Toronto (Imperial News Company) 1909/
У 1928 Альфред переселився до Канади. Він помер в , Онтаріо, в 1964 році.
Тренування
Шрабб консультувався у відомих тренерів, але переважно керувався здоровим глуздом. У нього була система тренування: вранці 3 милі повільно, ввечері 2—5 миль з середньою швидкістю, іноді швидко.
Результати
Виступи на змаганнях
Світові рекорди
У своїх рекордних забігах Шрабб не тільки не використовував звичайних сьогодні пейсмейкерів. Зазвичай у нього навіть не було рівних суперників. Це були, скоріше, сольні забіги. Загалом він встановив близько 28 світових рекордів. Частина рекордів офіційно визнана в кінці відповідного сезону, і ІААФ в 1921.
Пам'ять
Він не забутий і сьогодні:
Щорічний пробіг музею Альфі Шрабба в Боуманвілі «Alfie Shrubb 8K Classic». На його офіційному відкритті в 2003 році була присутня 89-річна дочка Шрабба Нора Аллін.
Щорічний Меморіал Альфі Шрабба — крос 5 миль в .
Примітки
Література
Rob Hadgraft: THE LITTLE WONDER. The Untold Story of Alfred Shrubb World Champion Runner. Southend-on-Sea 2004 (Desert Island Books)
Болотников П. Г. Последний круг. — М.: , 1975. — 208 с. — .
Посилання
Біографія Альфреда Шрабба
Уродженці Західного Сассексу
Померли в Онтаріо
Британські бігуни на середні дистанції
Британські бігуни на довгі дистанції
Британські кросові бігуни
Переможці Кросу Націй
Тренери Англії
Тренери з легкої атлетики
Рекордсмени світу з легкої атлетики
Спортсмени Кларінгтона
|
75881274
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Poniatowo%2C%20%C5%BBuromin%20County
|
Poniatowo, Żuromin County
|
Poniatowo, Żuromin County
Poniatowo is a village in the administrative district of Gmina Żuromin, within Żuromin County, Masovian Voivodeship, in north-central Poland. It is situated on the Wkra River.
History
Poniatowo was a private town, administratively located in the Szreńsk County in the Płock Voivodeship in the Greater Poland Province of the Kingdom of Poland.
A brewery and a vodka distillery were located in Poniatowo.
References
Populated riverside places in Poland
Villages in Żuromin County
|
1670477
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A2%D0%B0%D0%BD%D0%B0%D0%BA%D0%B0%20%D0%9C%D0%B0%D1%80%D0%BA%D1%83%D1%81%20%D0%A2%D1%83%D0%BB%D1%96%D0%BE
|
Танака Маркус Туліо
|
Танака Маркус Туліо
Маркус Туліо Танака (24 квітня 1981, Палмейра-д'Уесті) — японський футболіст, захисник «Нагоя Грампус».
Клубна кар'єра
Народився 24 квітня 1981 року в місті Палмейра-д'Уесті, штат Сан-Паулу, Бразилія в родині японця та італійки. У 15 років вирушив до Японії в Вищу школу «Сібуя Макухарі», де і почав займатись футболом.
У дорослому футболі дебютував 2001 року виступами за команду «Санфрече Хіросіма», в якій провів два сезони, взявши участь у 39 матчах чемпіонату.
Протягом 2003 року на правах оренди захищав кольори клубу «Міто Холліхок» з другого за рівнем дивізіону Японії.
Своєю грою Танака привернув увагу представників тренерського штабу клубу «Урава Ред Даймондс», до складу якого приєднався 2004 року. Відіграв за команду з міста Сайтама наступні шість сезонів своєї ігрової кар'єри. Більшість часу, проведеного у складі «Урава Ред Даймондс», був основним гравцем захисту команди. За цей час виборов титул чемпіона Японії, двічі ставав володарем Кубка Японії та по одному разу Суперкубок Японії та азійську Лігу чемпіонів.
На початку 2010 року перейшов в «Нагоя Грампус», з якою в першому ж сезоні став чемпіоном Японії, а 2011 року виграв і національний суперкубок..
Виступи за збірні
10 жовтня 2003 року Туліо отримав японське громадянство, що дозволило йому грати за збірні Японії.
2004 року захищав кольори олімпійської збірної Японії, був учасником футбольного турніру на Олімпійських іграх 2004 року в Афінах, на якому зіграв в усіх трьох матчах, а збірна не змогла подолати груповий етап.
9 серпня 2006 року дебютував в офіційних матчах у складі національної збірної Японії в товариській грі проти збірної Тринідаду і Тобаго.
У складі збірної був учасником чемпіонату світу 2010 року у ПАР, на якому зіграв в усіх чотирьох матчах, допомігши збірній вийти з групи.
Протягом кар'єри у національній команді, яка тривала 5 років, провів у формі головної команди країни 43 матчі, забивши 8 голів.
Статистика
Статистика виступів у національній збірній.
Титули і досягнення
Командні
Переможець Ліги чемпіонів АФК (1):
«Урава Ред Даймондс»: 2007
Чемпіон Японії (2):
«Урава Ред Даймондс»: 2006
«Нагоя Грампус»: 2010
Володар Кубка Імператора Японії (2):
«Урава Ред Даймондс»: 2005, 2006
Володар Суперкубка Японії (2):
«Урава Ред Даймондс»: 2006
«Нагоя Грампус»: 2011
Особисті
Футболіст року в Японії: 2006
В списку символічної збірної чемпіонату Японії (9): 2004, 2005, 2006, 2007, 2008, 2009, 2010, 2011, 2012
Примітки
Посилання
Японські футболісти
Гравці молодіжної збірної Японії з футболу
Футболісти «Санфречче Хіросіма»
Футболісти «Міто Холліхок»
Футболісти «Урава Ред Даймондс»
Футболісти «Нагоя Грампус»
Італійці Бразилії
Натуралізовані громадяни Японії
Бразильські емігранти до Японії
|
677530
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9F%D0%B5%D1%80%D0%B5%D0%BB%D1%96%D0%BA%20%D0%BA%D0%B0%D1%80%D1%82%D0%B8%D0%BD%20%D0%B2%D0%B0%D0%BD%20%D0%93%D0%BE%D0%B3%D0%B0
|
Перелік картин ван Гога
|
Перелік картин ван Гога
Посилання
Вінсент ван Гог в Artcyclopedia
Index de toutes les œuvres et lettres de Vincent van Gogh - індекс всіх творів ван Гога
Картини Вінсента ван Гога
|
12642168
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Cross%20of%20Merit
|
Cross of Merit
|
Cross of Merit
A Cross of Merit is a personal decoration which is generally above the rank of medal and below that of knight, and may refer to:
Germany
Federal Cross of Merit
The Netherlands
Cross of Merit of the Order of the House of Orange
Cross of Merit (Netherlands), a decoration for bravery
Cross of Merit of the Netherlands Red Cross
Poland
Cross of Merit (Poland)
Cross of Merit with Swords (Poland)
Cross of Merit for Bravery (Poland)
Cross of Merit (Polish Scouting and Guiding Association)
Ukraine
Cross of Merit (Ukrainian Insurgent Army)
Other
Cross of Merit (EOHSJ)
Cross of the Order pro Merito Melitensi, Sovereign Military Order of Malta
Cross of Merit (Estonia)
See also
Order of Merit (disambiguation)
|
3366481
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A1%D0%BF%D0%B8%D1%81%D0%BE%D0%BA%20%D0%BA%D1%80%D0%B0%D1%97%D0%BD%20%D0%B7%D0%B0%20%D0%B5%D0%BA%D1%81%D0%BF%D0%BE%D1%80%D1%82%D0%BE%D0%BC%20%D0%B3%D0%B0%D0%B7%D1%83
|
Список країн за експортом газу
|
Список країн за експортом газу
Це список країн за експортом природного газу заснований на The World Factbook . З інформаційною метою, до цього списку також долучено декілька недержавних організацій. Список сформований до введення Санкційних пакетів проти Росії у 2022 році через вторгнення її на територію України.
Примітки
Природний газ за країною
|
4204263
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%91%D1%83%D0%B4%D0%B8%D0%BD%D0%BE%D0%BA%20%D0%BB%D1%96%D0%BA%D0%B0%D1%80%D1%8F%20%28%D0%9C%D0%BE%D1%88%D0%BD%D0%B8%29
|
Будинок лікаря (Мошни)
|
Будинок лікаря (Мошни)
Будинок лікаря або Земська лікарня — дерев'яний будинок ХІХ століття, спроектований Владислав Городецький, знаходиться у с. Мошни Черкаський район Черкаська область. Є останнім в Україна із збережених деревяних будівель архітектора.
Історія
У ХІХ ст. село Мошни було у власності крупного землевласника Микола Балашов.
У 1894 р. була зведена дерев'яна будівля Земської лікарні по проекту архітектора Владислава Городецького, відкрита 9 листопада того ж року. Він часто гостював у Мошнах у маєтку землевласника Микола Балашов та виконував архітектурні проекти на замовлення господаря. Одним із замовлень було побудова медичного комплексу. В. Городецький сам був присутній на будівництві лікарні. Всього витратили 14 тисяч рублів.
Садиба має ще одну назву — Будинок лікаря. Будівля являє собою невелику дерев`яну споруду. У ній були десятимісні палати, приймальне відділення, кабінет лікаря, відділення аптеки і кухня.Працював один лікар, два фельдшери та стільки ж повивальних бабок.
Збереження
На сьогоднішній день зберігся тільки один корпус, з колоритним різьбленням і безліччю елементів, що підкреслюють інтер`єр будівлі.
Посилання
Пам'ятки архітектури Черкаської області
Споруди збудовані Владиславом Городецьким
|
4896118
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%90%D1%80%D1%82%D1%83%D1%80%D0%BE%20%D0%A0%D1%96%D0%BA%D0%BA%D0%B0%D1%80%D0%B4%D1%96
|
Артуро Ріккарді
|
Артуро Ріккарді (італ. Arturo Riccardi, 30 жовтня 1878, Павія, Королівство Італія — 26 грудня 1966, Рим, Італія) — італійський військовий діяч і політик часів диктатури фашизму, адмірал флоту (1942), член Сенату Королівства Італія. Під час Другої світової війни обіймав посаду начальника Генерального штабу Королівських військово-морських сил Італії. Невдовзі після повалення режиму Беніто Муссоліні був відправлений у відставку й надалі активної участі в державному чи військовому житті країни не брав.
Початок кар'єри
Артуро Ріккарді народився 30 жовтня 1878 року в Павії (в деяких джерелах вказується Салуццо). Після завершення середньої школи він у 1892 році вступив до Військово-морської академії в Ліворно, яку закінчив у 1897 році у званні гардемарина. Одразу після цього був направлений на службу на броненосець «Лепанто». Пізніше служив на крейсері «Карло Альберто». Брав участь у придушенні Боксерського повстання 1900—1901 років.
1904 року Ріккарді отримав звання лейтенанта і був переведений на крейсер «Марко Поло», який ніс службу на Далекому Сході. У 1905 році, коли крейсер перебував у порту Чемульпо, на його борту виникла пожежа у погребах боєзапасу. Тоді Ріккарді зміг погасити пожежу та врятувати корабель, завдяки чому й був нагороджений Бронзовою медаллю «За військову доблесть».
Після повернення до Італії продовжив нести службу морського офіцера, проте вже на крейсері «Амальфі». Протягом 1910—1914 році був ординарцем адмірала Томмазо Савойського.
На момент вступу Італії у Першу світову війну Артуро Ріккарді командував міноносцем «29 AS». Згодом отримав звання капітана III рангу і був призначений заступником капітана броненосця «Сарденья». Далі служив на крейсері П'ємонте та лінкорі Конте ді Кавур. По завершенню війни у 1918 році він отримав звання капітана II рангу.
Міжвоєнний період
Протягом 1920—1922 років Ріккарді працював викладачем у Військово-морській академії. У 1924 році отримав звання капітана I рангу і був призначений начальником штабу військово-морського командування в Таранто.
У 1925 році Ріккарді вступив до Національної фашистської партії та почав службу в Міністерстві флоту. Протягом 1925—1927 років був членом Комітету з проектування кораблів, де займався дослідженням явища ехолокації та проблеми її застосуванням на флоті. Протягом 1927—1929 років Артуро командував лінкором «Кайо Дуіліо», а у період із 1929 до 1931 року був заступником керівника Департаменту персоналу та військової служби при Міністерстві флоту.
У 1931 році Артуро Ріккарді отримав звання контрадмірала, у 1932 році — звання дивізійного адмірала. Протягом 1932—1934 років керував Корпусом королівських військово-морських екіпажів, а протягом 1934—1935 років командував 4-ю морською дивізією.
У 1935 році отримав звання адмірала ескадри і до 1937 року був керівником Департаменту персоналу та військової служби. Протягом 1937—1938 років керував військово-морським командуванням в Ла-Спеції. У 1938 році призначений командиром 1-ї ескадри. Перебуваючи на цій посаді, організував у 1938 році в бухті Неаполя на борту лінкора «Конте ді Кавур» парад на честь Адольфа Гітлера. Того ж року на тому ж судні Ріккарді відвідав Мальту, де познайомився зі своїм майбутнім найзлішим ворогом та найзапеклішим противником, британським адміралом Ендрю Каннінгемом.
У 1939 році керував морськими операціями італійського флоту під час вторгнення в Албанію, за що був удостоєний звання кавалера Ордена Корони Італії. Того ж року Віктор Еммануїл III призначив Артуро Ріккарді сенатором Королівства Італія.
Друга світова війна
У березні 1940 року начальник Генерального штабу Королівських військово-морських сил Італії Доменіко Каваньярі запропонував Беніто Муссоліні план ведення війни з британським флотом, орієнтований на оборону. Спершу дуче підтримав його, але після жахливих невдач італійського флоту на початковому етапі війни (в бою біля Калабрії і особливо після нападу на Таранто) 7 грудня 1940 року відправив Доменіко Каваньярі у відставку. Новим начальником Генерального штабу став Артуро Ріккарді, а командувачем надводних сил флоту був призначений адмірал Анджело Якіно.
Завдання, яке постало перед Ріккарді, виявилось дуже складним. Перш за все, йому потрібно було створити ефективну стратегію подальшого ведення війни, яка полягала не стільки в організації прямих зіткнень між флотами, скільки у виснаженні морських конвоїв противника, призначених для переправлення озброєння та провіанту. Пріоритетним завданням для італійського флоту було гарантувати забезпечення безпечних постачань до Лівії. Важливою, але важкою для вирішування задачею стала необхідність пристосувати наявні в строю судна до реалій нової війни. З певної точки зору, Ріккарді був саме тією людиною, яка могла реалізувати цей новий оперативний вектор розвитку та функціонування флоту. Досвід у сфері організації ескортних підрозділів, отриманий ще під час Першої світової війни, привів його до розробки власної військової програми будівництва, зосередженої головним чином на виготовленні кораблів, призначених для виконання функцій ескорту морських конвоїв. Розпочалося масштабне будівництво корветів типу «Габбіано» та патрульних човнів VAS. Якщо на рівні загальної стратегії Ріккарді дотримувався ідей першочергової необхідності забезпечення безпеки конвоїв постачання, то у питанні планування військових операцій зайняв вичікувальну позицію.
9 лютого 1941 року британське З'єднання Н обстріляло Геную та Ла-Спецію напередодні зустрічі Муссоліні і Франсіско Франко, яка мала відбутися 12 лютого. Після цього сам Муссоліні та начальник Генерального штабу Королівської італійської армії Уго Кавальєро вимагали від Ріккарді негайних пояснень незадовільних результатів дій флоту. Проте Артуро в офіційному звіті не став заглиблюватись в недоліки та проблеми, а конкретну невдачу списав на погану погоду, яка ускладнила патрулювання та забезпечення безпеки побережжя, та невдалий збіг обставин. Це небажання Ріккарді провести глибокий аналіз стану флоту незабаром призвело до катастрофічних наслідків.
13 лютого 1941 року делегація італійського флоту, очолювана Артуро Ріккарді, куди також входили Раффаеле де Куртен, Еміліо Брента та Карло Джартозіо, зустрілась в місті Мерано з командувачами Крігсмаріне Еріхом Редером та Куртом Фріке для вироблення спільної стратегії дій проти флотів союзників.
У березні 1941 року під час підготовки плану нападу на Грецію і Югославію німецьке командування тиснуло на Італію і змусило італійський флот розпочати операцію зі знищення британських конвоїв, які здійснювали перевезення військ союзників з Єгипту до Греції (порт Пірей). Італійське командування спланувало операцію «Гаудо», реалізація якої 26 березня призвела катастрофи біля мису Матапан. Ця поразка поклала кінець будь-яким амбіціям італійського флоту у Другій світовій війні. Надалі військові кораблі в основному здійснювали супровід конвоїв. Інші операції здійснювались обмежено і лише під потужним повітряним прикриттям.
У жовтні 1942 року Артуро Ріккарді отримав звання адмірала флоту.
Коли у квітні 1943 року Генеральний штаб Королівської італійської армії був майже впевнений, що Сицилія незабаром буде атакована англо-американськими військами, 2 квітня 1943 року на засіданні вищого генералітету, скликаному в Римі Вітторіо Амбросіо, Ріккарді виключив військове втручання італійських лінійних кораблів у разі висадки союзників на Сицилії, побоюючись втратити їх.
Після повалення режиму Муссоліні 26 липня 1943 року Артуро Ріккарді залишив посаду начальника Генерального штабу Королівських військово-морських сил Італії. Його наступником став адмірал Раффаеле де Куртен. 30 жовтня того ж року Ріккарді був відправлений у відставку через досягнення ним граничного віку перебування на службі. Надалі жив у Римі, відмовившись від співпраці з Італійською соціальною республікою.
Помер 26 грудня 1966 року у Римі.
Нагороди
Італійські
Бронзова медаль «За військову доблесть»
Кавалер Ордена Корони Італії
Офіцер Ордена Корони Італії
Командор Ордена Корони Італії
Великий офіцер Ордена Корони Італії
Кавалер великого хреста Ордена Корони Італії
Кавалер Ордена Святих Маврикія та Лазаря
Офіцер Ордена Святих Маврикія та Лазаря
Командор Ордена Святих Маврикія та Лазаря
Великий офіцер Ордена Святих Маврикія та Лазаря
Офіцер Колоніального Ордена Зірки Італії
Командор Колоніального Ордена Зірки Італії
Хрест «За військові заслуги»
Медаль «За китайську кампанію»
Пам'ятна медаль італійсько-турецької війни 1911—1912
Пам'ятна медаль Італо-австрійської війни 1915—1918
Медаль Перемоги
Медаль «В пам'ять об'єднання Італії»
Маврикіанська медаль заслуг за 10 п'ятиліть бездоганної військової кар'єри
Іноземні
Золотий Німецький хрест
Джерела
Paolo Alberini e Franco Prosperini, Uomini della Marina, 1861-1946, Roma, Ufficio Storico dello Stato Maggiore della Marina Militare, 2015, ISBN 978-88-98485-95-6.
Посилання
Артуро Ріккарді на сайті Сенату Італійської республіки
Примітки
Адмірали Італії
Начальники генерального штабу ВМС Італії
|
70978605
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Ence%20%28esports%29
|
Ence (esports)
|
Ence (esports)
Ence (stylized as ENCE) is a Finnish esports organization with teams and players competing in Counter-Strike 2, PUBG: Battlegrounds, StarCraft II, and NHL 22. ENCE was founded in 2013 and the organization takes inspiration for its name from the Enceladus of Greek mythology. It is currently based in Helsinki and is the most popular esports organization in Finland. The organization also competed in Hearthstone and Overwatch until 2018, and in League of Legends for the 2020 season. ENCE is best known for its success in Starcraft II and CS:GO. Serral was the first non-Korean to win a StarCraft II World Championship and the CS:GO team finished second at IEM Katowice Major 2019.
Counter-Strike
Counter-Strike: Global Offensive
ENCE was founded in 2013 and picked up a Finnish CS:GO team which competed in local tournaments. In July 2014, the team disbanded after a series of disappointing results and did not return to CS:GO until 2016. The organization fielded multiple Finnish lineups for the next two years but did not have a stable roster until April 2018, when the organization signed Aleksi "allu" Jalli, Aleksi "Aleksib" Virolainen, Jani "Aerial" Jussila, Jere "sergej" Salo, and Sami "xseveN" Laasanen. The roster of young talent went on an unexpected Cinderella run at IEM Katowice Major 2019 before finally losing in the finals to Astralis. During the Major the team's unlikely success made them a fan favorite among neutrals and in Finland. The Verkkars, a Finnish musical duo, released a song called "EZ4ENCE", titled after the team's chant; it references players, coaches, and team memes. "EZ4ENCE" went viral in Finland during the tournament, eventually becoming the fourth-most-popular song in a Finnish top 50 published by Spotify. The song would later be added into the game by Valve. ENCE remained one of the top CS:GO teams in 2019, winning BLAST Pro Series Madrid and finishing second at DreamHack Masters Dallas and IEM Chicago.
IEM Katowice 2019 remains ENCE's best performance at a CS:GO Major, although they reached the playoff round of StarLadder Major: Berlin 2019 and the semifinals of PGL Major Antwerp 2022.
The team's results worsened at the start of 2020 and ENCE gradually replaced all of the players from the IEM Katowice run with an international roster. In February 2022, with the release of Joonas "doto" Forss, ENCE's roster was completely non-Finnish for the first time in the organization's history. The team instead set up a Finnish academy team. Shortly after, ENCE partnered with ESL, receiving a guaranteed spot in the ESL Pro League. The new roster has reached the top-5 of HLTV's world rankings.
ENCE won their first trophy in over four years after beating MOUZ in the grand finals of IEM Dallas 2023, where Alvaro "SunPayus" Garcia would claim his first MVP title. The team would continue their strong form with grand final appearances in their following two tournaments, IEM Cologne 2023 and Gamers8 2023.
ENCE also attended ESL Pro League Season 18, where they placed 3-4th after being eliminated in the semi-finals by MOUZ.
Counter-Strike 2
On 26 November 2023, ENCE announced the departures of coach Eetu "sAw" Saha and in-game leader Marco "Snappi" Pfeiffer, who were replaced by Jakub "kuben" Gurczynski and Lukas "gla1ve" Rossander respectively. Later, on 16 December 2023, the team announced the departures of Alvaro "SunPayus" Garcia and Pavle "Maden" Bošković, who were signed by Saudi Arabian organization Team Falcons, along with Snappi the day prior. Heroic announced the signing of Guy "NertZ" Iluz on 17 December 2023, reducing ENCE's roster to only gla1ve and Paweł "dycha" Dycha.
The same day, ENCE announced the signing of the Polish roster 9INE's core, consisting of Krzysztof "Goofy" Górski, Kacper "Kylar" Walukiewicz, and previous ENCE player Olek "hades" Miskiewicz.
Roster
Starcraft II
Serral, a Finnish Zerg player, joined ENCE in October 2016 and is one of the best players in the world. In 2018, Serral became the first non-Korean player to win a StarCraft II World Championship.
NHL esports
Finnish player Erik "EKI" Tammenpää represents ENCE in NHL esports. EKI is the most successful Finnish player in the game and one of the top players globally. He was chosen by the Finnish Association of Sports Journalists as the 2021 Finnish esport athlete of the year.
Overwatch
Ence rostered an Overwatch division from 2017 to 2018. In March 2024, the organization announced their return to Overwatch esports, competing in the Overwatch Champions Series.
Roster
References
Counter-Strike teams
Defunct and inactive Hearthstone teams
Defunct and inactive League of Legends teams
Overwatch teams
Esports teams based in Finland
Esports teams established in 2013
PlayerUnknown's Battlegrounds teams
StarCraft teams
|
24736288
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Fund%C3%A3o
|
Fundão
|
Fundão may refer to the following places:
Brazil
Fundão, Espírito Santo, a municipality in the State of Espírito Santo
Fundão (Rio de Janeiro), a neighborhood in the Zona Norte of the State of Rio de Janeiro
Fundão Island, an artificial island in Rio de Janeiro; see Federal University of Rio de Janeiro
Fundão dam, also known as the Mariana Dam, Bento Rodrigues Dam or Samarco Dam, scene of a disastrous dam collapse in 2015.
Portugal
Fundão, Portugal, a municipality in the district of Castelo Branco
|
2832765
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%92%D0%BE%D0%BD%D0%B2%D0%B5%D0%BB%D1%8C%D0%BD%D0%B8%D1%86%D1%8F
|
Вонвельниця
|
Вонвельниця — село в Польщі, у гміні Добра Полицького повіту Західнопоморського воєводства.
Населення — (2011).
Демографія
Демографічна структура станом на 31 березня 2011 року:
Примітки
.
Села Полицького повіту
|
443468
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%90%D0%B3%D0%BD%D0%B5%D1%81%D0%B0%20%D0%A0%D0%B8%D0%BC%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%B0
|
Агнеса Римська
|
Агнеса Римська або Свята Агнеса (близько 291, Рим — близько 304, Рим) — юна діва та мучениця, одна з найвідоміших римських святих, шанована як і католицькою так і православною церквами.
Життєпис
Зазнала мученицької кончини в Римі, її поховали на кладовищі на Віа Номентана, де близько 350 року було побудовано церкву на її честь. Скупчення будівель на цьому місці являє особливий історичний та мистецький інтерес. Її ім'я та дата її свята містяться у календарі мучеників, якій склали у 354 році. З того часу про неї було написано багато, включаючи знану епітафію папи Святого Дамасія І. На жаль, зі суперечностей у цих найраніших описах, очевидним є те, що пам'ять про правдиве життя Святої Агнеси уже переплутали. З доступних матеріалів можна підсумувати загальний опис її життя таким чином: Агнеса ледве вийшла з дитячого віку; вона відмовилася взяти шлюб і присвятила свою цноту Богові. Коли розпочалося переслідування християн, вона залишили свій дім і запропонувала себе для мучеництва; вона противилася усім загрозам і нападам на її доброчесність; і була страчена ударом ножа в горло (звична римська форма страти). Є загальна згода, що Агнеса була дуже молодою, віком дванадцяти чи тринадцяти років, про що свідчать її мощі, що збереглися у Римі в церкві Святої Агнеси на П'яцца-Навона.
Її емблемою у мистецтві є ягня.
Примітки
Джерело
Donald Attwater with Catherine Rachel John. The Penguin Dictionary of Saints. Third Edition. London: Penguin Books, 1995. Ст. 29.
Померли 305
Народились 291
Святі Італії
Діви
Мучениці
Жертви вбивств
Раннє християнство
Жінки Стародавнього Риму
Святі-жінки
Християнські святі III століття
Християнські святі IV століття
|
530427
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%92%D0%B0%D1%80%D0%B8%D0%B7
|
Вариз
|
Вариз - муніципалітет у Франції, у регіоні Центр — Долина Луари, департамент Ер і Луар
Вариз - муніципалітет у Франції, у регіоні Лотарингія, департамент Мозель
|
2401985
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Substitute%20%28association%20football%29
|
Substitute (association football)
|
Substitute (association football)
In association football, a substitute is a player who is brought on to the pitch during a match in exchange for an existing player. Substitutions are generally made to replace a player who has become tired or injured, or who is performing poorly, or for tactical reasons (such as bringing a striker on in place of a defender). A player who has been substituted during a match takes no further part in the game, in games played under the standard International Football Association Board Laws of the Game.
Substitutions were officially added to the Laws of the Game in 1958. Prior to this most games were played with no changes permitted at all, with occasional exceptions in cases of extreme injury or players not arriving to matches on time.
The number of substitutes has risen over time as well as the number of reserve players allowed to be nominated. It is now common for games to allow a maximum of 5 substitutions; some competitions allow for an additional substitution when playing extra time. A maximum of 3 "substitution opportunities" are provided to a side during normal time, and an extra opportunity during extra time. Substitutions can be made during half-time breaks during normal and extra time, and full time breaks (before the start of extra time), but do not count as substitution opportunities. There is also a provision of an additional substitution beyond whatever limits the match is being played under to be used specifically for a player who has sustained a concussion.
Teams choose a substitute player from a pre-selected set of reserve players, these players typically sit in the technical area with the coaches, and are said to be "on the bench". When the substitute enters the field of play it is said they have come on or have been brought on, while the player they are substituting for is coming off, or being brought off or substituted. This pool of reserve players has also steadily increased in most competitions where they now allow 5, 7 or 9 reserves while in international competitive tournaments it is common that every player selected in the tournament squad (usually 23 players total) is an eligible substitute if they aren't suspended from the game.
A player who is noted for frequently making appearances, or scoring important goals, as a substitute is often informally known as a "super sub".
History
The origin of football substitutes goes back to at least the early 1860s as part of English public school football games. The original use of the term substitute in football was to describe the replacement of players who failed to turn up for matches. For example, in 1863, a match reports states: "The Charterhouse eleven played a match in cloisters against some old Carthusians but in consequence of the non-appearance of some of those who were expected it was necessary to provide three substitutes." The substitution of absent players happened as early as the 1850s, for example from Eton College where the term emergencies is used. Numerous references to players acting as a "substitute" occur in matches in the mid-1860s where it is not indicated whether these were replacements of absent players or of players injured during the match.
While substitution during games was first added to the Laws of the Game in 1958, there are recorded instances of substitution being permitted on earlier occasions. A friendly in Glasgow between Lancelot and Crosshill in November 1875 saw a Lancelot player injured and Crosshill "allow[ed] them to put a fresh man in his place". The earliest known use of a substitute in a competitive match came on 7 November 1885, when the Lockwood Brothers club used a substitute in an FA Cup first round replay against Notts Rangers, after midfielder F. Brears suffered a broken leg.
The first use of a substitute in international football was on 15 April 1889, in the match between Wales and Scotland at Wrexham. Wales's original goalkeeper, Jim Trainer, failed to arrive; local amateur player Alf Pugh started the match and played for some 20 minutes until the arrival of Sam Gillam, who took over from him. In 1940, in a match between Mandatory Palestine and Lebanon, Mandatory Palestine centre-half Zvi Fuchs was replaced at half-time by Lonia Dvorin following an injury. Also during the qualifying phase for the 1954 World Cup, Horst Eckel of Germany is recorded as having been replaced by Richard Gottinger in their match with the Saarland on 11 October 1953. The use of substitutes in World Cup matches was not allowed until the 1970 tournament.
The number of substitutes usable in a competitive match has increased from zero, meaning that teams were reduced if players' injuries could not allow them to play on, to one in 1958; to two out of a possible five in 1988. With the later increases in substitutions allowed, the number of potential substitute players increased to seven. The number of substitutes increased to two plus one (injured goalkeeper) in 1994, to three in 1995, and to a fourth substitute in certain competitions (starting from UEFA Euro 2016) in extra time. In 2020, following a proposal from FIFA, the International Football Association Board allowed for competition organisers to temporarily allow for a maximum of five substitutions (with an additional allowed in extra time, where applicable) to be made in official matches for the remainder of the year in order to lessen the impact of fixture congestion caused by the COVID-19 pandemic. However, there will only be three opportunities to make substitutions (with an additional allowed in extra time, where applicable).
Procedure
Substitutions are governed under Law 3 of the Laws of the Game in the (3) Substitution Procedure section.
A player can only be substituted during a stoppage in play and with the permission of the referee. The player to be substituted (outgoing player) must have left the field of play before the substitute (incoming player) may enter the field of play; at that point the substitute becomes an active player and the person substituted ceases to be an active player. The incoming player may only enter the field at the halfway line. Failure to comply with these provisions may be punished by a caution (yellow card).
A player who has been substituted takes no further part in a match.
Unused substitutes still on the bench, as well as players who have been already substituted, remain under the authority of the referee. These are liable for misconduct, though cannot be said to have committed a foul. For example, in the 2002 FIFA World Cup, Claudio Caniggia was shown the red card for cursing at the referee from the bench.
Under the Laws of the Game, the referee has no specific power to force a player to be substituted, even if the team manager or captain has ordered their player to be substituted. As Law 3 (3) Substitution Procedure simply states that: "if a player who is to be replaced refuses to leave, play continues." However, in some situations players may still be liable to punishment with a caution (yellow card) if they are perceived to be wasting time or behaving in an unsporting manner by refusing to leave the field of play.
A player who has been sent off (red card) cannot be replaced; the team will have to continue with one fewer player. In the case of a goalkeeper who is sent off, the coach will usually (but is not required to) substitute an outfield player so that the backup goalkeeper can enter the game. For example, in the 2006 UEFA Champions League Final, Arsenal midfielder Robert Pires was replaced by second-choice goalkeeper Manuel Almunia to replace Jens Lehmann, who was sent off less than 20 minutes into the match. If all substitutions have been used, or if no goalkeeper is available, an outfield player must take up the role of the goalkeeper. A famous example of this is when Chelsea goalkeepers Petr Čech and Carlo Cudicini were both injured in the same game, which led to defender John Terry spending the remainder of the match in goal wearing third-choice goalkeeper Hilário's shirt.
According to the Laws of the Game, "the number of substitutes, up to a maximum of five, which may be used in any match played in an official competition will be determined by FIFA, the confederation or the national football association."
Also:
In national A team matches, up to a maximum of six substitutes may be used.
In all other matches, a greater number of substitutes may be used provided that:
the teams concerned reach agreement on a maximum number;
the referee is informed before the match.
If the referee is not informed, or if no agreement is reached before the match, no more than six substitutes are allowed.
For lower non-leagues, amateur leagues and social leagues sanctioned by private football organisers in many countries, unlimited substitutions are allowed in each game.
Substitution opportunities
Following the introduction of five substitutions in matches, "substitution opportunities" were established to avoid time-wasting and disruption to the game. Each team is given only three windows (opportunities) during a match to make their five substitutions. For competitions allowing an additional substitution in extra time, each team will have one additional substitution opportunity (any unused substitution opportunities from regular time will carry over to extra time). Substitutions made at half-time, before the start of extra time, and at half-time in extra time do not count towards a team's substitution opportunities. When both teams make a substitution simultaneously, it counts as a used substitution opportunity for both teams. Multiple substitutions (and requests) made by a team during the same stoppage in play count as one used substitution opportunity.
Concussion substitute
In October 2019, the International Football Association Board (IFAB) began discussing the use of additional substitutions for players who are suspected to have sustained a concussion during a match. Earlier in the year, the chairman of FIFA's medical committee, Michel D'Hooghe, said the body was open to discussing concussion substitutions. UEFA had also called for FIFA and IFAB to allow for temporary substitutes for suspected head injuries. The idea had been previously discussed by the FIFA Executive Committee five years earlier. However, the prevailing view was that the rule would hurt football's "universality", as it would be difficult to replicate on a grassroots level, and could be exploited to waste time and/or gain an additional substitution.
In 2014, UEFA introduced a rule to allow referees to stop matches for up to three minutes to assess head injuries, with players only allowed to return after the team doctor could confirm the player's fitness to carry on. The three-minute rule was similarly adopted at the 2018 FIFA World Cup. The change came following high-profile head injuries at the 2014 FIFA World Cup, and calls by FIFPro for FIFA to review its concussion protocol.
Initially, IFAB had considered a ten-minute assessment period for players suspected of a concussion, with a substitute replacing them in the interim. In December 2019, IFAB agreed to appoint an expert group, composed of sports medical specialists and football experts, to identify options for the assessment and management of suspected concussions during matches. Following feedback from the Concussion Expert Group, IFAB announced in February 2020 that it would draw up concussion substitute protocols to be used in trials. In October 2020, the expert group announced that an "additional permanent substitution" protocol would be used to protect the health of players using an "if in doubt, take them out" philosophy, and that trials would start in 2021. The protocol and trial was formally approved by IFAB on 16 December 2020. Under the protocol, players suspected of a concussion will be permanently removed from the match and replaced by a substitute. This prevents a player from sustaining multiple head injuries in a match, prevents teams from suffering a numerical or tactical disadvantage, reduces the pressure on medical personnel to make a quick assessment and can be applied on all levels of the game. Competition organisers must be approved by FIFA and IFAB to participate in the trial period, which will last from January 2021 to March 2022.
In January 2021, FIFA announced that it would trial concussion substitutes in the following month at the 2020 FIFA Club World Cup. Later that month, it was announced that the Premier League, FA Women's Super League, FA Women's Championship and FA Cup would begin the trial in February 2021. On 9 February 2021, West Ham United made the first concussion substitution in English football during an FA Cup match against Manchester United, when Issa Diop was replaced by Ryan Fredericks at half-time following a head injury. The trial is also taking place in the Eredivisie, Eerste Divisie and KNVB Cup.
Trial protocol
IFAB announced two protocols for concussion substitutes, with competition organisers able to choose which to use. The use of concussion substitutes will operate in conjunction with other protocols used, including the three-minute break for an on-field concussion assessment.
Both protocols use the following general principles and procedures:
A concussion substitution does not count towards the number of substitutions allowed in a match;
In competitions where the number of named substitutes is the same as the maximum number of substitutes allowed, the concussion substitute can be a player who has previously been substituted out of the match.
A concussion substitution may be made:
Immediately after a concussion occurs or is suspected;
After an initial three-minute on-field assessment, and/or after an off-field assessment;
At any other time when a concussion occurs or is suspected (including when a player has previously been assessed and has returned to the field of play).
If a team decides to make a concussion substitution, the match officials must be informed (ideally by using a substitution card/form of a different colour).
The injured player is not permitted to take any further part in the match, including a penalty shoot-out.
The following principles are specific to each protocol:
Protocol A
Each team is permitted to use a maximum of one concussion substitute during a match.
When a concussion substitute is used, no change will be made to the maximum number of substitutions permitted by the opposing team.
Protocol B
Each team is permitted to use a maximum of two concussion substitutes during a match.
When a concussion substitute is used, the opposing team has the option of using an additional substitute for any reason.
The opposing team is informed of their additional substitution opportunity by the match officials.
The additional substitution may be used concurrently with the concussion substitution or at any time thereafter.
Super-sub
The term "super-sub" refers to a player who is not a regular in the starting line-up but who is noted for often coming on a substitute and making a significant impact on the game. Players regarded as "super-subs" include David Fairclough and Divock Origi for Liverpool, John Hewitt for Aberdeen, Tosaint Ricketts for Vancouver Whitecaps FC, Adam Le Fondre for Reading, Ole Gunnar Solskjær, Scott McTominay and Javier Hernández for Manchester United, Mikael Forssell for Chelsea, Edin Džeko for Manchester City, Brendon Santalab for Western Sydney Wanderers, Henrique for Brisbane Roar, Stevie Kirk for Motherwell, Archie Thompson, Joshua Kennedy and Tim Cahill for Australia, Fernando Llorente for Tottenham Hotspur, Roger Milla for Cameroon, Oliver Bierhoff for Germany, Ilsinho for Philadelphia Union, and Abby Wambach and Carli Lloyd for the United States women's team.
References
Association football terminology
|
55404688
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Thuso%20Mbedu
|
Thuso Mbedu
|
Thuso Mbedu
Thuso Nokwanda Mbedu (born 8 July 1991) is an American based South African actress. She rose to prominence for her performance in the South African teen drama series Is'Thunzi for which she was nominated consecutively for an International Emmy in 2017 and 2018. Mbedu later appeared on the 2018 Forbes Africa 30 under 30 list.
In 2021, she starred in the Amazon Video limited series The Underground Railroad as Cora, which made her the first South African actress to lead an American television series, and earned her the Independent Spirit Award for Best Female Performance in a New Scripted Series. She then made her feature film debut in the American historical epic The Woman King (2022) in the role of Nawi.
Early life
Mbedu was born at Midlands Medical Centre in Pietermaritzburg, KwaZulu-Natal to a Zulu mother and a father of Sotho and Xhosa descent..She was raised in the Pelham area by her grandmother, who became her legal guardian after the passing of both her parents at an early age.
Mbedu attended Pelham Primary School and then Pietermaritzburg Girls' High School. She went on to study Physical Theatre and Performing Arts Management at the University of the Witwatersrand (Wits), graduating in 2013 with honours, after also having taken a course at the Stella Adler Studio of Acting in New York City in 2012.
Career
In late 2014, Mbedu had a small role in the second season of the Mzansi Magic soapie Isibaya, before landing her role as journalism student and wild child Kitso on Scandal!. She then had a guest role as Kheti on the second season of the SABC 2 teen drama series Snake Park, and a lead role as Boni Khumalo in the television series Saints and Sinners.
After being unemployed for six months, Mbedu landed her first starring role in television in the Mzansi Magic teen drama series Is'Thunzi, which premiered in October 2016. In the series, she played Winnie, a sassy go-getter who dreams of marrying a rich and famous rugby player only to have her dreams dashed when she is exiled to go live with her strict aunt in Bergville. While filming a rape scene for the show, she suffered a panic attack. In September 2017, she was nominated for an International Emmy Award in the category Best Performance by an Actress for her role as Winnie in Is'Thunzi and was the only African to be nominated that year.
Mbedu made her international debut as Cora in the 2021 Amazon Video historical limited series The Underground Railroad, based on the novel of the same name by Colson Whitehead and directed and executive produced by Academy Award winner Barry Jenkins. Mbedu earned a Hollywood Critics Association Award, an Independent Spirit Award, and a Gotham Award for the series.
In April 2021, it was announced Mbedu would make her film debut as Nawi opposite Viola Davis in The Woman King, a historical epic film inspired by the true events that took place in the Kingdom of Dahomey, one of the most powerful states of Africa in the 18th and 19th centuries. The film was directed by Gina Prince-Bythewood, from a script by Fatherhood co-writer Dana Stevens.
In 2023, Mbedu became the ambassador and spokesperson of L’Oréal for Sub-Saharan Africa. In August 2023, Mbedu narrated 'The not-quite-redemption of South Africa's infamous ultra-marathon cheats' on Curio, an audio platform.
Filmography
Film
Television
Awards and nominations
Notes
References
External links
Thuso Mbedu's TVSA Actor Profile
Living people
1991 births
21st-century South African actresses
People from Pietermaritzburg
South African film actresses
South African television actresses
South African voice actresses
University of the Witwatersrand alumni
|
21260
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Economy%20of%20North%20Korea
|
Economy of North Korea
|
Economy of North Korea
The economy of North Korea is a centrally planned economy, following Juche, where the role of market allocation schemes is limited, although increasing. , North Korea continues its basic adherence to a centralized planned economy. With a total gross domestic product of $28.500 billion as of 2016, there has been some economic liberalization, particularly after Kim Jong Un assumed the leadership in 2012, but reports conflict over particular legislation and enactment. Since the 1990s, informal market activity has increased, which the government has tolerated. These markets are referred to as 'Jangmadang', and were formed as a result of the economic collapse during the 1990s, which made the regime unable to distribute food to its people.
The collapse of the Eastern Bloc from 1989 to 1992, particularly North Korea's principal source of support, the Soviet Union, forced the North Korean economy to realign its foreign economic relations, including increased economic exchanges with South Korea. China is North Korea's largest trading partner. North Korea's ideology of Juche has resulted in the country pursuing autarky in an environment of international sanctions. While the current North Korean economy is still dominated by state-owned industry and collective farms, foreign investment and corporate autonomy have increased.
North Korea had a similar GDP per capita to its neighbor South Korea from the aftermath of the Korean War until the mid-1970s, but had a GDP per capita of less than $2,000 in the late 1990s and early 21st century. For 2018, the South Korean Bank of Korea estimated the GDP growth as −4.1%. For the first time, in 2021, the South Korean Ministry of Unification estimated that the North Korean private sector outgrew the public sector.
Size of the North Korean economy
Estimating gross national product in North Korea is a difficult task because of a lack of economic data and the problem of choosing an appropriate rate of exchange for the North Korean won, the nonconvertible North Korean currency. The South Korean government's estimate placed North Korea's GNP in 1991 at US$22.9 billion, or US$1,038 per capita. In contrast, South Korea posted US$237.9 billion of GNP and a per capita income of US$5,569 in 1991. North Korea's GNP in 1991 showed a 5.2% decline from 1989, and preliminary indications were that the decline would continue. South Korea's GNP, by contrast, expanded by 9.3% and 8.4%, respectively, in 1990 and 1991.
It is estimated that North Korea's GNP nearly halved between 1990 and 1999. North Korean annual budget reports suggest state income roughly tripled between 2000 and 2014. By about 2010, external trade had returned to 1990 levels.
The South Korea-based Bank of Korea estimated that over 2000 to 2013 average growth was 1.4% per year. It estimated that the real GDP of North Korea in 2015 was 30,805 billion South Korean won. It has published the following estimates of North Korea's GDP growth:
This analysis converts production volume estimates into South Korean prices, so is subject to price changes over time of South Korean goods. According to analyst Andrei Lankov, writing in 2017, a significant number of observers believe that the Bank of Korea is too conservative and the real growth rate is North Korea reported that the government budget has been increasing at between 5% and 10% annually from 2007 to 2015. Reported planned capital expenditure, mainly on roads and public buildings, increased by 4.3% in 2014, 8.7% in 2015 to 13.7% in 2016. According to a North Korea economist, the growth rate was 3.7% in 2017, lifting GDP to $29.6 billion in 2018. The Australian government estimated 1.3% growth in 2017, while the South Korean government estimated −3.5%.
In 2018, North Korea's government budget revenue plan overfulfilled 1.4%, an increase of 4.6% over 2017 year.
History
Colonial period and post Second World War
Beginning in the mid-1920s, the Japanese colonial administration in Korea concentrated its industrial-development efforts in the comparatively under-populated and resource-rich northern portion of the country, resulting in a considerable movement of people northward from the agrarian southern provinces of the Korean Peninsula.
This trend did not reverse until after the end in 1945 of the Second World War, when more than 2 million Koreans moved from North to South following the division of Korea into Soviet and American military zones of administration. This southward exodus continued after the establishment of the Democratic People's Republic of Korea (North Korea) in 1948 and during the 1950–53 Korean War. The North Korean population as of October 2008 was given as 24 million.
The post-World War II division of the Korean Peninsula resulted in imbalances of natural and human resources, with disadvantages for both the North and the South. In 1945, about 80% of Korean heavy industry was in the North but only 31% of light industry, 37% of agriculture, and 18% of the peninsula's total commerce.
North and South Korea both suffered from the massive destruction caused during the Korean War. Historian Charles K. Armstrong stated that "North Korea had been virtually destroyed as an industrial society". In the years immediately after the war, North Korea mobilized its labour force and natural resources in an effort to achieve rapid economic development. Large amounts of aid from other communist countries, notably the Soviet Union and the People's Republic of China, helped the country achieve a high growth-rate in the immediate postwar period.
Early efforts at modernization
In 1961, an ambitious seven-year plan was launched to continue industrial expansion and increase living standards, but within three years it became clear this was failing and the plan period was extended to 1970. The failure was due to reduced support from the Soviet Union when North Korea aligned more with China, and military pressure from the U.S. leading to increased defense spending. In 1965, South Korea's rate of economic growth first exceeded North Korea's in most industrial areas, though South Korea's per capita GNP remained lower than North Korea's.
In 1979, North Korea renegotiated much of its international debt, but in 1980 it defaulted on its loans except those from Japan. By the end of 1986, hard-currency debt had reached more than US$1 billion. It also owed nearly $2 billion to communist creditors, principally the Soviet Union. The Japanese declared North Korea in default. By 2000, taking into account penalties and accrued interest, North Korea's debt was estimated at $10–12 billion. By 2012, North Korea's external debt had grown to an estimated US$20 billion despite Russia reportedly writing off about $8 billion of debt in exchange for participation in natural resources development. Besides Russia, major creditors included Hungary, the Czech Republic and Iran.
Largely because of these debt problems and because of a prolonged drought and mismanagement, North Korea's industrial growth slowed, and per capita GNP fell below that of the South. By the end of 1979 per capita GNP in North Korea was about one-third of that in the South. The causes for this relatively poor performance are complex, but a major factor is the disproportionately large percentage of GNP (possibly as much as 25%) that North Korea devotes to the military.
There were minor efforts toward relaxing central control of the economy in the 1980s that involve industrial enterprises. Encouraged by Kim Jong Il's call to strengthen the implementation of the independent accounting system (tongnip ch'aesanje) of enterprises in March 1984, interest in enterprise management and the independent accounting system increased, as evidenced by increasing coverage of the topic in North Korean journals. Under the system, factory managers still are assigned output targets but are given more discretion in decisions about labour, equipment, materials, and funds.
In addition to fixed capital, each enterprise is allocated a minimum of working capital from the state through the Central Bank and is required to meet operating expenses with the proceeds from sales of its output. Up to 50% of the "profit" is taxed, the remaining half being kept by the enterprise for purchase of equipment, introduction of new technology, welfare benefits, and bonuses. As such, the system provides some built-in incentives and a degree of micro-level autonomy, unlike the budget allocation system, under which any surplus is turned over to the government in its entirety.
Another innovation, the August Third People's Consumer Goods Production Movement, is centred on consumer goods production. This measure was so named after Kim Jong Il made an inspection tour of an exhibition of light industrial products held in Pyongyang on August 3, 1984. The movement charges workers to use locally available resources and production facilities to produce needed consumer goods. On the surface, the movement does not appear to differ much from the local industry programs in existence since the 1960s, although some degree of local autonomy is allowed. However, a major departure places output, pricing, and purchases outside central planning. In addition, direct sales stores were established to distribute goods produced under the movement directly to consumers. The movement is characterized as a third sector in the production of consumer goods, alongside centrally controlled light industry and locally controlled traditional light industry. Moreover, there were some reports in the mid-1980s of increasing encouragement of small-scale private handicrafts and farm markets. , however, no move was reported to expand the size of private garden plots.
All these measures appear to be minor stop-gap measures to alleviate severe shortages of consumer goods by infusing some degree of incentives. In mid-1993, no significant moves signalling a fundamental deviation from the existing system had occurred. The reluctance to initiate reform appears to be largely political. This concern is based on the belief that economic reform will produce new interests that will demand political expression and that demands for the institutionalization of such pluralism eventually will lead to political liberalization.
Beginning in the mid-1980s and particularly around the end of the decade, North Korea slowly began to modify its rigid self-reliant policy. The changes, popularly identified as the open-door policy, included an increasing emphasis on foreign trade, a readiness to accept direct foreign investment by enacting a joint venture law, the decision to open the country to international tourism, and economic cooperation with South Korea.
The main targets of the Third Seven-Year Plan of 1987–1993 were to achieve the "Ten Long-Range Major Goals of the 1980s for the Construction of the Socialist Economy". These goals, conceived in 1980, were to be fulfilled by the end of the decade. The fact that these targets were rolled over to the end of the Third Seven-Year Plan is another indication of the disappointing economic performance during the Second Seven-Year Plan. The three policy goals of self-reliance, modernization, and scientification were repeated. Economic growth was set at 7.9% annually, lower than the previous plan. Although achieving the ten major goals of the 1980s was the main thrust of the Third Seven-Year Plan, some substantial changes have been made in specific quantitative targets. For example, the target for the annual output of steel was reduced by a third: from 15 million tons to 10 million tons. The output targets of cement and non-ferrous metals—two major export items—have been increased significantly. The June 1989 introduction of the Three-Year Plan for Light Industry as part of the Third Seven-Year Plan is intended to boost the standard of living by addressing consumer needs.
The Third Seven-Year Plan gave a great deal of attention to developing foreign trade and joint ventures, the first time a plan has addressed these issues. By the end of 1991, however, two years before the termination of the plan, no quantitative plan targets were made public, an indication that the plan has not fared well. The diversion of resources to build highways, theatres, hotels, airports, and other facilities to host the Thirteenth World Festival of Youth and Students in July 1989 must have had a negative impact on industrial and agricultural development, although the expansion and improvement of social infrastructure have resulted in some long-term economic benefits.
State Planning Commission
Although general economic policy objectives are decided by the Central People's Committee (CPC), it is the task of the State Planning Committee to translate the broad goals into specific annual and long-term development plans and quantitative targets for the economy as a whole, as well as for each industrial sector and enterprise. Under the basic tenets of the 1964 reforms, the planning process is guided by the principles of "unified planning" (ilwŏnhwa) and of "detailed planning" (saebunhwa).
Under "unified planning", regional committees are established in each province, city, and county to systematically coordinate planning work. These committees do not belong to any regional organization and are directly supervised by the State Planning Committee. As a result of a reorganization in 1969, they are separated into provincial planning committees, city/county committees, and enterprise committees (for large-scale enterprises).
The planning committees, under the auspices of the State Planning Committee, coordinate their work with the planning offices of the economy-related government organizations the corresponding regional and local areas. The system attempts to enable the regional planning staff to better coordinate with economic establishments in their areas, which are directly responsible to them in planning, as well as communicating directly with staff at the CPC. "Detailed planning" seeks to construct plans with precision and scientific methods based on concrete assessment of the resources, labour, funds, plant capacities, and other necessary information.
There are four stages in drafting the final national economic plan.
The first is collecting and compiling preliminary statistical data. These figures, which are used as the basic planning data on the productive capacities of economic sectors, originally are prepared by lower-level economic units and aggregated on a national level by respective departments and committees. Simultaneously, the regional, local, and enterprise planning committees prepare their own data and forward them to the CPC. Through this two-channel system of simultaneous, separate, and independent preparation of statistical data by economic units and planning committees, the government seeks to ensure an accurate, objective, and realistic data base unfettered by local and bureaucratic bias.
The second stage is preparing the control figures by the CPC based on the preliminary data in accordance with the basic plan goals presented by the Central People's Committee.
In the third stage, a draft plan is prepared. The draft plan, prepared by the CPC, is the result of coordinating all draft figures submitted by the lower-level economic units, which, in turn, base their drafts on the control figures handed down from the committee.
In the fourth stage, the CPC submits a unified national draft plan to the Central People's Committee and the State Administration Council for confirmation. After approval by the Supreme People's Assembly, the draft becomes final and is distributed to all economic units and regional and local planning committees.
The plan then becomes legal and compulsory. Frequent directives from the central government contain changes in the plan targets or incentives for meeting the plan objectives.
Although the central government is most clearly involved in the formulation and evaluation of the yearly and long-term plans, it also reviews summaries of quarterly or monthly progress. Individual enterprises divide the production time into daily, weekly, ten-day, monthly, quarterly, and annual periods. In general, the monthly plan is the basic factory planning period.
The success of an economic plan depends on the quality and detail of information received, the establishment of realistic targets, coordination among sectors, and correct implementation. High initial growth during the Three-Year Plan and, to a lesser extent, during the Five-Year Plan contributed to a false sense of confidence among the planners. Statistical over reporting—an inherent tendency in an economy where rewards lie in fulfilling the quantitative targets, particularly when the plan target year approaches—leads to overestimation of economic potential, poor product quality, and eventually to plan errors. Inefficient use of plants, equipment, and raw materials add to planning errors. Lack of coordination in planning and production competition among sectors and regions cause imbalances and disrupt input-output relationships. The planning reforms in 1964 were supposed to solve these problems, but the need for correct and detailed planning and strict implementation of plans was so great that their importance was emphasized in the report unveiling the Second Seven-Year Plan, indicating that planning problems persisted in the 1980s.
In the mid-1990s, North Korea abandoned firm directive planning, and multi-year plans became more of a long-term economic strategy.
Ch'ŏngsan-ni Method
The Ch'ŏngsan-ni Method of management was born out of Kim Il Sung's February 1960 visit to the Ch'ŏngsan-ni Cooperative Farm in South P'yŏngan Province. Influenced by Mao Zedong's Great Leap Forward Policy, Kim and other members of the KWP Central Committee offered "on-the-spot guidance" (hyŏnji chido) and spent two months instructing and interacting with the workers. The avowed objective of this new method is to combat "bureaucratism" and "formalism" in the farm management system.
The leadership claimed that farm workers were unhappy and produced low output because low-ranking functionaries of the Workers' Party of Korea (who expounded abstract Marxist theories and slogans) were using tactics that failed to motivate. To correct this, the leadership recommended that the workers receive specific guidance in solving production problems and be promised readily available material incentives. The Ch'ŏngsan-ni Method called for high-ranking party officials, party cadres, and administrative officials to emulate Kim Il Sung by making field inspections. The system provided opportunities for farmers to present their grievances and ideas to leading cadres and managers.
Perhaps more important than involving administrative personnel in on-site inspections was the increased use of material incentives, such as paid vacations, special bonuses, honorific titles, and monetary rewards. In fact, the Ch'ŏngsan-ni Method appeared to accommodate almost any expedient to spur production. The method, subsequently, was undercut by heavy-handed efforts to increase farm production and amalgamate farms into ever-larger units. Actual improvement in the agricultural sector began with the adoption of the subteam contract system as a means of increasing peasant productivity by adjusting individual incentives to those of the immediate, small working group. Thus the increasing scale of collective farms was somewhat offset by the reduction in the size of the working unit. "On-the-spot guidance" by high government functionaries, however, continued in the early 1990s, as exemplified by Kim Il Sung's visits to such places as the Wangjaesan Cooperative Farm in Onsŏng County and the Kyŏngsŏn Branch Experimental Farm of the Academy of Agricultural Sciences between August 20 and 30, 1991. Kim Jong Il carried on the tradition, despite having refused to do so before, and even expanded it to the Korean People's Army. Today, Kim Jong Un continues the practices of the method.
Taean work system
The industrial management system developed in three distinct stages. The first was a period of enterprise autonomy that lasted until December 1946. The second stage was a transitional system based on local autonomy, with each enterprise managed by the enterprise management committee under the direction of the local people's committee. This system was replaced by the "one-man management system", with management patterned along Soviet lines as large enterprises were nationalized and came under central control. The third stage, the Taean Work System (Taeanŭi saŏpch'e), was introduced in December 1961 as an application and refinement of agricultural management techniques to industry. The Taean industrial management system grew out of the Ch'ŏngsan-ni Method.
The highest managerial authority under the Taean system is the party committee. Each committee has approximately 25 to 35 members elected from the ranks of managers, workers, engineers, and the leadership of "working people's organizations" at the factory. A smaller "executive committee", about one-quarter the size of the regular committee, has practical responsibility for day-to-day plant operations and major factory decisions. The most important staff members, including the party committee secretary, factory manager, and chief engineer, make up its membership. The system focuses on co-operation among workers, technicians, and party functionaries at the factory level.
Each factory has two major lines of administration, one headed by the manager, the other by the party committee secretary. A chief engineer and his or her assistants direct a general staff in charge of all aspects of production, planning, and technical guidance. Depending on the size of the factory, varying numbers of deputies oversee factory logistics, marketing, and workers' services. The supply of materials includes securing, storing, and distributing all materials for factory use, as well as storing finished products and shipping them from the factory.
Deputies are assigned workers to their units and handle factory accounts and payroll. Providing workers' services requires directing any farming done on factory lands, stocking factory retail shops, and taking care of all staff amenities. Deputies in charge of workers' services are encouraged to meet as many of the factory's needs as possible using nearby agricultural cooperatives and local industries.
The secretary of the party committee organizes all political activities in each of the factory party cells and attempts to ensure loyalty to the party's production targets and management goals. According to official claims, all management decisions are arrived at by consensus among the members of the party committee. Given the overwhelming importance of the party in the country's affairs, it seems likely that the party secretary has the last say in any major factory disputes.
The Taean system heralded a more rational approach to industrial management than that practised previously. Although party functionaries and workers became more important to management under the new system, engineers and technical staff received more responsibility in areas where their expertise could contribute the most. The system recognizes the importance of material as well as "politico-moral" incentives for managing the factory workers. The "internal accounting system", a spin-off of the "independent accounting system", grants bonuses to work teams and workshops that use raw materials and equipment most efficiently. These financial rewards come out of enterprise profits.
A measure of the success of the Taean work system is its longevity and its continued endorsement by the leadership. In his 1991 New Year's address marking the 13th anniversary of the creation of the system, Kim Il Sung said that the
Taean work system is the best system of economic management. It enables the producer masses to fulfill their responsibility and role as masters and to manage the economy in a scientific and rational manner by implementing the mass line in economic management, and by combining party leadership organically with administrative, economic, and technical guidance.
Mass production campaigns
Parallel to management techniques such as the Ch'ŏngsan-ni Method and the Taean work system, which were designed to increase output in more normalized and regularized operations of farms and enterprises, the leadership continuously resorts to exhortations and mass campaigns to motivate the workers to meet output targets. The earliest and the most pervasive mass production campaign was the Ch'ŏllima Movement. Introduced in 1958 and fashioned after China's Great Leap Forward (1958–1960), the Ch'ŏllima Movement organized the labour force into work teams and brigades to compete at increasing production. The campaign was aimed at industrial and agricultural workers and at organizations in education, science, sanitation and health, and culture.
In addition to work teams, units eligible for Ch'ŏllima citations included entire factories, factory workshops, and such self-contained units as a ship or a railroad station. The "socialist emulation" among the industrial sectors, enterprises, farms, and work teams under the Ch'ŏllima Movement frantically sought to complete the First Five-Year Plan (1957–1960) but instead created chaotic disruptions in the economy. This made it necessary to set aside 1959 as a "buffer year" to restore balance in the economy.
Although the Ch'ŏllima Movement was replaced in the early 1960s by the Ch'ŏngsan-ni Method and the Taean Work System, the regime's reliance on mass campaigns continued into the early 1990s. Campaigns conducted after the Ch'ŏllima to speed battles toward the end of a period (such as a month, a year, or an economic plan) to reach production targets to carry out the economic goals of the decade.
Efforts at modernization since 1991
Following the collapse of the Soviet Union in 1991, the principal source of external support, North Korea announced in December 1993 a three-year transitional economic policy placing primary emphasis on agriculture, light industry, and foreign trade. However, lack of fertilizer, natural disasters, and poor storage and transportation practices caused the country to fall more than a million tons per year short of grain self-sufficiency. Moreover, lack of foreign exchange to purchase spare parts and oil for electricity generation left many factories idle.
The shortage of foreign exchange because of a chronic trade deficit, a large foreign debt, and dwindling foreign aid has constrained economic development. In addition, North Korea has been diverting scarce resources from developmental projects to defence; it spent more than 20% of GNP on defence toward the end of the 1980s, a proportion among the highest in the world. These negative factors, compounded by the declining efficiency of the central planning system and the failure to modernize the economy, have slowed the pace of growth since the 1960s. The demise of the socialist republics in the Soviet Union and East European countries—North Korea's traditional trade partners and benefactors—has compounded the economic difficulties in the early 1990s.
Economically, the collapse of the Soviet Union and the end of Soviet support to North Korean industries caused a contraction of the North Korea's economy by 25% during the 1990s. While, by some accounts, North Korea had a higher per capita income than South Korea in the 1970s, by 2006 its per capita income was estimated to be only $1108, one seventeenth that of South Korea.
Experimentation in small scale entrepreneurship took place from 2009 to 2013, and although there continue to be legal uncertainties this has developed into a significant sector. By 2016 economic liberalisation had progressed to the extent that both locally-responsible and state industrial enterprises gave the state 20% to 50% of their output, selling the remainder to buy raw materials at market-based prices akin to a free market.
In 2014, the Enterprise Act was amended to allow state-owned enterprise managers to engage in foreign trade and joint ventures, and to accept investment from non-government domestic sources. Under the new rules the enterprise director became more like the western chief executive officer, and the chief engineer had an operational role more like a western chief operating officer. As of 2017 it was unclear if the Taean Work System (described above) still in practice operated to give local people's committees much influence.
In 2017, Dr. Mitsuhiro Mimura, Senior Research Fellow at Japan's Economic Research Institute for Northeast Asia, who has visited North Korea 45 times, described it as the "poorest advanced economy in the world", in that while having comparatively low GDP, it had built a sophisticated production environment. He described the recent rise of entrepreneurial groups through "socialist cooperation", where groups of individuals could start small enterprises as cooperative groups. Managers in state-owned industries or farms were also free to sell or trade production beyond state plan targets, providing incentives to increase production. Managers could also find investment for expansion of successful operations, in a process he called "socialist competition". A state plan was still the basis for production, but was more realistic leaving room for excess production.
Budget and finance
The state budget is a major government instrument in carrying out the country's economic goals. Expenditures represented about three-quarters of GNP in the mid-1980s, the allocation of which reflected the priorities assigned to different economic sectors. Taxes were abolished in 1974 as "remnants of an antiquated society". This action, however, was not expected to have any significant effect on state revenue because the overwhelming proportion of government funds—an average of 98.1% during 1961–1970—was from turnover (sales) taxes, deductions from profits paid by state enterprises, and various user fees on machinery and equipment, irrigation facilities, television sets, and water.
In order to provide a certain degree of local autonomy as well as to lessen the financial burden of the central government, a "local budget system" was introduced in 1973. Under this system, provincial authorities are responsible for the operating costs of institutions and enterprises not under direct central government control, such as schools, hospitals, shops, and local consumer goods production. In return, they are expected to organize as many profitable ventures as possible and to turn over profits to the central government.
Around December of every year, the state budget for the following calendar year is drafted, subject to revision around March. Typically, total revenue exceeds expenditure by a small margin, with the surplus carried over to the following year. The largest share of state expenditures goes to the "people's economy", which averaged 67.3% of total expenditures between 1987 and 1990, followed in magnitude by "socio-cultural", "defense", and "administration".
Defense spending, as a share of total expenditures, has increased significantly since the 1960s: from 3.7% in 1959 to 19% in 1960, and, after averaging 19.8% between 1961 and 1966, to 30.4% in 1967. After remaining around 30% until 1971, the defense share decreased abruptly to 17% in 1972, and continued to decline throughout the 1980s. Officially, in both 1989 and 1990 the defense share remained at 12%, and for 1991 it was 12.3% with 11.6% planned for 1992. The declining trend was consistent with the government's announced intentions to stimulate economic development and increase the social benefits. However, Western experts have estimated that actual military expenditures are higher than budget figures indicate.
In the 1999 budget, expenditures for the farming and power sectors were increased by 15% and 11%, respectively, compared with those of 1998.
In the 2007 budget, it was estimated an increase in revenue at 433.2bn won ($3.072bn, $1 = 141 won). In 2006, 5.9% were considered the public revenue, whereas this year, this figure was raised to 7.1%.
North Korea claims that it is the only state in the world that does not levy taxes. Taxes were abolished beginning on April 1, 1974.
Bonds
Since 2003, North Korean authorities issue government bonds called The "People's Life Bonds", and promoted the slogan "Buying bonds is patriotic".
North Korea sold bonds internationally in the late 1970s for 680 million Deutsche marks and 455 million Swiss francs. North Korea defaulted on these bonds by 1984, although the bonds remain traded internationally on speculation that the country would eventually perform on the obligations.
The latest trends
The Sydney Morning Herald reported that Kim's previous propaganda has shifted focus toward patriotism and the economy, and improving its relationships with China, South Korea, and the United States. The state-run television promoted a song of praise to the National flag by airing videos with images that included the flag being raised September 2018, during mass games events, marking North Korea's 70th anniversary. In the video, brief images of troops, fighter jets releasing blue, red, and white smoke, scattered pictures of civilians, new high-rise apartments in the capital, fireworks displays, and even students in their school uniforms can all be seen at the same event.
The South China Morning Post, in a 2019 article, stated that already there is also some economical and cultural revolution happening recently within North Korea itself. It started in earnest in February 2018, during the Pyeongchang Winter Olympic Games, when top musicians from North Korea were sent to perform in South Korea. This included a female quintet who performed in black shorts and red tops. After two months, Supreme Leader Kim Jong Un saw the performance of South Korean girl group, Red Velvet. This is the first ever K-pop show to be held in Pyongyang. The North Korean musicians that performed in South Korea were highly praised for their performance that leader Kim decided to send them to Beijing for another goodwill tour in January 2019. Part of the revolution was the introduction of other cultures, including Western, which was previously believed to be vulgar and quite corrupt in the past, but is now slowly making its way to the North Korean people. Second-hand Harry Potter books can now be read at the National Library, and Bollywood films like the Three Idiots had just had a run in their cinemas. The changes have also found their way to the economic sector with factories that are also producing products that are associated more with the West, like Air Jordan shoes, for national consumption.
Per the amendments made to the Constitution in 2019, the former economic methods of management, Ch'ŏngsan-ni in agriculture and Taean in the industries, were now phased out altogether.
After the 8th Party Congress, Kim Byung-yeon of the Seoul National University said that, between 2017 and 2019, the North Korean GDP decreased by 10% and, in 2020, the North Korean GDP decreased by 5%.
Economic sectors
Manufacturing
North Korea also implements planned economy in industry. The government will provide fuel and materials for a factory, while the factory will manufacture products and quantities according to the government's requirements.
North Korea's self-reliant development strategy assigned top priority to developing heavy industry, with parallel development in agriculture and light industry. This policy was achieved mainly by giving heavy industry preferential allocation of state investment funds. More than 50% of state investment went to the industrial sector during the 1954–1976 period (47.6%, 51.3%, 57.0%, and 49.0%, respectively, during the Three-Year Plan, Five-Year Plan, First Seven-Year Plan, and Six-Year Plan). As a result, gross industrial output grew rapidly.
As was the case with the growth in national output, the pace of growth has slowed markedly since the 1960s. The rate declined from 41.7% and 36.6% a year during the Three-Year Plan and Five-Year Plan, respectively, to 12.8%, 16.3%, and 12.2%, respectively, during the First Seven Year Plan, Six-Year Plan, and Second Seven-Year Plan. As a result of faster growth in industry, that sector's share in total national output increased from 16.8% in 1946 to 57.3% in 1970. Since the 1970s, industry's share in national output has remained relatively stable. From all indications, the pace of industrialization during the Third Seven-Year Plan up to 1991 is far below the planned rate of 9.6%. In 1990 it was estimated that the industrial sector's share of national output was 56%.
Industry's share of the combined total of gross agricultural and industrial output climbed from 28% in 1946 to well over 90% in 1980. Heavy industry received more than 80% of the total state investment in industry between 1954 and 1976 (81.1%, 82.6%, 80%, and 83%, respectively, during the Three-Year Plan, Five-Year Plan, First Seven-Year Plan, and Six-Year Plan), and was overwhelmingly favored over light industry.
North Korea claims to have fulfilled the Second Seven-Year Plan (1978–1984) target of raising the industrial output in 1984 to 120% of the 1977 target, equivalent to an average annual growth rate of 12.2%. Judging from the production of major commodities that form the greater part of industrial output, however, it is unlikely that this happened. For example, the increase during the 1978–1984 plan period for electric power, coal, steel, metal-cutting machines, tractors, passenger cars, chemical fertilizers, chemical fibers, cement, and textiles, respectively, was 78%, 50%, 85%, 67%, 50%, 20%, 56%, 80%, 78%, and 45%.
Raw materials were in short supply and so were energy and hard currency. Infrastructure decayed and machinery became obsolete. Unlike other socialist countries in the Eastern Bloc, North Korea kept planning in a highly centralized manner and refused to liberalize economic management.
In the mid-1980s, the speculation that North Korea would emulate China in establishing Chinese-style special economic zones was flatly denied by then deputy chairman of the Economic Policy Commission Yun Ki-pok (Yun became chairman as of June 1989). China's special economic zones typically are coastal areas established to promote economic development and the introduction of advanced technology through foreign investment. Investors are offered preferential tax terms and facilities. The zones, which allow greater reliance on market forces, have more decision-making power in economic activities than do provincial-level units. Over the years, China has tried to convince the North Korean leadership of the advantages of these zones by giving tours of the various zones and explaining their values to visiting high-level officials.
In April 1982, Kim Il Sung announced a new economic policy giving priority to increased agricultural production through land reclamation, development of the country's infrastructure—especially power plants and transportation facilities—and reliance on domestically produced equipment. There also was more emphasis on trade.
In September 1984, North Korea promulgated a joint venture law to attract foreign capital and technology. The new emphasis on expanding trade and acquiring technology was not, however, accompanied by a shift in priorities away from support of the military. In 1991, North Korea announced the creation of a Special Economic Zone (SEZ) in the northeast regions of Rason (Rason Special Economic Zone) and Ch'ŏngjin. Investment in this SEZ has been slow in coming. Problems with infrastructure, bureaucracy, uncertainties about the security of investments, and viability have hindered growth and development. Nevertheless, thousands of small Chinese businesses had set up profitable operations in North Korea by 2011.
A government research center, the Korea Computer Center, was set up in 1990, starting the slow development of an information technology industry.
In 2013 and 2014, the State Economic Development Administration announced a number of smaller special economic zones covering export handling, mineral processing, high technology, gaming and tourism. International conferences on special economic zones took place in 2013 and 2014, and the concept of many provincial economic zones was considered. However from 2019 these possibilities have diminished, partly out of a concern of excessive foreign influence on North Korean society.
Garment industry
The most successful export industry is the garment industry. Production is by a North Korean firm for a European or other foreign partner, by a Chinese firm operating in North Korea with a North Korean partner, or by North Korean workers working in Chinese or other foreign factories. Wages are the lowest in northeastern Asia.
Automotive industry
The North Korean motor vehicle production establishes military, industrial and construction goals, with private car ownership by citizens remaining on low demand. Having Soviet origins (the subsequent practice of cloning foreign specimens, and a recent automobile joint-venture), North Korea has developed a wide-range automotive industry with production of all types of vehicles. The basis for production is in urban and off-road minis; luxury cars; SUV cars; small, medium, heavy, and super-heavy cargo; construction and off-road trucks; minibuses/minivans, coach buses, civilian and articulated buses, trolleybuses, and trams. However, North Korea produces far fewer vehicles than its production capability due to the ongoing economic crisis. North Korea has not joined or collaborated with the OICA, or with any other automotive organization, so any critical information about its motor vehicle industry is limited.
Power and energy
The energy sector is one of the most serious bottlenecks in the North Korean economy. Since 1990, the supply of oil, coal, and electricity declined steadily, and seriously affected all sectors of the economy. Crude oil was formerly imported by pipeline at "friendship prices" from the former Soviet Union or China, but the withdrawal of Russian concessions and the reduction of imports from China brought down annual imports from about in 1988 to less than by 1997. As the imported oil was refined for fuels for transportation and agricultural machinery, a serious cutback in oil imports caused critical problems in transportation and agriculture.
According to statistics compiled by the South Korean agency Statistics Korea based on International Energy Agency (IEA) data, per capita electricity consumption fell from its peak in 1990 of 1247 kilowatt hours to a low of 712 kilowatt hours in 2000. It slowly rose since then to 819 kilowatt hours in 2008, a level below that of 1970.
North Korea has no coking coal, but has substantial reserves of anthracite in Anju, Aoji (Ŭndŏk), and other areas. Coal production peaked at 43 million tons in 1989 and steadily declined to 18.6 million tons in 1998. Major causes of coal shortages include mine flooding, and outdated mining technology. As coal was used mainly for industry and electricity generation, decrease in coal production caused serious problems in industrial production and electricity generation. Coal production may not necessarily increase significantly until North Korea imports modern mining technology.
Electricity generation of North Korea peaked in 1989 at about 30 TWh. There were seven large hydroelectric plants in the 1980s. Four were along the Yalu River, built with Chinese aid, and supplying power to both countries. In 1989, 60% of electricity generation was hydroelectric and 40% fossil fueled, mostly coal-fired.
In 1997, coal accounted for more than 80% of primary energy consumption and hydro power more than 10%. Net imports of coal represented only about 3% of coal consumption. Hydroelectric power plants generated about 55% of North Korea's electricity and coal-fired thermal plants about 39% in 1997. However, with only 20% of the per capita electricity generation of Japan, North Korea suffered from chronic supply shortages. Coal exports to China accounted for a major portion of North Korea's revenue in mid-2010s.
Some hydroelectric facilities were believed to be out of operation due to damage from major flooding in 1995. Coal-fired power plants were running well under capacity, due in part to a serious decline in coal supply and in part to problems with transportation of coal. The electricity supply steadily declined and was 17 TWh in 1998. Transmission losses sit at just under 16% (15.8%) as of 2014.
Construction
Construction has been an active sector in North Korea. This was demonstrated not only through large housing programmes, of which most were visible in the high-rise apartment blocks in Pyongyang, but also in the smaller modern apartment complexes widespread even in the countryside. These are dwarfed in every sense by "grand monumental edifices". The same may apply even to apparently economically useful projects such as the Nampo Dam, which cost US$4bn.
The years of economic contraction in the 1990s slowed this sector as it did others; the shell of the 105-story Ryugyŏng Hotel towered unfinished on Pyongyang's skyline for over a decade. The Bank of Korea claims that construction's share of GDP fell by almost one-third between 1992 and 1994, from 9.1% to 6.3%. This accords with a rare official figure of 6% for 1993, when the sector was said to have employed 4.2% of the labour force. However, the latter figure excludes the Korean People's Army, which visibly does much of the country's construction work.
Since about 2012, when 18 tower blocks were built in Pyongyang, a construction boom has taken place in Pyongyang. Major projects include the Mansudae People's Theatre (2012), Munsu Water Park (2013), the modernisation of Pyongyang Sunan International Airport (2015) and the Science and Technology Center (2015).
Banking
The Central Bank of North Korea, under the Ministry of Finance, has a network of 227 local branches. Several reissues of banknotes in recent years suggest that citizens are inclined to hoard rather than bank any savings that they make from their incomes; reportedly they now also prefer foreign currency. At least two foreign aid agencies have recently set up microcredit schemes, lending to farmers and small businesses.
In late 2009, North Korea revalued its currency, effectively confiscating all privately held money above the equivalent of US$35 per person. The revaluation effectively wiped out the savings of many North Koreans. Days after the revaluation the won dropped 96% against the United States dollar. Pak Nam-gi, the director of the Planning and Finance Department of North Korea's ruling Workers' Party, was blamed for the disaster and later executed in 2010.
In 2004 and 2006 laws were passed to codify rules for savings and commercial banking. However it was not until 2012 that North Korean banks started to seriously compete for retail customers. Competing electronic cash cards have become widely accepted in Pyongyang and other cities, but are generally not linked to bank accounts. North Korean banks have introduced retail products which permit a mobile phone app to make payments and top-ups.
As of May 2013, the Chinese banks, China Merchants Bank, Industrial and Commercial Bank of China, China Construction Bank, and Agricultural Bank of China, stopped "all cross-border cash transfers, regardless of the nature of the business" with North Korea. The Bank of China, the China's primary institution for foreign exchange transactions, said, on May 14, 2013, that "it had closed the account of Foreign Trade Bank, North Korea's main foreign exchange bank". However, "smaller banks based in northeastern China across the border from North Korea said it was still handling large-scale cross-border transfers." For example, the Bank of Dalian branch in Dandong was still doing transfers to North Korea.
Kim Jong Un from 2015 has sought to enlarge and reform the banking sector, to assist economic growth, with credit cards viewed as a way to increase money circulation. The concept of socialist commercial banks is being developed to utilize "idle funds" effectively, including the savings of individuals, to promote economic growth.
Retail
Until the early 2000s the official retail sector was mainly state-controlled, under the direction of the People's Services Committee. Consumer goods were few and of poor quality, with most provided on a ration basis. There were state-run stores and direct factory outlets for the masses, and special shops with luxuries for the elite—as well as a chain of hard-currency stores (a joint venture with the association of pro-Pyongyang Korean residents in Japan, the Ch'ongryŏn), with branches in large cities.
In 2002 and in 2010, private markets were progressively legalized, mostly for food sales. As of 2013, urban and farmer markets were held every 10 days, and most urban residents lived within 2 km of a market. Since the 2009 economic intervention, it is common for North Korean citizens to make purchases with Chinese yuan and United States dollars.
In 2012, the third large shopping mall in Pyongyang, the Kwangbok Area Shopping Center, opened. In 2014 the construction of another large shopping mall started. As of 2017, these malls sold competing brands of goods, for example at least ten different kinds of toothpaste were being sold.
In 2017, the Korea Institute for National Unification estimated there were 440 government-approved markets employing about 1.1 million people.
Tourism
Food
Agriculture
North Korea's sparse agricultural resources limit agricultural production. Climate, terrain, and soil conditions are not particularly favorable for farming, with a relatively short cropping season. Only about 17% of the total landmass, or approximately , is arable, of which is well suited for cereal cultivation; the major portion of the country is rugged mountain terrain.
The weather varies markedly according to elevation, and lack of precipitation, along with infertile soil, makes land at elevations higher than 400 meters unsuitable for purposes other than grazing. Precipitation is geographically and seasonally irregular, and in most parts of the country as much as half the annual rainfall occurs in the three summer months. This pattern favors the cultivation of paddy rice in warmer regions that are outfitted with irrigation and flood control networks. Rice yields are 5.3 tonnes per hectare, close to international norms. In 2005, North Korea was ranked by the FAO as an estimated 10th in the production of fresh fruit and as an estimated 19th in the production of apples.
Farming is concentrated in the flatlands of the four west coast provinces, where a longer growing season, level land, adequate rainfall, and good irrigated soil permit the most intensive cultivation of crops. A narrow strip of similarly fertile land runs through the eastern seaboard Hamgyŏng provinces and Kangwŏn Province, but the interior provinces of Chagang and Ryanggang are too mountainous, cold, and dry to allow much farming. The mountains contain the bulk of North Korea's forest reserves while the foothills within and between the major agricultural regions provide lands for livestock grazing and fruit tree cultivation.
Since self-sufficiency remains an important pillar of North Korean ideology, self-sufficiency in food production is deemed a worthy goal. Another aim of government policies—to reduce the gap between urban and rural living standards—requires continued investment in the agricultural sector. The stability of the country depends on steady, if not rapid, increases in the availability of food items at reasonable prices. In the early 1990s, there were severe food shortages.
The most far-reaching statement on agricultural policy is embodied in Kim Il Sung's 1964 Theses on the Socialist Agrarian Question in Our Country, which underscores the government's concern for agricultural development. Kim emphasized technological and educational progress in the countryside as well as collective forms of ownership and management. As industrialization progressed, the share of agriculture, forestry, and fisheries in the total national output declined from 63.5% and 31.4%, respectively, in 1945 and 1946, to a low of 26.8% in 1990. Their share in the labor force also declined from 57.6% in 1960 to 34.4% in 1989.
In the 1990s, the decreasing ability to carry out mechanized operations (including the pumping of water for irrigation), as well as lack of chemical inputs, was clearly contributing to reduced yields and increased harvesting and post-harvest losses.
Incremental improvements in agricultural production have been made since the late 1990s, bringing North Korea close to self-sufficiency in staple foods by 2013. In particular, rice yields have steadily improved, though yields on other crops have generally not improved. The production of protein foods remains inadequate. Access to chemical fertilizer has declined, but the use of compost and other organic fertilizer has been encouraged.
Fisheries
North Korean fisheries export seafood, primarily crab, to Dandong, Liaoning, illicitly. Crabs, clams and conches from the Yellow Sea waters of North Korea are popular in China, possibly because the less salty water improves taste.
Food distribution system
Since the 1950s, a majority of North Koreans have received their food through the public distribution system (PDS). The PDS requires farmers in agricultural regions to hand over a portion of their production to the government and then reallocates the surplus to urban regions, which cannot grow their own foods. About 70% of the North Korean population, including the entire urban population, receives food through this government-run system.
Before the floods, recipients were generally allotted 600–700 grams per day while high officials, military men, heavy laborers, and public security personnel were allotted slightly larger portions of 700–800 grams per day. As of 2013, the target average distribution was 573 grams of cereal equivalent per person per day, but varied according to age, occupation, and whether rations are received elsewhere (such as school meals). However, as of 2019, this number has been reduced to 312 grams per day according to an investigation conducted by the United Nations between March 29 and April 12.
Decreases in production affected the quantity of food available through the public distribution system. Shortages were compounded when the North Korean government imposed further restrictions on collective farmers. When farmers, who had never been covered by the PDS, were mandated by the government to reduce their own food allotments from 167 kilograms to 107 kilograms of grain per person each year, they responded by withholding portions of the required amount of grain. By 2008, the system had significantly recovered, and, from 2009 to 2013, daily per person rations averaged at 400 grams per day for much of the year, though in 2011 it dropped to 200 grams per day from May to September.
It is estimated that in the early 2000s, the average North Korean family drew some 80% of its income from small businesses that were technically illegal (though unenforced) in North Korea. In 2002 and in 2010, private markets were progressively legalized. As of 2013, urban and farmer markets were held every 10 days, and most urban residents lived within 2 km of a market, with markets having an increasing role in obtaining food.
Crisis and famine
From 1994 to 1998, North Korea suffered a famine. Since North Korea is a closed country, the number of specific deaths in the incident is difficult to know. According to different literature, the starved or malnourished death toll is estimated to be between 240,000 and 480,000. Since 1998 there has been a gradual recovery in agriculture production, which by 2013 brought North Korea back close to self-sufficiency in staple foods. However, as of 2013, most households have borderline or poor food consumption, and consumption of protein remains inadequate.
In the 1990s, the North Korean economy saw stagnation turning into crisis. Economic assistance received from the Soviet Union and China was an important factor of its economic growth. Upon its collapse in 1991, the Soviet Union withdrew its support and demanded payment in hard currency for imports. China stepped in to provide some assistance and supplied food and oil, most of it reportedly at concessionary prices. The North Korean economy was undermined and its industrial output began to decline in 1990. Deprived of industrial inputs, including fertilizers, pesticides, and electricity for irrigation, agricultural output also started to decrease even before North Korea had a series of natural disasters in the mid-1990s. This evolution, combined with a series of natural disasters including record floods in 1995, caused one of the worst economic crises in North Korea's history. Other causes of this crisis were high defense spending (about 25% of GDP) and bad governance.
In December 1991, North Korea established a "zone of free economy and trade" to include the northeastern port cities of Unggi (Sŏnbong), Ch'ŏngjin, and Najin. The establishment of this zone also had ramifications on the questions of how far North Korea would go in opening its economy to the West and to South Korea, the future of the development scheme for the Tumen River area, and, more important, how much North Korea would reform its economic system.
North Korea announced in December 1993 a three-year transitional economic policy placing primary emphasis on agriculture, light industry, and foreign trade. However, lack of fertilizer, natural disasters, and poor storage and transportation practices have left the country more than a million tons per year short of grain self-sufficiency. Moreover, lack of foreign exchange to purchase spare parts and oil for electricity generation left many factories idle.
The 1990s famine paralyzed many of the Stalinist economic institutions. The government pursued Kim Jong Il's Songun policy, under which the military is deployed to direct production and infrastructure projects. As a consequence of the government's policy of establishing economic self-sufficiency, the North Korean economy has become increasingly isolated from that of the rest of the world, and its industrial development and structure do not reflect its international competitiveness. Domestic firms are shielded from international as well as domestic competition; the result is chronic inefficiency, poor quality, limited product diversity, and underutilization of plants. This protectionism also limits the size of the market for North Korean producers, which prevents taking advantage of economies of scale.
Food shortages
The food shortage was primarily precipitated by the loss of fuel and other raw materials imports from China and the Soviet Union which had been essential to support an energy intensive and energy inefficient farming system. Following the collapse of the Soviet Union, the former concessional trade relationships which benefited the North Korea were not available. The three flood and drought years between 1994 and 1996 only served to complete the collapse of the agriculture sector.
In 2004, more than half (57%) of the population did not have enough food to stay healthy. 37% of children had their growth stunted and of mothers severely lacked nutrition.
In 2006, the World Food Program (WFP) and FAO estimated a requirement of 5.3 to 6.5 million tons of grain when domestic production fulfilled only 3.825 million tons. The country also faces land degradation after forests stripped for agriculture resulted in soil erosion. In 2008, a decade after the worst years of the famine, total production was 3.34 million tons (grain equivalent) compared with a need of 5.98 million tons. Thirty seven percent of the population was deemed to be insecure in food access. Weather continued to pose challenges every year, but overall food production grew gradually, and by 2013, production had increased to the highest level since the crisis, to 5.03 million tons cereal equivalent, against a minimum requirement of 5.37 MMT.
In 2014, North Korea had an exceptionally good harvest, 5.08 million tonnes of cereal equivalent, almost sufficient to feed the entire population. While food production had recovered significantly since the hardest years of 1996 and 1997, the recovery was fragile, subject to adverse weather and year to year economic shortages. Distribution was uneven, with the Public Distribution System being largely ineffective. North Korea now has in most years lower malnutrition levels than in some richer Asian countries. However, in 2019 North Korea had the worst harvest in over a decade, which the United Nations described as a "hunger crisis".
Mining
According to a 2012 report by South Korea-based North Korea Resource Institute (NKRI), North Korea has substantial reserves of iron ore, coal, limestone, and magnesite. In addition, North Korea is thought to have tremendous potential rare metal resources, which have been valued in excess of US$6 trillion.
It is the world's 18th largest producer of iron and zinc, and has the 22nd largest coal reserves in the world. It is also the 15th largest fluorite producer and 12th largest producer of copper and salt in Asia. Other major natural resources in production include lead, tungsten, graphite, magnesite, gold, pyrites, fluorspar, and hydropower.
In 2015, North Korea exported 19.7 million tonnes of coal, worth $1.06 billion, much of it to China.
In 2016 it was estimated that coal shipments to China accounted for about 40% of exports.
However, starting from February 2017 China suspended all North Korean coal imports, although according to China overall trade with North Korea increased.
Information technology and culture
North Korea has a developing information technology industry. In 2018, a technological exhibition unveiled a new Wi-Fi service called Mirae ("Future"), which allowed mobile devices to access the intranet network in Pyongyang. The exhibition also showcased a home automation system using speech recognition in Korean.
North Korea established the Artificial Intelligence Research Institute under the Bureau of the Information Industry Guidance in 2013, which in 2021 was incorporated into the Ministry of Information Industry.
North Korea's cartoon animation studios such as SEK Studio sub-contract work from South Korean animation studios. Mansudae Overseas Projects builds monuments around the world.
Organization and management
North Korea's economy has been unique in its historical suppression of markets. By the 1960s, market elements had been suppressed almost completely. Almost all items, from food to clothes, have traditionally been handed out through a public distribution system, with money only having a symbolic meaning. Ratios of food depend on hierarchy in the system, wherein the positions seem to be semi-hereditary. Until the late 1980s, peasants were not allowed to cultivate private garden plots.
Since the government is the dominant force in the development and management of the economy, bureaus and departments have proliferated at all administrative levels. There are fifteen committees—such as the agricultural and state planning committees—one bureau, and twenty departments under the supervision of the Cabinet; of these, twelve committees—one bureau, and sixteen departments are involved in economic management. In the early 1990s, several vice premiers of the then State Administration Council supervised economic affairs. Organizations undergo frequent reorganization. Many of these agencies have their own separate branches at lower levels of government while others maintain control over subordinate sections in provincial and county administrative agencies.
Around 1990, with the collapse of the Soviet Union, restrictions on private sales, including grain, ceased to be enforced. It is estimated that in the early 2000s, the average North Korean family drew some 80% of its income from small businesses that were technically illegal (though unenforced) in North Korea. In 2002, and in 2010, private markets were progressively legalized. As of 2013, urban and farmer markets were held every 10 days, and most urban residents lived within 2 km of a market.
In 2014, North Korea announced the "May 30th measures". These planned to give more freedom to farmers, allowing them to keep 60% of their produce. Also enterprise managers would be allowed to hire and fire workers, and decide whom they do business with and where they buy raw materials and spare parts. Some reports suggest that these measures would allow nominally state-run enterprises to be run on capitalist lines like those in China.
Economic planning
North Korea, one of the world's most centrally planned and isolated economies, faces desperate economic conditions. Industrial capital stock is nearly beyond repair as a result of years of underinvestment and shortages of spare parts. Industrial and power output have declined in parallel.
During what North Korea called the "peaceful construction" period before the Korean War, the fundamental task of the economy was to overtake the level of output and efficiency attained toward the end of the Japanese occupation; to restructure and develop a viable economy reoriented toward the communist-bloc countries; and to begin the process of socializing the economy. Nationalization of key industrial enterprises and land reform, both of which were carried out in 1946, laid the groundwork for two successive one-year plans in 1947 and 1948, respectively, and the Two-Year Plan of 1949–50. It was during this period that the piece-rate wage system and the independent accounting system began to be applied and that the commercial network increasingly came under state and cooperative ownership.
The basic goal of the Three-Year Plan, officially named "The Three-Year Post-war Reconstruction Plan of 1954–56", was to reconstruct an economy torn by the Korean War. The plan stressed more than merely regaining the prewar output levels. The Soviet Union, other East European countries and China provided reconstruction assistance. The highest priority was developing heavy industry, but an earnest effort to collectivize farming also was begun. At the end of 1957, output of most industrial commodities had returned to 1949 levels, except for a few items such as chemical fertilizers, carbides, and sulfuric acid, whose recovery took longer.
Having basically completed the task of reconstruction, the state planned to lay a solid foundation for industrialization while completing the socialization process and solving the basic problems of food and shelter during the Five-Year Plan of 1957–1960. The socialization process was completed by 1958 in all sectors of the economy, and the Ch'ŏllima Movement was introduced. Although growth rates reportedly were high, there were serious imbalances among the different economic sectors. Because rewards were given to individuals and enterprises that met production quotas, frantic efforts to fulfill plan targets in competition with other enterprises and industries caused disproportionate growth among various enterprises, between industry and agriculture and between light and heavy industries. Because resources were limited and the transportation system suffered bottlenecks, resources were diverted to politically well-connected enterprises or those whose managers complained the loudest. An enterprise or industry that performed better than others often did so at the expense of others. Such disruptions intensified as the target year of the plan approached.
Until the 1960s, North Korea's economy grew much faster than South Korea's. Although North Korea was behind in total national output, it was ahead of South Korea in per capita national output, because of its smaller population relative to South Korea. For example, in 1960 North Korea's population was slightly over 10 million people, while South Korea's population was almost 25 million people. Annual economic growth rates of 30% and 21% during the Three-Year Plan of 1954–1956 and the Five-Year Plan of 1957–1960, respectively, were reported. After claiming early fulfillment of the Five-Year Plan in 1959, North Korea officially designated 1960 a "buffer year"—a year of adjustment to restore balances among sectors before the next plan became effective in 1961. Not surprisingly the same phenomenon recurred in subsequent plans. Because the Five-Year Plan was fulfilled early, it became a de facto four-year plan. Beginning in the early 1960s, however, North Korea's economic growth slowed until it was stagnant at the beginning of the 1990s.
Various factors explain the very high rate of economic development of the country in the 1950s and the general slowdown since the 1960s. During the reconstruction period after the Korean War, there were opportunities for extensive economic growth—attainable through the communist regime's ability to marshall idle resources and labor and to impose a low rate of consumption. This general pattern of initially high growth resulting in a high rate of capital formation was mirrored in other Soviet-type economies. Toward the end of the 1950s, as reconstruction work was completed and idle capacity began to diminish, the economy had to shift from the extensive to the intensive stage, where the simple communist discipline of marshaling underutilized resources became less effective. In the new stage, inefficiency arising from emerging bottlenecks led to diminishing returns. Further growth would only be attained by increasing efficiency and technological progress.
Beginning in the early 1960s, a series of serious bottlenecks began to impede development. Bottlenecks were pervasive and generally were created by the lack of arable land, skilled labor, energy, and transportation, and deficiencies in the extractive industries. Moreover, both land and marine transportation lacked modern equipment and modes of transportation. The inability of the energy and extractive industries as well as of the transportation network to supply power and raw materials as rapidly as the manufacturing plants could absorb them began to slow industrial growth.
The First Seven-Year Plan (initially 1961–1967) built on the groundwork of the earlier plans but changed the focus of industrialization. Heavy industry, with the machine tool industry as its linchpin, was given continuing priority. During the plan, however, the economy experienced widespread slowdowns and reverses for the first time, in sharp contrast to the rapid and uninterrupted growth during previous plans. Disappointing performance forced the planners to extend the plan three more years, until 1970. During the last part of the de facto ten-year plan, emphasis shifted to pursuing parallel development of the economy and of defense capabilities. This shift was prompted by concern over the military takeover in South Korea by General Park Chung Hee (1961–1979), escalation of the United States involvement in Vietnam, and the widening Sino-Soviet split. It was thought that stimulating a technological revolution in the munitions industry was one means to achieve these parallel goals. In the end, the necessity to divert resources to defense became the official explanation for the plan's failure.
The Six-Year Plan of 1971–1976 followed immediately in 1971. In the aftermath of the poor performance of the preceding plan, growth targets of the Six-Year Plan were scaled down substantially. Because some of the proposed targets in the First Seven-Year Plan had not been attained even by 1970, the Six-Year Plan did not deviate much from its predecessor in basic goals. The Six-Year Plan placed more emphasis on technological advance, self-sufficiency (Juche) in industrial raw materials, improving product quality, correcting imbalances among different sectors, and developing the power and extractive industries; the last of these had been deemed largely responsible for slowdowns during the First Seven-Year Plan. The plan called for attaining a self- sufficiency rate of 60–70% in all industrial sectors by substituting domestic raw materials wherever possible and by organizing and renovating technical processes to make the substitution feasible. Improving transport capacity was seen as one of the urgent tasks in accelerating economic development—it was one of the major bottlenecks of the Six-Year Plan.
North Korea claimed to have fulfilled the Six-Year Plan by the end of August 1975, a full year and four months ahead of schedule. Under the circumstances, it was expected that the next plan would start without delay in 1976, a year early, as was the case when the First Seven-Year Plan was instituted in 1961. Even if the Six-Year Plan had been completed on schedule, the next plan should have started in 1977. However, it was not until nearly two years and four months later that the long-awaited plan was unveiled—1977 had become a "buffer year".
The inability of the planners to continuously formulate and institute economic plans reveals as much about the inefficacy of planning itself as the extent of the economic difficulties and administrative disruptions facing the country. For example, targets for successive plans have to be based on the accomplishments of preceding plans. If these targets are underfulfilled, all targets of the next plan—initially based on satisfaction of the plan—have to be reformulated and adjusted. Aside from underfulfillment of the targets, widespread disruptions and imbalances among various sectors of the economy further complicate plan formulation.
The basic thrust of the Second Seven-Year Plan (1978–1984) was to achieve the three-pronged goals of self-reliance, modernization, and "scientification". Although the emphasis on self-reliance was not new, it had not previously been the explicit focus of an economic plan. This new emphasis might have been a reaction to mounting foreign debt originating from large-scale imports of Western machinery and equipment in the mid-1970s. Through modernization North Korea hoped to increase mechanization and automation in all sectors of the economy. "Scientification" means the adoption of up-to-date production and management techniques. The specific objectives of the economic plan were to strengthen the fuel, energy, and resource bases of industry through priority development of the energy and extractive industries; to modernize industry; to substitute domestic resources for certain imported raw materials; to expand freight-carrying capacity in railroad, road, and marine transportation systems; to centralize and containerize the transportation system; and to accelerate a technical revolution in agriculture.
In order to meet the manpower and technology requirements of an expanding economy, the education sector also was targeted for improvements. The quality of the comprehensive eleven-year compulsory education system was to be enhanced to train more technicians and specialists, and to expand the training of specialists, particularly in the fields of fuel, mechanical, electronic, and automation engineering.
Successful fulfillment of the so-called nature-remaking projects also was part of the Second Seven-Year Plan. These projects referred to the five-point program for nature transformation unveiled by Kim Il Sung in 1976: completing the irrigation of non-paddy fields; reclaiming 1,000 square kilometres of new land; building 1,500 to 2,000 km of terraced fields; carrying out afforestation and water conservation work; and reclaiming tidal land.
From all indications, the Second Seven-Year Plan was not successful. North Korea generally downplayed the accomplishments of the plan, and no other plan received less official fanfare. It was officially claimed that the economy had grown at an annual rate of 8.8% during the plan, somewhat below the planned rate of 9.6%. The reliability of this aggregate measure, however, is questionable. During the plan, the target annual output of 10 million tons of grains (cereals and pulses) was attained. However, by official admission, the targets of only five other commodities were fulfilled. Judging from the growth rates announced for some twelve industrial products, it is highly unlikely that the total industrial output increased at an average rate of 12.2% as claimed. After the plan concluded, there was no new economic plan for two years, indications of both the plan's failure and the severity of the economic and planning problems confronting the economy in the mid-1980s. From 1998 to 2003, the government implemented a plan for scientific and technical development, which focused on the nation's IT and electronic industry.
Corruption
In 2019, North Korea was ranked 172nd in the Transparency International Corruption Perceptions Index with a score of 17 out of 100.
Labor
Growth and changes in the structure and ownership pattern of the economy also have changed the labor force. By 1958 individual private farmers, who once constituted more than 70% of the labor force, had been transformed into or replaced by state or collective farmers. Private artisans, merchants, and entrepreneurs had joined state or cooperative enterprises. In the industrial sector in 1963, the last year for which such data are available, there were 2,295 state enterprises and 642 cooperative enterprises. The size and importance of the state enterprises can be surmised by the fact that state enterprises, which constituted 78% of the total number of industrial enterprises, contributed 91% of total industrial output.
Labor force (12.6 million)—by occupation:
Agricultural: 35%
Industry and services: 65% (2008 est.)
External trade
Statistics from North Korea's trade partners are collected by international organizations like the United Nations and the International Monetary Fund, and by the South Korean Ministry of Unification.
It has also been estimated that imports of arms from the Soviet Union in the period 1988 to 1990 accounted for around 30% of North Korea's total imports, and that between 1981 and 1989 North Korea earned approximately $4 billion from the export of arms, approximately 30% of North Korea's total exports in that period. The nominal dollar value of arms exports from North Korea in 1996 was estimated to have been around $50 million.
North Korea's foreign trade deteriorated in the 1990s. After hitting the bottom of $1.4 billion in 1998, it recovered slightly. North Korea's trade total in 2002 was $2.7 billion: only about 50% of $5.2 billion in 1988, even in nominal US dollars. These figures exclude intra-Korean trade, deemed internal, which rose in 2002 to $641 million. During the late 2000s trade grew strongly, almost tripling between 2007 and 2011 to $5.6 billion, with much of the growth being with China. By about 2010 external trade had returned to 1990 levels, and by 2014 was near double 1990 levels, with trade with China increasing from 50% of total trade in 2005 to near 90% in 2014. In 2015, it was estimated that exports to China were $2.3 billion—83% of total exports of $2.83 billion.
In addition to Kaesŏng and Kŭmgang-san, other special economic areas were established at Sinŭiju in the northwest (on the border with China), and at Rasŏn in the northeast (on the border with China and Russia).
International sanctions impeded international trade to some degree, many related to North Korea's development of weapons of mass destruction. United States President Barack Obama approved an executive order in April 2011 that declared "the importation into the United States, directly or indirectly, of any goods, services, or technology from North Korea is prohibited". Operational sanctions included United Nations Security Council Resolutions 1695, 1718, 1874, 1928, 2087, and 2094. Reports in 2018 indicated that trade sanctions (bans on almost all exports and the freezing of overseas accounts) were seriously affecting the economy. The main paper Rodong Sinmun was running short of paper and was publishing only a third of its normal print run, two energy plants supplying electricity to Pyongyang had to be shut down intermittently due to lack of coal, causing blackouts, coal mines were operating under capacity due to lack of fuel, coal could not be transported due to lack of fuel and food rations had been cut by half.
The Taep'oong International Investment Group of Korea is the official company that manages oversea investments to North Korea.
After 1956, North Korea reached out to the Third World in the hope of making trade deals. However, according to analyst Benjamin R Young: "In the end, this approach proved ineffective, and Pyongyang never succeeded in developing robust trade relations with the Global South — a situation that appears unlikely to change anytime soon".
North–South economic ties
North and South Korea's economic ties have fluctuated greatly over the past 30 years or so. In the late 1990s and most of the 2000s, north–south relations warmed under the Sunshine Policy of President Kim Dae-jung. Many firms agreed to invest in North Korea, encouraged by the South Korean government's commitment to cover their losses, should investment projects in the north fail to become profitable.
Following a 1988 decision by the South Korean Government to allow trade with the North (see Reunification efforts since 1971), South Korean firms began to import North Korean goods. Direct trade with the South began in the fall of 1990 after the unprecedented September 1990 meeting of the two Korean Prime Ministers. Trade between the countries increased from $18.8 million in 1989 to $333.4 million in 1999, much of it processing or assembly work undertaken in the North.
During this decade, the chairman of the South Korean company Daewoo visited North Korea and reached agreement on building a light industrial complex at Namp'o. In other negotiations, Hyundai Asan obtained permission to bring tour groups by sea to Kŭmgang-san on the North Korea's southeast coast (see Kŭmgang-san Tourist Region), and more recently to construct the Kaesŏng Industrial Park, near the Korean Demilitarized Zone (DMZ), at a cost of more than $1 billion.
In response to the summit between Kim Jong Il and Kim Dae-jung in 2000, North and South Korea agreed in August 2000 to reconnect the section of the Seoul–Pyongyang Gyeongui Railway Line across the DMZ. In addition, the two governments said they would build a four-lane highway bypassing the truce village at Panmunjeom.
TV commercials for Samsung's Anycall cell phone featuring North Korean dancer Cho Myong-ae and South Korea's Lee Hyo-ri were first broadcast on June 11, 2006.
Trade with South Korea declined after Lee Myung-bak was elected President of South Korea in 2008, who reduced trade to put pressure on North Korea over nuclear matters. Trade with South Korea fell from $1.8 billion to $1.1 billion between 2007 and 2013, most of the remaining trade being through the Kaesŏng Industrial Park. The Park has been subject to frequent shutdowns due to political tensions.
China
With the collapse of the Soviet Union, China has been North Korea's primary trading partner. Bilateral trade rose sharply after 2007. In 2007 trade between the two countries was $1.97 billion (₩1.7 trillion). By 2011 trade had increased to $5.6 billion (₩5.04 trillion). Trade with China represented 57% of North Korea's imports and 42% of exports.
Chinese statistics for 2013 indicate that North Korean exports to China were nearly $3 billion, with imports of about $3.6 billion. Exports to China in 2015 were estimated at $2.3 billion.
Joint ventures
Some South Korean companies launched joint ventures in areas like animation and computer software, and Chinese traders have done a booming business back and forth across the China–North Korea border. In a 2007 survey of 250 Chinese operations in North Korea, a majority reported paying bribes. Robert Suter, who headed the Seoul office of Swedish-Swiss power generation company ABB, says ABB was staking out a position in North Korea, "It is the same as it was in China years ago. You had to be there and you had to build trust." A number of South Korean enterprises were mainly active in a specially developed industrial zone in Kaesong Industrial Region and Chinese enterprises were known to be involved in a variety of activities in trade and manufacturing in North Korea. European enterprises founded in 2005 the European Business Association (EBA), Pyongyang, a de facto chamber of commerce representing a number of European-invested joint ventures and other businesses. Ch'ongryŏn, the pro-North Korean General Association of Korean Residents in Japan, broadcast on their TV channel in 2008 a TV film in three parts featuring foreign investment and business in North Korea. This film was put on a YouTube channel called "BusinessNK" and could be watched together with a number of other videos on foreign joint ventures as well as other investment and business activities in North Korea.
Though no international banks operated in the isolated socialist state in 2013, foreign companies were said to be increasingly interested in dealing with North Korea.
A flat LCD television factory in North Korea was funded by the Ch'ongryŏn in 2010.
The Rason Special Economic Zone was established in the early 1990s, in the northeastern corner of the country bordering China and Russia. In June 2011, an agreement with China was made to establish a joint free trade area on North Korea's Hwanggumpyong and Wihwa Islands and China's border area near Dandong.
North Korea designated over a dozen new special economic zones in 2013 and 2014.
See also
North Korea–United States summit
Illicit activities of North Korea
Inter-Korean summit
Chollima Movement
Taxation in North Korea
Poverty in North Korea
References
Felix Abt. North Korea — a demanding business environment. Advice on investing and doing business, Hamburg: German Asia-Pacific Business Association, 2009
Cumings, Bruce. Korea's place in the Sun: a Modern history, New York: WW Norton and company, 2005.
Reese, D. The prospects for North Korea's survival, London: International Institute for Strategic Studies, 1998.
Savada, Andrea Matles. "North Korea: A Country Study." Washington: Library of Congress, 1994.
Notes
External links
International Trade Office of Korea Full of information on investments in North Korea.
North Korean Economy Watch
World Hunger – Korea (DPR), World Food Programme
Despite U.S. Attempts, N. Korea Anything but Isolated, The Washington Post, May 12, 2005
On North Korea's streets, pink and tangerine buses, The Christian Science Monitor, June 2, 2005
North Korea on the rebound, Global Beat Syndicate, June 27, 2005
A Question of Interpretation: Economic Statistics From and About North Korea , Ruediger Frank, 38 North, School of Advanced International Studies, July 16, 2012
Korea Society Podcast: North Korea: Market Opportunity, Poverty and the Provinces
"North Korea lifts the veil on its agroforestry practices "
"Agroforestry is not rocket science but it might save DPR Korea"
"Participatory agroforestry development for restoring degraded sloping land in DPR Korea"
Planned economies
|
2130769
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A7%D0%B5%D0%BC%D0%BF%D1%96%D0%BE%D0%BD%D0%B0%D1%82%20%D0%A1%D0%B0%D0%BD-%D0%9C%D0%B0%D1%80%D0%B8%D0%BD%D0%BE%20%D0%B7%20%D1%84%D1%83%D1%82%D0%B1%D0%BE%D0%BB%D1%83%201995%E2%80%941996
|
Чемпіонат Сан-Марино з футболу 1995—1996
|
Чемпіонат Сан-Марино з футболу 1995—1996 — 11-й сезон чемпіонату Сан-Марино з футболу. 2 клуби-аутсайдери вибували до Серії А2. Найкращі чотири клуби з Серії А1 та найкращий клуб із Серії А2 брали участь у плей-оф для визначення чемпіона, яким став «Лібертас».
Учасники
У чемпіонаті брали участь 10 команд.
Турнірна таблиця
Результати
Позначення:
Плей-оф
У плей-оф брали участь найкращі клуби з Серії А1 та Серії А2. Команда, яка програла двічі, вибуває.
Перший раунд
Другий раунд
Третій раунд
Півфінал
Фінал
Посилання
Чемпіонату Сан-Марино 1995—1996 на RSSSF
Офіційний сайт чемпіонату Сан-Марино
1995–1996
Сан-Марино
Сан-Марино
|
2930937
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9A%D1%83%D0%BC%D0%B0%D0%B9%D0%BD%D0%B8
|
Кумайни
|
Кумайни — село в Польщі, у гміні Орнета Лідзбарського повіту Вармінсько-Мазурського воєводства.
Населення — (2011).
У 1975-1998 роках село належало до Ельблонзького воєводства.
Демографія
Демографічна структура станом на 31 березня 2011 року:
Примітки
.
Села Лідзбарського повіту
|
1313178
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Centerport
|
Centerport
|
Centerport may refer to:
Centerport, New York, located in Suffolk County
Centerport, Pennsylvania, located in Berks County
|
4914623
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/1-%D0%B9%20%D0%BF%D1%80%D0%BE%D0%B2%D1%83%D0%BB%D0%BE%D0%BA%20%D0%9E%D1%81%D0%B8%D0%BF%D0%B5%D0%BD%D0%BA%D0%BE%20%28%D0%9C%D0%B5%D0%BB%D1%96%D1%82%D0%BE%D0%BF%D0%BE%D0%BB%D1%8C%29
|
1-й провулок Осипенко (Мелітополь)
|
1-й провулок Осипенко (Мелітополь)
1-й провулок Осипенко — провулок в Мелітополі. Йде від вулиці Пушкіна до 2-го провулка Осипенко.
Назва
Провулок названий на честь радянської льотчиці Поліни Осипенко (1905—1939), народженої недалеко від Мелітополя — в Бердянському районі Запорізької області.
Історія
Рішення про наменування провулка принято 21 вересня 1951 року. До цього провулок не мав назви.
Примітки
Осипенко
|
1228109
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9A%D0%BE%D0%BC%D0%B0%D1%80%D0%BE%D0%B2%D0%BE%20%28%D0%9F%D1%96%D0%B2%D0%BD%D1%96%D1%87%D0%BD%D0%B0%20%D0%9E%D1%81%D0%B5%D1%82%D1%96%D1%8F%29
|
Комарово (Північна Осетія)
|
Комарово (Північна Осетія)
Комарово — село Моздоцького району республіки Північна Осетія.
Історія
Засноване в 1776 році як хутір Катерининський осетинами-переселенцями.
Примітки
Села Північної Осетії
Населені пункти Моздоцького району
|
5083471
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/Caledoniscincus%20terma
|
Caledoniscincus terma
|
Caledoniscincus terma — вид сцинкоподібних ящірок родини сцинкових (Scincidae). Ендемік Нової Каледонії.
Поширення і екологія
Caledoniscincus terma відомі з типовох місцевості, розташованої в гірському масиві Манджелія на північному сході Нової Каледонії. Вони живуть у вологих гірських тропічних лісах, на висоті від 500 до 760 м над рівнем моря. Ведіть денний, наземний спосіб життя, ховаються в лісовій підстилці, гріються і шукають їжу на сонячних галявинах.
Примітки
Сцинкові
Тварини, описані 1999
Фауна Нової Каледонії
Ендемічна фауна Нової Каледонії
|
385830
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%95%D0%BA%D0%BB%D0%B5%D1%80%20%28%D1%82%D1%96%D1%81%D1%82%D0%B5%D1%87%D0%BA%D0%BE%29
|
Еклер (тістечко)
|
Еклер (тістечко)
Еклер (від «блискавка») — французький десерт, заварне тістечко з кремом усередині.
Опис і види
Еклер — це заварне тістечко з кремовою начинкою. Класичним (французьким та англійським) еклером вважають тістечко видовженої форми і обов'язково з заварним кремом усередині, тобто заварне тістечко. Як еклери, так і заварні тістечка можуть бути вкриті або шоколадом, або цукровою глазур'ю, присипані горіхами, шоколадною стружкою (останнім часом також копрою).
Будучи міжнародно поширеним, втім, еклер у деяких країнах змінив своє первинне значення.
Так, те, що б у Західній Європі назвали еклером, в Україні часто називають просто заварним тістечком (яке до речі, в Україні може бути не тільки з заварним кремом), а під еклером розуміють круглі у формі тістечка з заварним кремом.
У Німеччині є свої власні назви для класичних еклерів — «любовна кісточка», «кавова паличка» або навіть «заяча лапка». У США еклерами іноді називають «довгих джонів» — видовжені пончики.
Історія виробу
Створення еклера приписують французькому кулінару Марі-Антуану Карему.
Протягом XIX ст. еклер отримав поширення у Європі та Північній Америці.
Однією з перших згадок про еклер у англомовній літературі є рецепт тістечка, вміщений у кухарській книзі «Boston Cooking School Cook Book» 1884 року..
У Російській імперії, зокрема і в Україні еклери стали популярними завдяки моді на все французьке і загалом західно-європейське наприкінці XIX — на поч. ХХ ст.
Рецепт приготування
До складу тіста для еклерів входять:
Вода — 1 склянка;
вершкове масло — 50–100 г;
дрібок солі (за смаком);
150–200 г. борошна;
від 4 до 6 шт. яєць.
Послідовність дій
Масло з водою (і сіллю) поставити на вогонь, після закипання зняти й поступово додавати борошно, перемішуючи швидко утворену масу ложкою (бажано дерев'яною) для уникнення утворення грудочок.
Після того як маса охолоне, збити в ній одне за одним яйця, продовжуючи розмішувати тісто до утворення однорідної маси.
Потім цього столовою ложкою, змоченою у воді, почергово беруть потрохи тіста і викладають його (або вичавлюють з кондитерського пакету) паличками завтовшки з мізинець і завдовжки у 5–6 см на форму для випікання, завчасно змащену маслом.
Викладені на противні еклери випікають у розігрітій духовці, поки вони не здіймуться (за класикою мінімум удвічі) і не набудуть рум'яності, спеціально не відкриваючи до часу ляди, щоб тісто не осіло.
Охололі еклери заповнюють завчасно приготованим (або придбаним) кремом і прикрашають — поливають глазур'ю, посипають цукровою пудрою, шоколадом, горіхами, ваніліном тощо.
Примітки
Джерела і посилання
Словник іншомовних слів. За ред. О. С. Мельничука, К.: ГР УРЕ, стор. 235
Французькі десерти
Тістечка
Французька кухня
|
4462092
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A1%D0%BF%D0%B8%D1%81%D0%BE%D0%BA%20%D0%BC%D1%83%D0%B7%D0%B5%D1%97%D0%B2%20%D0%91%D0%BE%D0%BB%D0%B3%D0%B0%D1%80%D1%96%D1%97
|
Список музеїв Болгарії
|
Список музеїв Болгарії
На цій сторінці представлено неповний список музеїв Болгарії.
Археологічні музеї
Етнографічні музеї
Історичні музеї
Військово-історичні музеї
Художні музеї
Будинок-музеї
Природознавчі музеї
Тематичні музеї
Див. також
Список музеїв Греції
Список музеїв Румунії
Список музеїв Туреччини
Посилання
Музеї
Болгарія
|
899117
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%90%D0%B2%D1%80%D1%96%D1%97%20%28%D0%9E%D1%80%D0%BD%29
|
Аврії (Орн)
|
Аврії (Орн)
Аврії, Авріллі — муніципалітет у Франції, у регіоні Нормандія, департамент Орн. Населення — .
Муніципалітет розташований на відстані близько 230 км на захід від Парижа, 75 км на південь від Кана, 55 км на захід від Алансона.
Історія
До 2015 року муніципалітет перебував у складі регіону Нижня Нормандія. Від 1 січня 2016 року належить до нового об'єднаного регіону Нормандія.
Демографія
Розподіл населення за віком та статтю (2006):
Економіка
У 2010 році в муніципалітеті числилось 58 оподаткованих домогосподарств, у яких проживали 137,0 особи, медіана доходів виносила євро на одного особоспоживача
Посилання
Аврії на сайті французького Національного інституту географії
Див. також
Список муніципалітетів департаменту Орн
Примітки
Муніципалітети департаменту Орн
|
2615411
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A1%D1%83%D1%80%D0%B0%20%D0%93%D0%B0%D1%84%D1%96%D1%80
|
Сура Гафір
|
Сура Гафір або Той, хто дарує прощення — сорокова сура Корану. Мекканська, містить 85 аятів.
Література
Коран. Переклад смислів українською мовою. Пер. з арабської Михайло Якубович; редактор: Людмила Таран. Київ: Основи. 2015. 448 стор. ISBN 978-966-500-361-8
Коран
Молитва в ісламі
|
18512791
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Viktor%20Kruglov
|
Viktor Kruglov
|
Viktor Kruglov
Viktor Mikhailovich Kruglov (born 19 January 1955, in Podolsk) is a retired Soviet football player.
Honours
Soviet Top League winner: 1976 (autumn).
Soviet Cup winner: 1986.
International career
Kruglov made his debut for USSR on 28 November 1976 in a friendly against Argentina. He played in a 1978 FIFA World Cup qualifier against Hungary.
External links
Profile
1955 births
People from Podolsk
Living people
Russian men's footballers
Soviet men's footballers
Soviet Union men's international footballers
FC Torpedo Moscow players
PFC CSKA Moscow players
Soviet Top League players
Men's association football defenders
Footballers from Moscow Oblast
|
1020798
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/La%20Pared
|
La Pared
|
La Pared
«La Pared» — третій сингл колумбійської співачки Шакіри з альбому «Fijación Oral Vol. 1», що вийшов 2006 року на лейблі Epic.
Інформація
Пісня також має акустичну версію, у якій з інструментів лише фортепіано. Версія включена до альбому «Fijación Oral Vol. 1» як бонус трек.
Відеокліп
У відео показано концертне виконання пісні Шакірою на концерті в Мехіко, акомпоноване фортепіано. Співачка сидить біля інструменту та співає, інколи направляючи мікрофон до публіки, яка підсвічує запальничками.
Посилання
Відеокліп на Youtube.
Пісні за алфавітом
Сингли 2006
Пісні Шакіри
Іспаномовні пісні
|
2178212
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%92%D0%B5%D0%BB%D0%B8%D0%BA%D1%96%20%D0%BF%D1%96%D0%B2%D0%BD%D1%96%D1%87%D0%BD%D1%96%20%D1%81%D1%82%D1%96%D0%BD%D0%B8%20%D0%90%D0%BB%D1%8C%D0%BF
|
Великі північні стіни Альп
|
Великі північні стіни Альп, також класичні північні стіни або останні проблеми Альп, — це група з трьох або шести північних стін альпіських гір, які є видатними для альпіністів через свій розмір, складність або небезпеку. Йдеться про північні стіни Айгера, Гранд-Жораса та Маттергорну; до розширеного переліку «шість великих північних стін Альп» додатково включають північні стіни Пті-Дрю, Піц Баділе та Великої Цінни.
Фріц Каспаре, який одним з перших підкорив північну стіну Айгера, першим 1938 року застосував поняття «три великі проблеми стін». Його тодішній компаньйон Андерль Гекмайр використав цей термін 11 років потоку у своїй книзі 1949 року «Три останні проблеми Альп».
Підстави до зарахування до великих північних стін
Абсолютна висота стіни не є альпіністською чи історичною першопричиною для зарахування північної стіни до «великих північних стін» Альп. Хоча у Альпах можна побачити багато високих північних стін, до «великих північних» стін зараховуються лише три або шість. Наприклад, північна стіна гори Триглав у Юлійських Альпах з висотою 1 500 метрів, ймовірно є однією з найвищих у Альпах, але враховуючи відносно невисоку складність сходження по ній, вона не належить до «великих північних стін». Для деяких «великих північних стін», якщо точно зазначати, не йдеться по північну стіну, а швидше по північно-західну (наприклад у Айгера) або північно-східну (Піц Баділе). Ці стіни називають північними, тому що це лінгвістично зчеплює та краще утворює ім'я схожої групи.
Значення поняття «північна стіна»
У альпіністів термін «північна стіна» пов'язаний з особливими альпіністськими складностями та небезпеками, оскільки сходження по східним, західним та південним схилам гір є легшими. Північні стіни гір північної півкулі через більший затінок мають сильніше обмерзання, а тому більші складності при підйомі. В альпіністському сенсі «північна стіна» позначає холод та небезпеку. Внаслідок значної кількості нещасних випадків при спробах сходження північна стіна Айгера отримала назву «стіна смерті».
Небезпека та смертельні нещасні випадки
Найвідоміша та найнебезпечніша (через камнепади та раптові погіршення погоди) з «великих північних стін» є північна стіна Айгера. На ній вже загинув 51 скелелаз. Існують стіни альпійських гір, де загинуло більше скелелазів (наприклад східна стіна Вацманна — 100 смертей на липень 2010), однак на них причинами для цього є менше великі труднощі і небезпеки стіни, а скоріше наплив часто недостатньо підготовлених альпіністів. Оскільки високі вимоги для підкорення північних стін широко відомі, недостатньо підготовлені альпіністи та гірські туристи рідко роблять спроби на них зійти. Тому абсолютна кількість нещасних випадків на них менша у порівнянні з частовідвідуваними цілями.
Найбільш вертикальна та технічно складна для скелелазіння є північна стіна Великої Цінне, але тим не менш на ній йдеться про виключно скелелазіння по камінню. Вона є єдиною з переліку, чия вершина лежить нижче 3000 м.н.м. та на якій – з огляду на висоту та розташування у Південному Тіролі – є значно нижчою небезпека від раптових змін температури та погоди, а також від загального характеру високих альпійських поясів.
Великі північні стіни детально
«Велика трійця»
Розширена група
Видатні альпіністські досягнення
Крім перших сходжень, наведених у таблицях вище, вартими уваги є сходження на швидкість чи серійні сходження на великі північні стіни Альп:
Одиночні сходження на швидкість
По «великих північних стінах» відбуваються як сходження у зв'язці, так і одиночні, метою яких є досягти вершини якомога швидше. В той час, як у перші десятиріччя після першого сходження найкращий результат по швидкості показували переважно команди, з подальшим розвитком альпінізму та зростанням досвіду скелелазіння, центральне місце зайняли одиночні сходження на швидкість. При цьому час одиночних сходжень значно коротший за командні, оскільки одиночки сильно зменшують або взагалі не використовують страхувальну мотузку і тому – за рахунок значно вищого ризику зриву і падіння – піднімаються значно швидше.
Значущі підйоми на швидкість:
1959 року Дітер Маргарт піднявся по північній стіні Маттергорну всього за 5 годин;
1974 року Райнгольд Месснер та Петер Хабелер піднялися по північній стіні Айгер всього за 10 годин, що понад три десятиріччя було найшвидшим підйомом у зв'язці;
1982 року Томас Бубендорфер піднявся по північній стіні Гран-Жораса та по північній стані Пті-Дрю — обидва підйоми соло, без страховки та кожен менше 7 годин;
1983 року незалежно один від одного Томас Бубендорфер та Райнхард Пачайдер піднялися соло по північній стіні Айгера менше ніж за 5 годин;
1983 року Томас Бубендорфер та Петер Рормозер піднялися за 3г 50 хв по північній стіні Маттергорну;
1997 року Крістоф Гайнц соло піднявся по маршруту «Superdirettissima» на північній стіні Великої Цінне зимою і лише за 8 годин;
2003 року Крістоф Гайнц піднявся по північній стіні Айгера лише за 4½ години;
2007 року швейцарець Улі Штек 21 лютого піднявся по північній стіні Айгера лише за 3г 54хв;
2008 року Роджер Шелі та Симон Антаматтен піднялися у зв'язці по північній стіні Айгера за 6г 50хв, побивши рекорд 1974 р.. Але трохи пізніше, 23 лютого їх рекорд також був побитий Даніелем Арнольдом та Стефаном Руоссом, які піднялися лише за 6г 10 хв.;
2008 року Улі Штек покращив свій власний рекорд по соло-підйому по північній стороні Айгера (2:47:33 г);
2008 року Улі Штек піднявся соло по північній стіні Гран-Жораса по маршруту Колтона-Макінтайра за новий рекордний час 2г 21хв;
2009 року Улі Штек піднявся соло по північній стіні Маттергорну по класичному маршруту Шміда за рекордний час 1г 56хв і таким чином тримав рекорди по всій «Великій трійці»;
2011 року Даніель Арнольд покращив рекорд соло-підйому по північній стіні Айгера до 2г 28хв;
2015 року Улі Штек скоротив свій час соло-підйому по маршруту Хекмайра на північній стіні Айгера до 2:22:50 г.
Сходження на декілька вершин
Гастон Ребуффо був першим скелелазом, який піднявся всіма шістьма великими північними стінами Альп (до 1952 р.);
у сезоні 1961—1962 рр. Лео Шльоммер перший піднявся по «Великій трійці» в межах одного року;
Іветт Вуше (Yvette Vaucher) стала першою жінкою, яка піднялася по всіх шести великих північних стінах (1964—1975 рр.);
Івано Гірардіні першим здійснив одиночний підйом по всіх трьох великих північних стінах за одну зиму (сезон 1977—1978 рр.);
до 1979 року Норберт Йоос вже піднявся по трьох великих північних стінах у віці лише 19 років;
до 1983 року Томас Бубендорфер піднявся по трьох великих північних стінах, а також по північних стінах Ле-Дрот та Чіветти у віці лише 21 рік, соло, частково без страхувальної мотузки та за рекордний час;
1991 року Роберт Джаспер піднявся соло по «Великій трійці» в межах одного року;
1992—1993 рр. Кетрін Дестівель стала першою жінкою, яка соло та взимку піднялася «Великою трійцею»;
1993 року Елісон Харгрейв стала першою жінкою, які піднялася всіма шістьма великими північними стінами соло в межах одного року, а її загальний час підйомів склав менше 24 годин;
2008 року Роджер Шелі піднявся шістьма великими північними стінами в межах 45 днів (цей час довго вважався мінімальним для підйому на всі шість стін)
Серійні сходження («enchaînements»)
Французький за походженням термін «enchaînement» (буквально зв'язування, послідовність) означає багаторазові сходження або марафонські тури, коли скелелази між окремими етапами не повертаються до базового табору, але виконують кілька незалежних етапів поспіль. У вузькому сенсі для зазначених нижче досягнень це вірно лише для Крістофа Профіта; він переміщався між сходженнями за допомогою вертольотів. У ширшому сенсі характер цього терміну також було витримано турами Томо Цесена, Ергарда Лоретана та Жана-Крістофа Лафайє.
1985 року Крістоф Профіт піднявся соло на три великі північні стіни Альп лише за 22½ години;
1986 року Томо Цесен піднявся соло на три великі північні стіни Альп взимку в межах одного тижня;
1987 року Крістоф Профіт піднявся соло на три великі північні стіни Альп взимку в межах 42 годин;
1989 року Ергард Лоретан піднявся по 13 північних стінах Бернських Альп (серед них стіна Айгера) за тринадцять зимових днів;
1995 року Жан-Крістоф Лафає в межах 16 днів соло піднявся на десять північних стін Альп, серед них стіни Айгера та Маттергорна
Інші великі північні стіни Альп
Крім шести наведених вище північних стін, ще цілий ряд інших північних стін Альп має високу складність сходження чи відомість. Їх часто також позначають «великі стіни», «великі кам'яні стіни» або «великі крижані стіни Альп», jале не завжди з вказівкою на їх північне положення. Однак їх майже ніколи не ставлять в один ряд з північними стінами Айгера, Гран-Жораса та Маттергорна. Тут швидше йдеться про описову, а не канонічну класифікацію.
Цими іншими великими північними стінами Альп в першу чергу є:
Комбіновані стіни або крижані стіни
північна стіна Ле-Дрот (Райнгольд Месснер: «[Вважається] найбільш дикою зі стін Альп». Якби хтось забажав розширити коло «великих північних стін» з 6 до 7, в першу чергу слід було б розглянути північну стіну Ле-Дрот.)
північна стіна Егюіль-де-Гран-Шармоз («Один з найважчих підйомів в Апьпах»), масив Монблан;
північна стіна Ле-Курт;
північна стіна Егюіль-де-Тріоле (масив Монблан);
північна стіна Дан Д'Еран;
північна стіна Ортлера;
північна стіна Кьонігшпітце;
північна стіна Фішерхорна.
Кам'яні стіни
Великі виключно кам'яні північні стіни Альп знаходяться у Східних Альпах:
північна стіна Лалідерершпітце (масив Карвендель);
північна стіна Триглава;
північна стіна Західної Цінне;
північно-західна стіна Чіветти;
північна стіна Агнера;
північна стіна Гохваннера
Галерея
Література
Catherine Destivelle: Solo durch große Wände. AS Verlag, Zürich 2003, ISBN 3-909111-13-0
Alison Hargreaves: A Hard Day's Summer: Six Classic North Faces Solo. Hodder & Stoughton, London 1995, ISBN 0-340-60602-9
Reinhold Messner: Die großen Wände. Von der Eiger-Nordwand bis zur Dhaulagiri-Südwand. BLG Buchverlag, 2000, ISBN 3-405-15981-4
Gaston Rébuffat: Sterne und Stürme. Die großen Nordwände der Alpen. GeraNova Bruckmann 1986, ISBN 3-7654-2058-1
Marco Volken: Badile. Kathedrale aus Granit. AS Verlag, 2006, ISBN 3-909111-21-1. Zu allen sechs Nordwänden vor allem S. 101 und 134.
Die Geschichte der Geschwindigkeitsrekorde in der Eiger-Nordwand. In: ALPIN, Heft 6/07, S. 16
Uli Auffermann: Im Schatten der Nordwand: Triumph und Tragödie an Matterhorn, Eiger und Grandes Jorasses. Bruckmann Verlag, Oktober 2011, ISBN 978-3765456268
Посилання
WDR Zeitzeichen vom 21. Juli 2013; anlässlich des 75. Jahrestages der Erstbesteigung der Eigernordwand
Нотатки та примітки
Альпінізм
Альпи
|
4264438
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%92%D1%83%D0%BB%D0%B8%D1%86%D1%8F%20%D0%9A%D0%BE%D0%B7%D0%B0%D1%86%D1%8C%D0%BA%D0%B0%20%28%D0%A7%D0%B5%D1%80%D0%BD%D1%96%D0%B3%D1%96%D0%B2%29
|
Вулиця Козацька (Чернігів)
|
Вулиця Козацька (Чернігів)
Вулиця Козацька — вулиця в Новозаводському районі міста Чернігова. Пролягає від перетину проспекту Миру і вулиці Героїв Чорнобиля до перетину вулиць Любецької і Громадської.
Прилучаються вулиці Івана Рашевського, Михайла Могилянського, Рудого, Інструментальна.
Служить продовженням в західному напрямку вулиці Героїв Чорнобиля, далі Козацьку вулицю продовжує вулиця Незалежності.
Історія
Новогромадська вулиця прокладена в 1965 році через пустир від вулиці Леніна до вулиці Громадської. Була забудована 5-поверховими житловими будинками, побудовано технікум, училище, школу.
У 1966 році відкрито «Чернігівський технікум радянської торгівлі» (будинок № 7), який крім навчальних кабінетів включав актовий і спортивний зали, бібліотеку, лабораторії, їдальню, гуртожиток. Зараз — коледж економіки і технологій ЧНТУ.
У 1968 році Новогромадська вулиця перейменована на вулицю 50 років ВКЛСМ — на честь 50-ї річниці першого з'їзду (підстави) Всесоюзної ленінської комуністичної спілки молоді.
У 1969 році відкрито «Чернігівський юридичний технікум» (вулиця Леніна, будинок № 119), який мав юридичне (з 1969) і бухгалтерське (з 1972) відділення; включав навчальний корпус з 19 аудиторіями, лабораторії, спортивний зал, бібліотеку, читальний зал, їдальню, 2 гуртожитки. Реорганізовано в «Чернігівський державний інститут права, соціальних технологій та праці» (будинок № 1 А або 1/119).
12 лютого 2016 року вулиця отримала сучасну назву Козацька, згідно з Розпорядженням міського голови В. А. Атрошенко Чернігівської міської ради № 46-р «Про перейменування вулиць і провулків міста».
19 грудня 2016 року вулиця Козацька стала ділянкою нового тролейбусного маршруту № 11, який пов'язав околиці міста, західний і східний райони, Масани і Бобровицю.
Забудова
Вулиця пролягає в західному напрямку з невеликим ухилом на північ. Початок (східна частина) вулиці зайнято багатоповерховою житловою забудовою (5-поверхові будинки, є два 10-поверхових будинки), крім того з непарної сторони — навчальні заклади та гуртожитки. Кінець (західна частина) вулиці зайнятий територією комунальних підприємств (наприклад, автотранспортні підприємства), гаражами.
Є відгалуження (довжиною 360 м) в північно-східному напрямку — на захід від багатоквартирної забудови, що прилучається до Громадської вулиці.
Установи:
будинок № 1 — юридичний факультет ЧНТУ; навчально-науковий інститут права та соціальних технологій ЧНТУ і його бібліотека
будинок № 1 А — «Чернігівський державний інститут права, соціальних технологій та праці»
будинок № 2 — храм Архістратига Михаїла
будинок № 4 — дитсадок № 31
будинок № 4 Б — ліцей № 15
будинок № 7 — «коледж економіки і технологій ЧНТУ»
будинок № 11 А — «Чернігівське вище професійне училище побутового обслуговування»
будинок № 13 А — «Центр роботи з дітьми та молоддю за місцем проживання» Чернігівської міської ради
будинок № 28 — бібліотека, філіал № 1 центральної міської бібліотеки ім. М. М. Коцюбинського
будинок № 48 А — дитсадок № 38
Пам'ятник історії місцевого значення
Між будинками № 7 і 9 — "Пам'ятний знак на місці страти фашистами підпільників і мирних жителів в період окупації " (1941—1943, пам'ятний знак 1963; охоронний № 32), з охоронною зоною.
Меморіальні дошки:
Будинок № 4 Б — учаснику антитерористичної операції на сході України Олексію Коновалову — на будівлі ліцею № 15, де навчався.
Будинок № 7 — учаснику антитерористичної операції на сході України Віталію Вікторовичу Рябому — на будівлі коледжу, де навчався.
Примітки
Література
Чернігівщина: Енциклопедичний довідник, К .: УРЕ и м. М. П. Бажана, 1990. — с. 687 п'ятдесяти РОКІВ ВЛКСМ ВУЛИЦЯ
Сапон В.. Вулиці старого Чернігова: Історико-краєзн. етюди. — Чернігів: РВК "Десни. правда ", 2007. — 128 с.
Вулиці Чернігова
|
3427958
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%92%D1%83%D0%B4%D0%BC%D0%B5%D1%80%20%28%D0%9D%D1%8C%D1%8E-%D0%99%D0%BE%D1%80%D0%BA%29
|
Вудмер (Нью-Йорк)
|
Вудмер (Нью-Йорк)
Вудмер — переписна місцевість (CDP) в США, в окрузі Нассау штату Нью-Йорк. Населення — осіб (2020).
Географія
Вудмер розташований за координатами (40.637358, -73.721186). За даними Бюро перепису населення США в 2010 році переписна місцевість мала площу 7,30 км², з яких 6,61 км² — суходіл та 0,69 км² — водойми.
Демографія
Згідно з переписом 2010 року, у переписній місцевості мешкала особа в домогосподарствах у складі родин. Густота населення становила 2346 осіб/км². Було 5570 помешкань (763/км²).
Расовий склад населення:
До двох чи більше рас належало 0,7 %. Частка іспаномовних становила 4,6 % від усіх жителів.
За віковим діапазоном населення розподілялося таким чином: 28,7 % — особи молодші 18 років, 54,5 % — особи у віці 18—64 років, 16,8 % — особи у віці 65 років та старші. Медіана віку мешканця становила 39,5 року. На 100 осіб жіночої статі у переписній місцевості припадало 96,0 чоловіків; на 100 жінок у віці від 18 років та старших — 91,5 чоловіків також старших 18 років.
Середній дохід на одне домашнє господарство становив доларів США , а середній дохід на одну сім'ю — доларів . Медіана доходів становила доларів для чоловіків та доларів для жінок. За межею бідності перебувало 4,4 % осіб, у тому числі 5,6 % дітей у віці до 18 років та 1,7 % осіб у віці 65 років та старших.
Цивільне працевлаштоване населення становило осіб. Основні галузі зайнятості: освіта, охорона здоров'я та соціальна допомога — 35,8 %, науковці, спеціалісти, менеджери — 15,0 %, фінанси, страхування та нерухомість — 11,1 %, роздрібна торгівля — 8,3 %.
Примітки
Джерела
Переписні місцевості Нью-Йорку
Населені пункти округу Нассау (Нью-Йорк)
|
5014461
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9A%D1%83%D1%87%D0%B5%D1%80%D0%B5%D0%BD%D0%BA%D0%BE%20%D0%9C%D0%B0%D0%BA%D1%81%D0%B8%D0%BC%20%D0%9C%D0%B8%D0%BA%D0%BE%D0%BB%D0%B0%D0%B9%D0%BE%D0%B2%D0%B8%D1%87
|
Кучеренко Максим Миколайович
|
Кучеренко Максим Миколайович
Максим Миколайович Кучеренко (17 січня 2002, Україна) — український футболіст, центральний нападник аматорського клубу «Вільхівці».
Життєпис
Вихованець кременчуцького футболу, у ДЮФЛУ виступав за місцеві «Кремінь» та «Кремінь-2». Дорослу футбольну кар'єру розпочав у клубі «Кремінь-Юніор», який виступав в аматорському чемпіонаті України. Потім нетривалий період часу грав за «Кременчук» у чемпіонаті Полтавської області.
Влітку 2020 року уклав свій перший професіональний контракт, з «Кременем». У футболці кременчуцького клубу дебютував 29 серпня 2020 року в переможному (2:0) виїзному поєдинку 1-го раунду кубку України проти дніпровської «Перемоги». Максим вийшов на поле в стартовому складі, а на 56-й хвилині його замінив Станіслав Куліш. У Першій лізі України дебютував за «Кремінь» 12 вересня 2020 року в нічийному (0:0) домашньому поєдинку 2-го туру проти «Краматорська». Кучеренко вийшов на поле в стартовому складі, а на 46-й хвилині його замінив Станіслав Куліш. У сезоні 2020/21 років регулярно потрапляв до заявки кременчуцького клубу, але з 15-ти матчів виходив на поле лише в 2-х. Наступного сезону почав ще рідше потрапляти до завки першої команди, з 3 рази перебував на лаві запасних на поєдинки Першої ліги, але вийшов на поле лише 1-му. У пошуках ігрової практики вирішив залишити «Кремінь».
З кінця серпня до початку вересня 2022 року виступав за «Колос» (Полонне) у чемпіонаті Хмельницької області. На початку вересня повернувся до професійного футболу, підписав контракт з «Кременем-2». Дебютував за кременчуцький клуб 5 вересня 2022 року в програному (0:5) виїзному поєдинку 1-го туру Другої ліги України проти миколаївського «Васту». Максим вийшов на поле в стартовому складі та відіграв увесь матч. Першим голом на професійному рівні відзначився 10 вересня 2022 року на 71-й хвилині переможного (3:0) домашнього поєдинку 2-го туру Другої ліги України проти київського «Рубікону». Кучеренко вийшов на поле в стартовому складі, а на 92-й хвилині його замінив Володимир Безклинський. У першій половині сезону 2022/23 років провів 9 матчів та відзначився 2-ма голами у Другій лізі України.
Весняно-літню частину сезону 2022/23 років провів у «Вільхівцях» з чемпіонату Закарпатської області з футболу. Сезон 2023/24 років розпочав у вище вказаному клубі в аматорському чемпіонаті України.
Примітки
Посилання
Статистика виступів гравця на офіційному сайті УАФ
Візитна картка футболіста на офіційному сайті УПЛ
Профіль гравця на сайті footballdatabase.eu
Українські футболісти
Футболісти «Кременя»
|
1815049
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%84%D1%84%D1%96%D0%BC%D0%B5%D0%BD%D0%BA%D0%BE%20%D0%92%D0%B0%D1%81%D0%B8%D0%BB%D1%8C%20%D0%92%D1%96%D0%BA%D1%82%D0%BE%D1%80%D0%BE%D0%B2%D0%B8%D1%87
|
Єфіменко Василь Вікторович
|
Єфіменко Василь Вікторович
Василь Вікторович Єфіменко (1971—2014) — солдат резерву МВС України, учасник російсько-української війни.
Життєпис
Народився 31 січня 1971 року в місті Березівка, Березівський район, Красноярський край. 1973 року родина переїздить на Київщину, у Прип'ять — на будівництво нового міста енергетиків. З другого класу навчався у ДЮСШ, займався самбо, виборов чимало нагород на районних та обласних змаганнях. Після евакуації із зони радіоактивного забруднення мешкали у Києві. 1989 року закінчив київське СПТУ, здобув спеціальність слюсара-монтажника з ремонту турбоагрегатів. За СРСР служив у дніпропетровському полку внутрішніх військ. З 1993-го працював у Чорнобилі — на одному з підприємств зони відчуження. 1999 року здобув вищу освіту комп'ютерного програміста — факультет інформатики філіалу КПІ в місті Славутич. Останнім часом працював головним інженером однієї із київських ІТ-фірм.
Війна на сході України
В травні 2014 року записався добровольцем. Командир відділення — прийняв керунок 11 липня, 3-й батальйон оперативного призначення НГУ «Донбас». 15 липня під час виконання службово-бойового завдання в Горлівці по зачистці через напад та обстріл терористами військовослужбовців батальйон «Донбас» четверо бійців зазнали осколкових та вогнепальних поранень під час перестрілки. Єфіменка відправлено до Артемівської міської лікарні, де від отриманих важких поранень він помер.
В Києві лишилися згорьовані батьки — Клавдія Василівна та Віктор Георгійович; дві сестри-близнючки, цивільна дружина і троє синів (двоє — від двох попередніх шлюбів та один усиновлений).
Похований в Києві 18 липня 2014 року на кладовищі Південне.
Нагороди
26 липня 2014 року — за особисту мужність і героїзм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі під час російсько-української війни, відзначений — нагороджений орденом «За мужність» III ступеня (посмертно).
Джерела
Указ Президента
Книга пам'яті
Уродженці Красноярського краю
Померли в Горлівці
Поховані в Києві
Учасники боїв за Горлівку
|
2937394
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9A%D0%B0%D1%81%D1%96%D0%BD%D0%BA%D0%B0-%D0%9C%D0%B0%D0%BB%D0%B0
|
Касінка-Мала
|
Касінка-Мала — село в Польщі, у гміні Мшана-Дольна Лімановського повіту Малопольського воєводства.
Населення — (2011).
У 1975-1998 роках село належало до Новосондецького воєводства.
Демографія
Демографічна структура станом на 31 березня 2011 року:
Примітки
.
Села Лімановського повіту
|
4954675
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%94%D1%96%D0%B2%D1%87%D0%B0%D1%82%D0%B0%20%28%D0%BE%D1%80%D0%B3%D0%B0%D0%BD%D1%96%D0%B7%D0%B0%D1%86%D1%96%D1%8F%29
|
Дівчата (організація)
|
Дівчата (організація)
Всеукраїнська громадська організація «Дівчата» — організація, що підтримує жінок та дітей в Україні. Заснована у 2016 році активісткою Юлією Спориш як освітній проєкт для дівчат-підліток, з російським вторгненням 2022 року організація зосередила зусилля на допомозі постраждалим від війни жінкам та дітям. Напрямки: сексуальна освіта, профорієнтація, допомога постраждалим від сексуального насильства та насильства проти жінок, гуманітарна, правова, психологічна допомога, підтримка ВПО.
Входить до підкластеру захисту дітей, GBV, WASH, GiHA, робочої групи ОБСЄ з питань залучення жінок до цифрової економіки (представляє Україну), а також спеціальної робочої групи Генеральної прокуратури з питань сексуального насильства, пов'язаного з конфліктом. У вересні 2022 року Просвітницькі матеріали ГО «Дівчата» отримали гриф від Міністерства освіти та науки України.
Історія
«Дівчата» починалася з «Лекцій для дівчат» у 2016 році з метою заохотити дівчат-підліток до свідомої побудови життєвої стратегії. Лекції проводилися для дівчат і хлопців, а запити на просвітні заходи надходили від шкіл і батьківських комітетів. Поступово сформувалося коло власних лекторок і перших амбасадорок організації.
У 2019 році розпочався системний збір коштів, і як громадська організація ГО «Дівчата» була зареєстрована 1 липня 2019 року.
У 2020 році організація розпочала співпрацю з ЮНІСЕФ за програмою «Здоров'я без сорому», реалізація якої розпочалася взимку 2021 року. Працюючи за стандартами ЮНІСЕФ, організація швидко зростала, здобула досвід звітності, комунікації з медіа, розробила політики діяльності.
За період з 2016 до 2021 роки орнанізація провела понад 3500 просвітніх заходів для близько 120 000 дітей та батьків.
З лютого 2022 року через повномасштабне вторгнення росії в Україну організація почала розширювати діяльність, що включала адресну фінансову допомогу постраждалим в Київському регіоні.
У воєнний період ГО «Дівчата» впроваджує проєкти гуманітарної та психологічної допомоги підліткам, жінкам та дітям з багатодітних сімей, проводить заходи для соціальної реабілітації вимушено переміщених осіб, підтримує жіночі шелтери, впроваджує інформаційні кампанії з протидії гендерно-зумовленому насильству та продовжує проводити лекції з сексуальної просвіти.
У вересні 2022 року просвітницькі матеріали ГО «Дівчата» отримали гриф від Міністерства освіти та науки України.
За 2022 рік ГО «Дівчата» охопили допомогою 150 000 осіб по всій Україні.
Експертки організації беруть участь у Protection cluster / кластер із загального захисту, GiHA — Gender in Humanitarian Action, Gender and Inclusion TWiG under WASH cluster, NGO Platform, є членкинясм Робочої групи з СНПК під егідою Офісу Генерального прокурора і Асоціації жінок-юристок ЮрФем.
У 2023 році проєкти ГО «Дівчата» охоплюють всю Україну.
Місія
Дівчата та жінки в Україні планують усі вагітності, будують життєву стратегію, є самозарадними та задоволеними. Метою є Україна, де жінки успішні, багаті та щасливі.
Організація реалізує комплексні проєкти, направлені на підтримку та розвиток дівчат та жінок в Україні, членкині ГО є експертками в сфері сексуальної просвіти та попередження гендерно зумовленого насильства. ГО «Дівчата» робить жіноче лідерство в Україні видимим, залучає жінок до участі в економічних процесах, в тому числі шляхом перекваліфікації та підтримки жіночого підприємництва.
Під час війни ГО «Дівчата» надає широкий спектр психологічної, юридичної та гуманітарної допомоги, створює дитячі простори та реабілітаційні центри для дітей, що постраждали від війни, допомагає постраждалим від сексуального насильства.
Юлія Спориш (засновниця та директорка),
Дарʼя Чекалова (заступниця директорки),
Аліна Касілова (кураторка напряму психологічної допомоги),
Ольга Саух (фінансова директорка),
Лідія Антонюк (керівниця аналітичного відділу),
Оксана Смирнова (координаторка напряму секспросвіти).
Діяльність
ГО «Дівчата» реалізує проєкти, направлені на безпеку та розвиток дівчат та жінок.
Проводить просвітницькі заходи про основи жіночої фізіології та можливості професійної реалізації для дівчат-підліток.
Допомагає сім'ям, постраждалим від війни.
Проводить соціологічні дослідження для ефективного впровадження проєктів, серед яких:
Соціальна реабілітація ВПО у восьми регіонах України: Київська, Вінницька, Одеська, Дніпропетровська, Запорізька, Сумська, Харківська та Закарпатська області;
Гуманітарна допомога сім'ям;
Допомога в евакуації з небезпечних регіонів України;
Психологічна підтримка жінок та дітей-переселенців;
Психологічна та первинна правова допомога постраждалим від гендерно зумовленого насильства;
Облаштування простору, дружнього до дитини;
Організація та підтримка притулків для тимчасового проживання ВПО;
Профорієнтація підлітків: цифрові профорієнтаційні тести та подальші консультації з експертами, які можуть порадити, який напрямок обрати для подальшого навчання та старту кар'єри;
Сексуальна освіта для підлітків та дорослих: контрацепція, фізіологія, культура згоди на секс, батьківство, менструальна гігієна тощо;
Підтримка жіночої освіти — курси водіння, професійні курси.
Станом на 31 грудня 2022 року понад 150 000 осіб отримали допомогу від ГО «Дівчата». Ця допомога включала гуманітарну допомогу жінкам та дітям, підтримку з житлом, психологічну допомогу, допомогу постраждалим від гендерно зумовленого насильства, соціальну реабілітацію внутрішньо переміщених осіб.
Партнери
Партнерами ГО «Дівчата» є організації громадянського суспільства, місцеві громади в Україні, бізнес, наукові кола та державні установи України. Серед них:
UNICEF
Zagoriy Foundation
ОБСЄ
SoftServe
Help — Hilfe zur Selbsthilfe
Beetroot
Global Fund for Children
СОС Дитячі Містечка в Україні
World Vision International
Український Жіночий Фонд
German Marshall Fund of United States
Heinrich Boell Stiftung
Procter & Gamble Ukraine LLC
ActionAid International
IT Асоціація України
Room8 Group
Global Synergy Group
HUMANITY
Giftmall
Street Child
International Medical Corps
Pact — a global NGO
The San Francisco Foundation
Americares
HIAS
People in Need
Асоціація жінок-юристок України ЮрФем
Проєкт Кешер в Україні
БФ «Жіночі можливості в Україні»
Urgent Action Fund for Women's Human Rights
Terre des hommes Deutschland e.V.
Київський міський центр соціальних служб для сім'ї, дітей та молоді
Міські та селищні ради у Вінницькій, Київській, Сумській та Одеській областях
Примітки
Посилання
Офіційний сайт ГО Дівчата
ГО "Дівчата" руйнує стереотипи \ Challenging stereotypes – how war gives young Ukrainian girls new opportunities - 5/17/2023 - OSCE Secretariat
Історія Юлії Спориш: Ukraine war: two women – one who stayed, one who came to the UK – reflect on their toughest year - 2/24/2023 - Cosmopolitan UK
Діяльність ГО "Дівчата" під час війни: HUMANITARIAN ACTION NEEDS MORE CARE - 1/5/2023 - CHA Center for Humanitarian Actions
Росія повторює злочини СРСР – українські активістки, Радіо "Свобода" Україна
ДО ВІЙНИ - ПРОСВІТНИЦТВО, ТЕПЕР - ДОПОМОГА: ЯК ЗМІНИЛАСЯ ДІЯЛЬНІСТЬ ГО "ДІВЧАТА"?. ТВ7+ Телеканал Хмельницький
Громадські організації України
Феміністичні організації України
Сексуальна освіта
|
1242226
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%86%D1%81%D1%82%D0%BE%D1%80%D1%96%D1%8F%20%D0%A3%D0%BA%D1%80%D0%B0%D1%97%D0%BD%D0%B8-%D0%A0%D1%83%D1%81%D0%B8
|
Історія України-Руси
|
Історія України-Руси
Історія України-Рýси — 10-томна монографія Михайла Грушевського. Головна праця його життя. Містить виклад історії України від прадавніх часів до другої половини 17 століття. Писалася з перервами протягом 1895—1933 років. Справила вплив на формування української історіографії новітнього часу.
Зміст
У першому томі висвітлюються соціально-економічні, політичні та культурні процеси, що відбувалися на території України з найдавніших часів до початку XI століття.
У другому томі аналізується міжнародне становище, політичний та економічний розвиток Київської держави, окремих її земель — Київської, Турово-Пінської, Чернігівської, Переяславської, Волині, Побужжя, Галичини, Угорської Русі, а також Степу в XI—XIII ст.
У третьому томі висвітлюється історія Галичини та Волині від утворення тут держави князя Романа Мстиславовича до загарбання значної частини території Польським королівством, а також становище Наддніпрянщини за умов панування золотоординських ханів.
У четвертому томі висвітлюється політична історія українських земель у складі Великого князівства Литовського та королівства Польського протягом XIV — середини XVI ст. (до 1569 р.)
У п'ятому тому подається загальний огляд суспільно-політичної еволюції українських земель у XIV—XVII ст., розглянуто станові групи населення (шляхта і магнати, селянство, міщанство, духовенство), історія місцевого та церковного врядування, виникнення греко-католицької церкви.
Шостий том завершує другий цикл фундаментальної серії, присвячений литовсько-польській добі. Простежується розвиток міського ремесла й сільського господарства, торгівлі, національних відносин, культури й побуту від часів інкорпорації українських земель до складу Великого князівства Литовського й Речі Посполитої до 20-х рр. XVII ст. — часів Козаччини. Особливу увагу приділено питанням освіти, створення братств, боротьби з унією.
Сьомий том розпочинає третій цикл «Історії України-Руси», присвячений часам козацьким. У ньому розповідається про початки козацтва від кінця XIV ст. до початку XVII ст., коли воно перетворюється з чисто побутового явища у суспільно-політичний стан, стає на чолі національно-визвольних змагань українського народу. У томі висвітлюються ключові події першої чверті XVII ст., участь козаків у релігійній боротьбі, Хотинська війна і відновлення православної ієрархії 1620—1621 рр., морські походи та військові дії гетьмана Сагайдачного проти турків і татар. Йдеться про зв'язки козацтва з київським культурно-громадським рухом цього часу, який очолювали митрополити Йов Борецький і Петро Могила.
Восьмий том «Історії України-Руси» М. Грушевського, присвячений другій чверті XVII ст., складається з трьох частин. Перша — охоплює 1626—1638 рр., від Куруківської кампанії, що не виправдала планів і надій козаків перших десятиліть цього століття, до поразки під Кумейками. У другій частині розповідається про українське життя за часів так званого "золотого спокою" (1638—1648) та початок Визвольної війни під проводом Б. Хмельницького. В третій частині висвітлюється перебіг подій у перші два роки Хмельниччини (1648—1650), дається оцінка Зборівської угоди між Україною і Польщею.
Дев'ятий том висвітлює події Хмельниччини 1650—1657 років. Перша половина цього тому охоплює період від 1650 р. (похід на Молдову) до 1654 р. (Переяславська умова). Друга половина цього тому висвітлює події Хмельниччини від 1654 р. (після Переяславської умови) до 1657 р. (смерть Б. Хмельницького).
В останній книзі десятитомника «Історія України-Руси» Михайла Грушевського охоплено період від 1657 року (після смерті Богдана Хмельницького) до подій 1658 року (Гадяцька угода). Простежується історія оформлення шведсько-українського союзу, висвітлюється бунт Пушкаря, розповідається про відновлення кримсько-українського союзу, про конфлікт з Москвою і Гадяцький договір.
Видання-першодруки
Список першодруків (перше видання всіх 10 томів). Інформація щодо першодруків для томів 5, 6, 7, 9 (ч.1 та ч.2) та 10 подається за "Історія України-Руси" (Київ, Наукова Думка, 1991). та для томів 1, 2, 3, 4 та 8 подається за "Михайло Грушевський: некролог" (Львів, Накладом Товариства імені Шевченка у Львові, 1935).
Грушевський М. С. Історія України-Руси. Т. 1: До початку XI віку. Львів, 1898. 495 с. (1-ше видання) (Google Books, 1 вид., Hathitrust, 2 вид.)
Грушевський М. С. Історія України-Руси. Т. 2: XI-XIII вік. Львів, 1899. 403 с. (1-ше видання) (Google Books, 1 вид., Hathitrust, 2 вид.)
Грушевський М. С. Історія України-Руси. Т. 3: До року 1340. Львів, 1900. ? с. (1-ше видання) (Google Books, 2 вид.)
Грушевський М. С. Історія України-Руси. Т. 4: XIV — XVI віки — відносини політичні. Львів, 1904. ? с. (1-ше видання) (Google Books, 2 вид.)
Грушевський М. С. Історія України-Руси. Т. 5: Суспільно-політ. і церковний устрій і відносини в українсько-руських землях XIV-XVII віків. Львів, 1905. 688 с. (1-ше і єдине вид.) (Hathitrust, 1 вид.)
Грушевський М. С. Історія України-Руси. Т. 6: Житє економічне, культурне, національне XIV-XVII віків. Київ, 1907. 670 с. (1-ше і єдине видання) (Hathitrust, 1 вид.)
Грушевський М. С. Історія України-Руси. Т. 7: Козацькі часи - до року 1625. Київ, 1909. 628 с. (1-ше і єдине видання) (Hathitrust, 1 вид.)
Грушевський М. С. Історія України-Руси. Т. 8: Роки 1626-1650. Ч. I Київ, 1913. ? с. (1-ше і єдине видання); Ч. II Київ, 1916. ? с. (1-ше вид.); Ч. III Москва, 1917. ? с. (1-ше вид.) (Hathitrust, Т.8 Ч.2, 2 вид.) (Hathitrust, Т.8 Ч.3, 2 вид.)
Грушевський М. С. Історія України-Руси. Т. 9: Роки 1650-1657. Ч. 1: Перша половина. Хмельниччина роки 1650-1653. Київ, 1928. 602 с.; Ч. 2: Друга половина: Хмельниччини роки 1654-1657. Київ, 1931 1631 c. (1-ше і єдине видання)
Грушевський М. С. Історія України-Руси. Т. 10: Роки 1657-1658. Київ, 1936. 394 с. (1-ше і єдине видання)
Англомовний переклад
Mykhailo Hrushevsky. History of Ukraine-Rus': vols. 1–10 (in 12 books). Marta Skorupsky et al. Edmonton, Toronto: . 1997–2020. ISBN 1-895571-22-7 (set)
Mykhailo Hrushevsky. History of Ukraine-Rus': Volume 1. From Prehistory to the Eleventh Century. by . Edmonton: . 1997. 602 p. ISBN 9781895571196
Mykhailo Hrushevsky. History of Ukraine-Rus': Volume 2. The Eleventh to Thirteenth Centuries. by . Edmonton: . 2020. 680 p. ISBN 9781894865586
Mykhailo Hrushevsky. History of Ukraine-Rus': Volume 3. To the year 1340. by . Edmonton: . 2016. 748 p. ISBN 978-1-894865-45-6
Mykhailo Hrushevsky. History of Ukraine-Rus': Volume 4. . by . Edmonton: . 2017. 576 p. ISBN 9781894865487
. History of Ukraine-Rus': Volume 5. . by . : . 2019. 616 p. ISBN 9781894865548
Mykhailo Hrushevsky. History of Ukraine-Rus': Volume 6. . by . Edmonton: . 2012. 692 p. ISBN 9781894865258
Mykhailo Hrushevsky. History of Ukraine-Rus': Volume 7. The Cossack age to 1625. by . Edmonton: . 1999. 548 p. ISBN 9781895571288
Mykhailo Hrushevsky. History of Ukraine-Rus': Volume 8. The Cossack age, 1626-1650. by . Edmonton: . 2002. 808 p. ISBN 9781895571325
Mykhailo Hrushevsky. History of Ukraine-Rus': Volume 9, book 1. The Cossack age, 1650-1653. by . Edmonton: . 2005. 761 p. ISBN 9781895571493
Mykhailo Hrushevsky. History of Ukraine-Rus': Volume 9, book 2, part 1. The Cossack age, 1654-1657. by . Edmonton: . 2008. 566 p. ISBN 978-1-894865-10-4
Mykhailo Hrushevsky. History of Ukraine-Rus': Volume 9, book 2, part 2. The Cossack age, 1654-1657. by . Edmonton: . 2010. 480 p. ISBN 978-1-894865-17-3
Mykhailo Hrushevsky. History of Ukraine-Rus': Volume 10. The Cossack age, 1657-1659. by . Edmonton: . 2014. 327 p. ISBN 978-1-894865-37-1
Найважливіші перевидання
Михайло Грушевський Історія України-Руси: В 11 т., 12 кн. / Редкол.: П. С. Сохань (голова) та ін. — Київ: Наукова думка, 1991—1998. — (Пам'ятки історичної думки України). — ISBN 5-12-002468-8.
e-book ,
pdf ,
pdf, ;
Михайло Грушевський. Історія України-Руси: в 10 т. Нью-Йорк: Видавниче Товариство «Книгоспілка», 1954 – 1957.
pdf,
Видання видавничого товариства "Книгоспілка" (Нью Йорк)
В період між 1954 та 1958 роками у Нью Йорку відбувається передрук "Історії України-Руси" Михайла Грушевського:
"Історія України-Руси. Т. 1: До початку XI віку." (Передрук з 3-го доповненого видання, що вийшло у Київі 1913 року.),1954 р., с.692
"Історія України-Руси. Т. 2: XI-XIII вік." (Передрук з 2-го розширеного видання, що вийшло у Львові 1905 року.), 1954 р., с.642
"Історія України-Руси. Т. 3: До року 1340." (Передрук з 2-го розширеного видання, що вийшло у Львові 1905 року.),1954 р., с.596
"Історія України-Руси. Т. 4: XIV — XVI віки — відносини політичні." (Передрук з 2-го розширеного видання, що вийшло у Києві 1907 року.), 1955 р., с.542
"Історія України-Руси. Т. 5: Суспільно-політичний і церковний устрій і відносини в українсько-руських землях XIV-XVII віків." (Передрук з видання, що вийшло у Львові 1905 року.), 1955 р., с.700
"Історія України-Руси. Т. 6: Житє економічне, культурне, національне XIV-XVII віків." (Передрук з видання, що вийшло у Києві 1907 року.),1955 р., с.676
"Історія України-Руси. Т. 7: Козацькі часи - до року 1625." (Передрук з видання, що вийшло у Києві 1909 року.),1956 р., с.644
"Історія України-Руси. Т. 8: Роки 1626-1650." (Передрук з 2-го видання, що вийшло у Києві 1922 року.), 1956 р., с.866
"Історія України-Руси. Т. 9, книга 1: Перша половина. Хмельниччина роки 1650-1653." (Фотопередрук з 1-го видання, що вийшло у Києві 1928 року.), 1957 р., с.874
"Історія України-Руси. Т. 9, книга 2: Друга половина: Хмельниччини роки 1654-1657." (Фотопередрук з 1-го видання, що вийшло у Києві 1931 року.), 1957 р., с.770
"Історія України-Руси. Т. 10: Від смерти Хмельницького до Гадяцької умови." (Передрук з видання, що вийшло в Києві 1936 року, за відповідальною редакцією К.М. Грушевської), 1958 р., с.606
Примітки
Посилання
Грушевський, М.С. Історія України-Руси : в 10 т. // Izbornyk
Грушевський, М.С. Історія України-Руси // Інститут історії НАН України. Електронна бібліотека.
Опис монографії Грушевський, М.С. Історія України-Русі
Книги з історії України
Творчість Михайла Грушевського
Українські книги
|
1427750
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Kl%C3%A9ber
|
Kléber
|
Kléber may refer to:
French cruiser Kléber, French armored cruiser active from 1904 to 1917
Kléber (Paris Métro), Paris Métro station
Kléber (train), former express train in France
Lycée Kléber, secondary school in Strasbourg, France
Place Kléber, central square of Strasbourg, France
Kléber, a brand of tires owned by Michelin
Persons with the given name
Kléber (footballer, born 1980) (Kléber de Carvalho Corrêa), Brazilian footballer
Kléber (footballer, born 1998) (born 1998), Brazilian footballer
Kléber Giacomance de Souza Freitas (born 1983), Brazilian footballer
Kléber Guerra (born 1970), Brazilian footballer
Kléber Laube Pinheiro (born 1990), Brazilian footballer
Persons with the surname
Claus Kleber (born 1955), German journalist
Emilio Kléber, nom de guerre of Manfred Stern (1896–1954), Soviet spy and republican general during the Spanish Civil War
Jean-Baptiste Kléber (1753–1800), French general
João Kléber (born 1957), Brazilian comedian and TV presenter
Maxi Kleber (born 1992), German basketball player
See also
Cléber (disambiguation)
|
26332479
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Ant%20mill
|
Ant mill
|
Ant mill
An ant mill is an observed phenomenon in which a group of army ants, separated from the main foraging party, lose the pheromone track and begin to follow one another, forming a continuously rotating circle. This circle is commonly known as a "death spiral" because the ants might eventually die of exhaustion. It has been reproduced in laboratories and in ant colony simulations.
The phenomenon is a side effect of the self-organizing structure of ant colonies. Each ant follows the ant in front of it, which works until a slight deviation begins to occur, typically by an environmental trigger, and an ant mill forms. An ant mill was first described in 1921 by William Beebe, who observed a mill 1200 ft (~370 m) in circumference. It took each ant two and a half hours to make one revolution. Similar phenomena have been noted in processionary caterpillars and fish.
See also
Information cascade
Feedback loop
Stigmergy
Woozle effect
The blind leading the blind
Rat king
References
External links
YouTube video of an ant mill
Myrmecology
Mill
Insect behavior
|
1046049
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Keota
|
Keota
|
Keota may refer to:
Towns in the United States
Keota, Colorado
Keota, Iowa
Keota, Missouri
Keota, Oklahoma
Towns in Bangladesh
Keota, Bangladesh
Towns in India
Keota, Hooghly
See also
Kaivarta (disambiguation), India-related terms also rendered as Keot
|
190838
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%93%D0%BE%D1%80%D0%BD%D0%B8%D0%B9%20%28%D0%A2%D1%83%D0%B0%D0%BF%D1%81%D0%B8%D0%BD%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%B8%D0%B9%20%D1%80%D0%B0%D0%B9%D0%BE%D0%BD%29
|
Горний (Туапсинський район)
|
Горний (Туапсинський район)
Горний — селище в Туапсинському районі Краснодарського краю. Відноситься до Шаумянської сільради.
Населення — 1 100 осіб (1999).
Селище розташоване в басейні річки Пшиш, платформа Гойтх на залізниці Туапсе — Армавір.
Посилання
Горний на сайті «Курорти Туапсе»
Селища Краснодарського краю
|
4760774
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9F%D0%BE%D0%BB%D1%8F%D0%BD%D0%B8%20%28%D0%93%D0%BE%D1%80%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%B5%20%D1%81%D1%96%D0%BB%D1%8C%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%B5%20%D0%BF%D0%BE%D1%81%D0%B5%D0%BB%D0%B5%D0%BD%D0%BD%D1%8F%29
|
Поляни (Горське сільське поселення)
|
Поляни (Горське сільське поселення)
Поляни — присілок в Солецькому районі Новгородської області Російської Федерації.
Населення становить 16 осіб. Входить до складу муніципального утворення Горське сільське поселення.
Історія
Від 2005 року входить до складу муніципального утворення Горське сільське поселення
Населення
Примітки
Населені пункти Солецького району
|
2392926
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A1%D0%BF%D0%B8%D1%81%D0%BE%D0%BA%20%D0%BA%D1%80%D0%B0%D1%97%D0%BD%20%D0%BF%D1%96%D1%81%D0%B5%D0%BD%D0%BD%D0%BE%D0%B3%D0%BE%20%D0%BA%D0%BE%D0%BD%D0%BA%D1%83%D1%80%D1%81%D1%83%20%D0%84%D0%B2%D1%80%D0%BE%D0%B1%D0%B0%D1%87%D0%B5%D0%BD%D0%BD%D1%8F
|
Список країн пісенного конкурсу Євробачення
|
Список країн пісенного конкурсу Євробачення
З моменту заснування Пісенного конкурсу Євробачення в 1956 році 52 країни хоча б один раз взяли в ньому участь. З них 27 хоча б один раз вигравали конкурс. Цей пісенний конкурс проводить Європейська мовна спілка щорічно. У Євробаченні мають право брати участь всі активні члени спілки. Щороку країни, які бажають взяти участь у конкурсі, делегують виконавця із піснею на конкурс, щоб представляти свою країну. Національні мовники (телекомпанії) щороку організовують вибір виконавця, який представлятиме країну, голосування для обрання переможця конкурсу, а також і сам конкурс, якщо він проходить у країні мовника.
Право країн виступати на Євробаченні не обмежене географічно європейським континентом, попри префікс «Євро» в назві конкурсу. Декілька неєвропейських країн беруть участь в конкурсі зараз або брали участь в минулому. Так у конкурсі беруть участь Ізраїль та Австралія (з 1973 та 2015 років відповідно), а також Кіпр, Азербайджан, Вірменія та Грузія (з 1981, 2008, 2006 та 2007 років відповідно), приналежність яких до європейського континенту є спірною. В конкурсі беруть участь Росія та Туреччина (з 1994 та 1975 років відповідно), які є трансконтинентальними країнами. Також в конкурсі 1980 року одноразово брало участь Марокко. Деякі інші неєвропейські країни збиралися взяти участь в конкурсі, але з певних причин, їм це не вдалося.
Кількість країн, які беруть участь в Євробаченні, має тенденцію до зростання. На першому Євробаченні в 1956 році було лише 7 країн, а у 2017 році вже 42 країни. Рекордними роками з 43 учасниками є 2008, 2011 та 2018. Через ріст кількості учасників на початку 1990-х років, почали запроваджувати попередні відбори та обмеження. У 1993 році було проведено попередній відбір під назвою «Kvalifikacija za Millstreet» для того, щоб визначити три східноєвропейські країни з семи, які візьмуть участь у Євробаченні 1993. Після 1993 року було запроваджено правило, що шість країн з найгіршим результатом не можуть брати участь наступного року, але при цьому не можна дискваліфікувати країну два роки поспіль. У 1996 році було запроваджено правило, що всі країни, які хочуть взяти участь у Євробаченні, мають надіслати до журі записи пісень своїх виконавців і журі має обрати з них 22 найкращих, які й візьмуть участь в Євробаченні. Країнам, які приймали конкурс, давалося беззаперечне право брати участь у ньому. З 1997 до 2001 року використовувалось правило, за яким не брали участь в конкурсі країни з найнижчим середнім балом за останні п'ять років. У 2001—2003 роках знов використовувалось правило 1993—1996 років.
У 2004 році конкурс був розділений на півфінал та фінал, щоб всі країни, які бажають, могли взяти участь в конкурсі. З 2004 по 2007 рік десять країн, які виступили найкраще в попередньому році, а також так звана «Велика четвірка» (чотири країни, які роблять найбільші фінансові внески в Європейську мовну спілку — Франція, Німеччина, Іспанія та Велика Британія) потрапляли до фіналу одразу, ще 10 мали вийти з півфіналу. Таким чином у фіналі брали участь 24 країни. Починаючи з 2008 року проводиться два півфінали, тільки «Велика четвірка» (з 2011 року, з поверненням Італії — «Велика п'ятірка» та країна-господар одразу потрапляли до фіналу, всі інші мали вийти з півфіналів — з кожного по 10. Таким чином, кількість учасників півфіналу може становити 26 або 25 (якщо попереднього року конкурс виграв хтось з «Великої четвірки/п'ятірки». Виняток був зроблений на ювілейному 60-му конкурсі у 2015 році, коли до фіналу автоматично потрапила Австралія (тоді фіналістів було 27).
Німеччина, Франція та Велика Британія взяли участь майже у всіх пісенних конкурсах Євробачення. Марокко ж навпаки взяло учать лише один раз.
Учасники
Нижче наведена таблиця зі всіма країнами, які взяли участь у конкурсі хоча б один раз. Сірим кольором позначені країни, які не беруть участь в конкурсі, рожевим країни, які більше не існують. Інформація в таблиці станом на 2024 рік.
Марокко взяло учать в конкурсі лише один раз. Люксембург, який є одним з перших семи учасників конкурсу, не брав участі протягом 30 років, з 1994 по 2024. Італія була відсутньою з 1997 до 2010 року включно. Словаччина брала участь в конкурсі в 1994, 1996 та 1998, і з того часу не бере участь у конкурсі, за виключенням нетривалого повернення на період 2009—2012 років. Монако брало участь в конкурсі в 1959—1979, і також не бере участі з тих пір, окрім тимчасового повернення в 2004—2006 роках. Югославія та Сербія та Чорногорія припинили своє існування в 1991 та 2006 роках відповідно. З 2007 року Сербія та Чорногорія беруть участь у конкурсі як окремі країни.
Члени Європейської мовної спілки, які ніколи не брали участь в Євробаченні
Ці країни є повноцінними членами Європейської мовної спілки. Вони мають право брати участь в Євробаченні, але з певних причин цього не роблять:
— ENTV, ENRS, TDA
— Радіо Ватикану
— ERTU
— JRTV
— Tele Liban
— LNC
— ERTT
Країни, яким не вдалося дебютувати
У минулому відбувалися безуспішні спроби деяких країн взяти участь в Євробаченні. Щоб взяти участь в Євробаченні, мовник має бути членом Європейської мовної спілки та має подати заявку на участь у конкурсі до певної кінцевої дати. Кожний мовник-учасник платить внесок, який іде на організацію конкурсу. Якщо країна вирішить відмовитися від участі в конкурсі вже після кінцевої дати, вона все одно має заплатити внесок, крім того, на таку країну можуть накласти додаткові санкції, наприклад штраф або дискваліфікацію.
(Китай на пісенному конкурсі Євробачення) — Китайське телебачення транслювало Пісенний конкурс Євробачення 2015, після якого китайський місцевий телеканал із провінції Хунань висловив свою зацікавленість в участі у Євробаченні 2016. Європейська мовна спілка відповіла на це, що «вони є відкритими й завжди шукають нових елементів для кожного пісенного конкурсу Євробачення». Але пізніше Європейська мовна спілка заперечила, що Китай може взяти участь в Євробаченні 2016 як гість або повноцінний учасник.
— Починаючи з 2006 року гібралтарський національний мовник Gibraltar Broadcasting Corporation (GBC) намагається отримати членство в Європейській мовній спілці й брати участь в Євробаченні самостійно. Але Gibraltar Broadcasting Corporation не може отримати це членство, оскільки Гібралтар є частиною Британських заморських територій.
— Починаючи з 2010 року національний мовник Фарерських островів Kringvarp Føroya (KVF) намагається отримати членство в Європейській мовній спілці й брати участь у Євробаченні самостійно. Але Kringvarp Føroya не може отримати це членство, оскільки Фарерські острови є частиною Королівства Данія.
— Починаючи з 2011 року гренландський національний мовник Kalaallit Nunaata Radioa (KNR) намагається отримати членство в Європейській мовній спілці й брати участь в Євробаченні самостійно. Але Kalaallit Nunaata Radioa не може отримати це членство, оскільки Гренландія є частиною Королівства Данія.
(Казахстан на пісенному конкурсі Євробачення) — 18 грудня 2015 було оголошено що казахська медіакомпанія Khabar Agency отримала асоційоване членство в Європейській мовній спілці, але цього недостатньо для участі в Євробаченні. Тільки для Австралії, яка є асоційованим членом вже понад 30 років, було зроблене виключення. Казахстан сподівається отримати повноцінне членство в Європейській мовній спілці й взяти участь в Євробаченні.
— Косово ще ніколи не брало участь в Євробаченні, але косовський національний мовник RTK вже багато років має право транслювати Пісенний конкурс Євробачення, Дитяче Євробачення та Євробачення Юних Танцюристів. Також Косово взяло участь в Євробаченні Юних Танцюристів 2011. RTK висловило бажання вступити до Європейської мовної спілки та взяти участь в Євробаченні 2009 одразу після оголошення Косовом незалежності у 2008 році, але за правилами Європейської мовної спілки RTK може стати її членом тільки після отримання членства в Міжнародному телекомунікаційному союзі. Трохи пізніше Косово отримало асоційоване членство в Європейській мовній спілці.
(Ліван на пісенному конкурсі Євробачення) — ліванський національний мовник Tele Liban збирався зробити дебют на Євробаченні 2005, але йому довелося відмовитись від своїх планів через законодавчу заборону транслювати ізраїльський контент (Ізраїль брав участь в Євробаченні 2005).
— в 1976 році Ліхтенштейн висловив бажання взяти участь у Євробаченні, але оскільки в країні не було власного мовника, країні було відмовлено. В ті часи жителі Ліхтенштейна дивилися Євробачення на швейцарському, австрійському чи німецькому телебаченні. 15 серпня 2008 року був заснований перший ліхтенштейнський телеканал 1FLTV. В липні 2009 року телеканал оголосив про свої наміри вступити до Європейської мовної спілки та взяти участь в Євробаченні 2010, але вже в листопаді того ж року телеканал оголосив, що йому доведеться відкласти вступ до ЄМС та участь в Євробаченні з фінансових причин. З того часу телеканал безрезультатно намагається знайти кошти на участь в Євробаченні. У 2012 році телеканал попросив уряд Ліхтенштейна профінансувати участь у Євробаченні, але йому було відмовлено.
— катарське радіо є асоційованим членом Європейської мовної спілки, але для участі в Євробаченні треба бути повноцінним членом. 12 травня 2009 катарське радіо офіційно заявило, що зацікавлене в отриманні повноцінного членства в ЄМС і в участі в Євробаченні. У 2009 році катарське радіо направило свою делегацію на Євробачення 2009 та запустило передачу «12 балів від Катару» присвячену Євробаченню, яка отримала позитивні відгуки.
— Шотландська національна партія багато разів закликала надати Шотландії право брати участь у Євробаченні, але кожного разу їм відмовляли. 11 лютого 2008 Європейська мовна спілка заявила, що Шотландія може стати їх членом, але попри це все одно не зможе взяти участь в Євробаченні, оскільки BBC володіє ексклюзивним правом представляти всю Велику Британію. 25 листопада 2013 уряд Шотландії опублікував «дорожню мапу з незалежності», яка б вступила в дію у випадку позитивного результату на референдумі з незалежності. Цей документ містив плани приєднатись до Європейської мовної спілки та взяти участь в Євробаченні. Але оскільки 18 вересня 2014 шотландці вирішили залишитись частиною Великої Британії, ці плани так і не були втілені в життя.
— в 1969 році BBC Cymru Wales (уельський підрозділ BBC) запустив телешоу «Cân i Gymru» для відбору учасників для Євробачення, але було вирішено, що прав BBC продовжить делегувати виконавців, які представлятимуть всю країну. Попри це «Cân i Gymru» існує і досі, а його переможці щорічно беруть участь в Панкельтських фестивалях.
— країна мала взяти участь в Євробаченні 1977, але вона несподівано відмовилась і причини для цього ніколи не були офіційно оголошені, хоча існували чутки, що національний мовник ERTT передумав брати участь в одному конкурсі з Ізраїлем.
(СРСР на пісенному конкурсі Євробачення) — у 2009 році колишній робітник Міністерства освіти РРФСР Едуард Фомін розповів, що в 1987 році міністр освіти СРСР Георгій Веселов запропонував взяти участь в Євробаченні. Його пропозиція була продиктована політичними мотивами, оскільки перемога СРСР на Євробаченні могла б добре вплинути на відносини із західними країнами. Він навіть запропонував Валерія Леонтьєва як виконавця, але його ідея не була підтримана ані Комуністичною партію, ані особисто Горбачовим.
Примітки
Виноски
Посилання
The story — Офіційний сайт Євробачення
History by country — Офіційний сайт Євробачення
History by year — Офіційний сайт Євробачення
Facts & Trivia — Офіційний сайт Євробачення
Євробачення
Країни на Євробаченні
Списки країн
|
67062104
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Lehtse%20Parish
|
Lehtse Parish
|
Lehtse Parish was a rural municipality of Estonia, in Järva County. The parish existed until 1950. The parish was re-established in 1991. In 2005 the parish was liquidated.
References
Järva County
Former municipalities of Estonia
|
3007380
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%94%D0%B6%D0%BE%D1%80%D0%B4%D0%B6%20%D0%A1%D1%96%D1%82%D0%BE%D0%BD
|
Джордж Сітон
|
Джордж Сітон (1911–1979) — американський кінорежисер, сценарист, продюсер. Володар двох нагород «Оскар» за найкращий адаптований сценарій та трьох премій «Золотий глобус». У 1955—1958 роках — президент Академії кінематографічних мистецтв і наук.
Фільмографія
Сценарист
1934 — Студентське турне / Student Tour
1935 — Виграшний квиток / The Winning Ticket
1935 — Ніч в опері / A Night at the Opera (чорновий сценарій, в титрах не вказаний)
1937 — День на скачках / A Day at the Races
1939 — Чарівник країни Оз / The Wizard of Oz (спів-сценарист, в титрах не вказаний)
1940 — / The Doctor Takes a Wife
1940 — / This Thing Called Love
1941 — Та ніч у Ріо / That Night in Rio
1941 — / Moon Over Miami
1941 — / Charley's Aunt
1941 — / Bedtime Story (спів-сценарист, в титрах не вказаний)
1942 — / Ten Gentlemen from West Point (додаткові діалоги)
1942 — / The Magnificent Dope
1943 — / The Meanest Man in the World
1943 — / Coney Island
1943 — Пісня Бернадетт / The Song of Bernadette
1944 — / The Eve of St. Mark
1945 — / Diamond Horseshoe
1945 — / Junior Miss
1946 — / The Cockeyed Miracle (за п'єсою Ситона «Але не» прощай "")
1947 — Скандальна міс Пілгрим / The Shocking Miss Pilgrim
1947 — Диво на 34-й вулиці / Miracle on 34th Street
1948 — / Apartment for Peggy
1949 — / Chicken Every Sunday
1950 — / The Big Lift
1950 — / For Heaven's Sake
1952 — / Anything Can Happen
1953 — / Little Boy Lost
1954 — Сільська дівчина / The Country Girl
1955, 1956 — / The 20th Century Fox Hour (2 випуски)
1956 — / Lux Video Theatre (1 випуск)
1956 — / The Proud and Profane
1962 — / The Counterfeit Traitor
1964 — / 36 Hours
1968 — / What's So Bad About Feeling Good?
1970 — Аеропорт / Airport
1973 — / Miracle on 34th Street
Режисер
1945 — / Diamond Horseshoe
1945 — Куди ми звідси підемо? / Where Do We Go from Here? (со-режисер, в титрах не вказаний)
1945 — / Junior Miss
1947 — Скандальна міс Пілгрим / The Shocking Miss Pilgrim
1947 — Диво на 34-й вулиці / Miracle on 34th Street
1948 — / Apartment for Peggy
1949 — / Chicken Every Sunday
1950 — / The Big Lift
1950 — / For Heaven's Sake
1952 — / Anything Can Happen
1953 — / Little Boy Lost
1954 — Сільська дівчина / The Country Girl
1956 — / The Proud and Profane
1957 — / Williamsburg: the Story of a Patriot (к / м)
1958 — Улюбленець вчительки / Teacher's Pet
1961 — / The Pleasure of His Company
1962 — / The Counterfeit Traitor
1963 — / The Hook
1964 — / 36 Hours
1968 — / What's So Bad About Feeling Good?
1970 — Аеропорт / Airport
1973 — / Showdown
Продюсер
1951 — Ревінь / Rhubarb
1952 — / Aaron Slick from Punkin Crick
1954 — / The Bridges at Toko-Ri
1954 — Сільська дівчина / The Country Girl (в титрах в якості продюсера не вказано)
1957 — Бляшана зірка / The Tin Star
1958 — Улюбленець вчительки / Teacher's Pet (в титрах як продюсер не вказаний)
1959 — / But Not for Me
1960 — / The Rat Race
1962 — / The Counterfeit Traitor
1963 — / Twilight of Honor (в титрах не вказаний)
1968 — / What's So Bad About Feeling Good?
1973 — / '' Showdown
Нагороди
1948 — Премія «Оскар» за найкращий адаптований сценарій за фільм «Диво на 34-ій вулиці»
1948 — «Золотий глобус» у категорії «Найращий сценарій» за фільм «Диво на 34-й вулиці»
1948 — Приз за «Найкращий сценарій» кінофестивалю в Локарно за фільм «Диво на 34-ій вулиці»
1953 — «Золотий глобус» у категорії «Найкращий фільм з розвитку міжнародного взаєморозуміння» за стрічку
1954 — «Золотий глобус» у категорії «Найкращий фільм з розвитку міжнародного взаєморозуміння» за стрічку
1955 — «Оскар» в категорії «Найкращий адаптований сценарій» за фільм «Сільська дівчина»
1962 — Нагорода імені Джина Гершолта.
Примітки
Посилання
Президенти Американської Академії кінематографічних мистецтв і наук
Американські кіносценаристи
Кінорежисери США
Кінопродюсери США
Лауреати премії «Золотий глобус»
|
596733
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Mohammad%20Ali%20Bogra
|
Mohammad Ali Bogra
|
Mohammad Ali Bogra
Syed Mohammad Ali Chowdhury Bogra (19 October 1909 – 23 January 1963) was a Pakistani Bengali politician, statesman, and a diplomat who served as third prime minister of Pakistan from 1953 to 1955. He was appointed in this capacity in 1953 until he stepped down in 1955 in favour of Finance Minister Muhammad Ali.
After his education at the Presidency College at the University of Calcutta, he started his political career on Muslim League's platform and joined the Bengal's provincial cabinet of then-Prime Minister H. S. Suhrawardy in the 1940s. After the independence of Pakistan in 1947, he joined the foreign ministry as a diplomat and briefly tenured as Pakistan's ambassador to Burma (1948), High Commissioner to Canada (1949–1952), twice as ambassador to the United States, and as ambassador to Japan (1959–1962).
After he was recalled in 1953 from his services to Pakistan from the United States, he replaced Sir Khwaja Nazimuddin as Prime Minister in an appointment approved by then-Governor-General Sir Malik Ghulam. His foreign policy strongly pursued the strengthening of bilateral relations between Pakistan and the United States, while downplaying relations with the Soviet Union. He also pushed for a stronger military to achieve peace with India and took personal initiatives to prioritize relations with China. At home front, he successfully proposed the popular political formula that laid the foundation of the constitution in 1956 which made Pakistan a federal parliamentary republic. Despite his popular initiatives, he lost his support to then-acting governor-general Iskandar Ali Mirza who re-appointed him as Pakistani Ambassador to the United States which he served until 1959.
In 1962, he joined President Muhammad Ayub Khan's administration as the Foreign Minister of Pakistan until his death in 1963.
Biography
Family background and education
Mohammad Ali was born in Backerganj (now Barisal), East Bengal, British India, on 19 October 1909. He was born into an elite and wealthy aristocrat family who were known as the Nawabs of Dhanbari, traditionally very close to the British monarchy. The prefix, Sahibzada (lit. Prince) is added before his name to represent the Bengali royalty which is customary to give to individuals in India.
His father, Nawabzada Altaf Ali Chowdhury, educated at the St Xavier's College in Calcutta, was a prominent figure in Dacca and was also a local politician who served as the Vice-President of the Muslim League's East Bengal faction. His father, Altaf Ali Chowdhury, was fond of Derby horse race, dog show, and physical sports. His grandfather, Nawab Ali Chowdhury, was also a politician who served as the first Bengali Muslim to be appointed as minister, and played a pioneering role in founding the Dhaka University along with Nawab Sir Khwaja Salimullah Bahadur of Dhaka.
Mohammad Ali Bogra grew up in Bogra, having studied first at the local Hastings House and then educated at the local madrassa in Calcutta. After his matriculation, Bogra went to attend the Presidency College of the Calcutta University where he secured his graduation with a BA degree in political science in 1930.
He was married twice: his first wife was Begum Hamida Mohammad Ali, with whom he had two sons. He later married Aliya Saddy in 1955. His second marriage led to widespread protests against polygamy by women organizations in the country.
Politics (1930–1947)
Before his entrance in the politics, the Bogra family were influential Nawabs active in Bengali politics and Muslim League as a party worker in 1930. He contested in the general elections on a Muslim League's platform held in 1937 from Bogra constituency and sat in the Opposition in the Bengal Legislative Assembly. His uncle, Hasan Ali Chowdhury, also won the election who ran against the Muslim League'e platform. His father, Altaf Ali Chowdhury also successfully defended his constituency and was a member of the ruling Krishak Praja Party.
In 1938, he was elected as chairman of Bogra District which he served until 1942. He served in the opposition until 1943 when the Muslim League had gained political support and he was made parliamentary secretary to then-Chief Minister Khawaja Nazimuddin. In 1946, he was asked by Husyn Suhrawardy to join his cabinet and subsequently held ministerial portfolio of health, finance, and local government. As health minister, he founded the Dhaka Medical College and the Calcutta Lake Medical College.
Bogra supported the Muslim League's call for creation of Pakistan through the partition of British India and successfully defended his constituency in the general elections held in 1945. In 1947, he joined the first Constituent Assembly. While in Dacca in 1948, he received Governor-General Muhammad Ali Jinnah and reportedly dissented on the issue of populist language movement being excluded as an official state language of Pakistan. He strongly advised Chief Minister Sir Khawaja Nazimuddin to restrain Jinnah from announcing the measure, but was rebuked.
Diplomatic Career (1947–1952)
Ambassadorship to Burma, High Commissionership to Canada, and Ambassadorship to the United States
In 1948, Bogra was asked by Prime Minister Liaquat Ali Khan to be appointed him as the Pakistan ambassador to the Kingdom of Egypt to head the Pakistani diplomatic mission in Cairo, which Bogra declined. Instead, he chose the diplomatic assignment in neighboring Burma and presented his credentials in Rangoon in 1948. Soon after becoming Pakistan Ambassador to Burma, his political philosophy reflected a conservative mindset and took an anti-communist stance when he supported the Burma's military operations against the communists. In 1948, he showed concerns of communist expansion in Pakistan when he reportedly told Pakistani journalists that: "even [sic] if the Burmese Government succeed in suppressing the communists, it is possible they may shift the centre of communist efforts to Pakistan."
In 1949, he left Burma when he was appointed as High Commissioner of Pakistan to Canada which he headed the diplomatic mission until 1952. In 1952, he was made Ambassador to the United States.
Watching the campaign for the 1952 United States presidency, Bogra conjectured, according to Husain Haqqani, that Pakistan could obtain economic and military aid from the United States by casting itself as a front line state in the battle to contain Soviet communism. He vigorously lobbied anticommunists in Washington, D.C. to that end. In Pakistan's political circle, he was seen as extremely having pro-American views and had fondness of the country, the United States. He also helped negotiated the United States' officer assistance advisory to be dispatch to Pakistan, in an agreement he signed with the United States government in 1952.
In the Foreign Service society of Pakistan, Bogra gained a reputation of "a man who was known for his excessive praise of everything American." He served as Pakistan's ambassador until 1953 but he had become disconcern of the real situation in Pakistan when the leftwing influence began to grow and the public support for the Soviet Union was visible. Pakistani historians held him widely responsibly as one of the principle personalities putting Pakistan in the alliance of the United States against the Soviet Union.
Prime Minister of Pakistan (1953–1955)
Talent ministry and foreign policy
The issue of language movement in East in 1952, the rise of the Socialist Party in Pakistan as well as the violent riots in Lahore against the minority Ahmadiyya in 1953 were the defining factors that led to the dismissal of Prime Minister Khawaja Nazimuddin by then-Governor-General Ghulam Muhammad on 17 April 1953.
Bogra was recalled to Karachi (then-Federal capital) from Washington DC for further consultation but Governor-General Ghulam Muhammad moved to appointed him as a new Prime Minister and the President of Pakistan Muslim League (PML), which the party had accepted. Under pressure and reluctant, he accepted the new appointment from the Governor-General Ghulam Muhammad but he was more of a diplomat than politician who was unknown to the general public. Initially, he kept the federal ministries of foreign affairs and defence until appointing a new cabinet. Upon taking over the government, Bogra dismissed the elected government of Fazlul Huq on 30 May 1954 for "treasonable activities". He had appointed then-defence secretary Iskander Mirza as the governor, but this appointment only lasted a couple of months.
Prime Minister Bogra appointed a new cabinet which was known as "Ministry of Talents" which included General Ayub Khan, the Army Commander in Chief, as the Defence Minister and Major-General (retired) Iskander Ali Mirza as Interior Minister.
Days later, U.S. President Dwight Eisenhower ordered the shipment of thousands of tons of wheat to Pakistan. Bogra was eager to strengthen military ties with the United States, however, the Americans moved cautiously to not damage their strong relations with India. His tenure saw him signing multiple treaties with the United States and brought the two countries closer.
His foreign policy was noted for strong "anti-Soviet agitation" which he viewed the Russians as "imperialist" but did not label the same for China despite both being ideologically closed. In 1955, Prime Minister Bogra led Pakistan to attend the Bandung Conference in Indonesia in 1955, which saw the first high-level contact between China and Pakistan.
Bogra addressed the Kashmir conflict with India. In 1953, he met with Prime Minister Jawaharlal Nehru on the sidelines of the Coronation of Queen Elizabeth II in London. Mohammad Ali Bogra well received Prime Minister Nehru when he paid an official visit to Karachi, and Prime Minister Bogra reciprocated the visit in New Delhi soon after. Prime Minister Bogra enjoyed warm and closer relations with Prime Minister Nehru, as both eventually agreed on the plebiscite in Indian held Kashmir (IoK), but this was not achieved due to Prime Minister Bogra losing support from the leftwing sphere of the country.
In his approach towards India, Prime Minister Bogra pushed for a stronger military to achieve peace in the subcontinent, and argued: "[w]hen there is more equality of military strength, then I am sure that there will be a greater chance of settlement".
Bogra Formula
The Bogra Formula was a political compromise presented and proposed by Prime Minister Bogra on 7 October 1953 before the Constituent Assembly. Upon taking the control of the Prime Minister's Secretariat, Bogra announced that drafting of the codified Constitution was his primary target, and within six months, he announced a proposal that leads to the drafting of the constitution writ.
The framework proposed the establishment of more effective bicameral parliament that would be composed of National Assembly and the Senate with equal representation from then-five provinces: Punjab, Khyber–Pakhtunkhwa, Balochistan, Sindh, and Bengal. A total of 300 seats were to be reserved for the National Assembly on the basis of proportionate representation and 50 for the Senate that would be equal representation for all the five provinces of the country.
Under this framework, the larger number of constituencies were given to Bengal which had 165 reserved seats in contrast to Punjab which had 75, Khyber–Pakhtunkhwa, which had 24, Sindh which had 19, and Balochistan which had 17 reserved seats. Tribal areas, Karachi metropolitan area, Bahawalpur, Khairpur, Baluchistan States Union, were combined as 24 reserved seats.
In this framework, Bengal had given more seats due to its social homogeneity in the National Assembly than the combined reserved seats for the four provinces and the federal capital which, all were socially heterogeneous and ethically diverse. But combined the reserved seats in the four provinces were in balance with Bengal in the bicameral parliament. Both the houses were given equal power, and in case of a conflict between the two houses, the issue was to be presented before a joint session.
The Bogra framework also addresses the check and balance to avoid the permanent domination by any five provinces where a provision was made that if the President was elected from the four provinces then the Prime Minister was to be elected from East Bengal, and vice versa. The President was to be elected for a term of 5 years from the indirect elections by the Electoral College formed by both houses: National Assembly and the Senate.
The Supreme Court of Pakistan was to be given more power and institutional judicial independence that would permanently replace the Islamic clergy to decide if a law was in accordance with the basic teachings of the Koran or not.
The Bogra formulae was highly popular and widely welcomed by the people as opposed to the Basic Principles Committee led by Prime Minister Nazimuddin as it was seen as great enthusiasm amongst the masses as they considered it as a plan that could bridge the gulf between the two wings of Pakistan and would act as a source of unity for the country.
The compromise did not settled to its ground when Governor-General Ghulam Muhammad, threatened by curbing of his powers, dissolved the Constituent Assembly in 1954 with the support of Pakistan military and civil bureaucracy.
One Unit
Following the failure of reaching concession on Bogra Formula, he began working towards the controversial One Unit program that integrated the Four Provinces into a single nation-state and began advocating for such idea when he quoted:
Dismissal and ambassadorship to the United States (1955–1959)
On 4 August 1955, the Cabinet accepted Governor-General Sir Malik Ghulam Muhammad's request for a leave of absence due to ill health. They chose Interior Minister Iskander Mirza to replace him, and he was sworn in as Acting Governor-General on 7 August.
Soon after the appointment, Acting Governor-General Mirza began having confrontation with Prime Minister Bogra on regional disparity though both were Bengali and were from Bengal, and forced the Prime Minister Bogra to resign that ended Bogra's administration. Acting Governor-General Mirza also dismissed Malik Ghulam Muhammad and sent a letter of notification in the United Kingdom to remind him of the political developments.
Governor-General Mirza, instead appointment Bogra as Pakistani Ambassador to the United States when he recalled Amjad Ali who was appointed as Finance Minister.
Ayub administration
Foreign Minister (1962–63)
In 1959, he left the ambassadorial assignment after the then-Chief Martial Law Administrator Ayub Khan took control of the government from President Iskander Mirza in 1958. Ayub appointed Bogra foreign minister.
Soon after his appointment, he visited China where he continued talks with the Chinese leadership that eventually led to a settlement with China regarding the China–Pakistan border. As foreign minister, he guided a pro-Western policy but made efforts to improve relations with the Soviet Union after witnessing the Western and American support India during the Chinese-Indian War in 1962. After visiting Soviet Union with President Ayub, Bogra quoted: There was no such thing as friends forever or enemies forever– only national interests count.
During this time, his health became a serious issue and illness caused him to miss out the meeting over Kashmir but his deputy Zulfikar Ali Bhutto attended in the United States on 26 December 1962. In 1963, Bogra died while staying in Dacca and was buried in Bogra Nawab Palace in East Pakistan, now Bangladesh.
Personal life
Ali was married twice; his first wife was Begum Hamida Mohammed Ali, and his second wife was a Lebanese lady, Aliya Begum. This marriage was controversial because it constituted polygamy, which was uncommon among the elites of Pakistan.
Death
Bogra died on 23 January 1963 in Dacca. Politician Ajmal Ali Choudhury offered condolences and felt "deep sorrow" for the sudden death.
Notes
References
External links
|-
|-
|-
|-
|-
1909 births
1963 deaths
People from Barisal
People from Bogra District
Bengali Muslims
University of Calcutta alumni
Titular Nawabs of Bengal
Politicians from East Pakistan
Pakistan Muslim League politicians
Pakistani anti-communists
Pakistani people of Bengali descent
Conservatism in Pakistan
Ambassadors of Pakistan to Myanmar
High Commissioners of Pakistan to Canada
Ambassadors of Pakistan to Japan
Ambassadors of Pakistan to the United States
Prime ministers of Pakistan
Foreign ministers of Pakistan
20th-century Pakistani politicians
20th-century diplomats
Muhammad Ali
Pakistan Cricket Board Presidents and Chairmen
20th-century Bengalis
Bengal MLAs 1937–1945
Bengal MLAs 1946–1947
East Bengal MLAs 1947–1954
|
5616054
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Petershagen-Eggersdorf
|
Petershagen-Eggersdorf
|
Petershagen-Eggersdorf is a municipality in the district Märkisch-Oderland, in Brandenburg, Germany.
Geography
The municipality, situated 30 km (19 mi) east of Berlin centre, comprises the main settlements of Petershagen and Eggersdorf.
Demography
Transport
The village is well connected to Berlin by the S-Bahn line S5 at the station of Petershagen Nord. The stop is so named (P. North) due to the existence of "Petershagen Süd" (P. South), a railway station on a line, now closed, from Fredersdorf to Rüdersdorf.
Twin towns
Petershagen (North Rhine-Westphalia, Germany) - since 1990
References
External links
Localities in Märkisch-Oderland
|
2418619
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A1%D0%BE%D0%B2%D1%94%D1%82%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%B5%20%28%D0%9C%D0%B0%D0%B3%D0%B6%D0%B0%D0%BD%D0%B0%20%D0%96%D1%83%D0%BC%D0%B0%D0%B1%D0%B0%D1%94%D0%B2%D0%B0%20%D1%80%D0%B0%D0%B9%D0%BE%D0%BD%29
|
Совєтське (Магжана Жумабаєва район)
|
Совєтське (Магжана Жумабаєва район)
Совєтське — село у складі району Магжана Жумабаєва Північноказахстанської області Казахстану. Адміністративний центр Алтинданського сільського округу.
Населення — 2078 осіб (2009; 2432 у 1999, 2774 у 1989).
Національний склад станом на 1989 рік:
росіяни — 44 %
німці — 30 %.
Примітки
Джерела
Посилання
На Вікімапії
Населені пункти району Магжана Жумабаєва
Села Північноказахстанської області
|
25110860
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Hujbar
|
Hujbar
|
Hujbar is a small settlement in the Slovene Hills in the Municipality of Ormož in northeastern Slovenia. The area belongs to the traditional region of Styria and is now included in the Drava Statistical Region.
References
External links
Hujbar on Geopedia
Populated places in the Municipality of Ormož
|
1190376
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%93%D1%80%D1%83%D1%8E%20%28%D0%92%D0%B8%D0%BB%D1%87%D0%B0%29
|
Грую (Вилча)
|
Грую (Вилча)
Грую — село у повіті Вилча в Румунії. Входить до складу комуни Стоєнешть.
Село розташоване на відстані 171 км на північний захід від Бухареста, 16 км на захід від Римніку-Вилчі, 95 км на північ від Крайови, 125 км на південний захід від Брашова.
Населення
За даними перепису населення 2002 року у селі проживали осіб, усі — румуни. Усі жителі села рідною мовою назвали румунську.
Примітки
Села повіту Вилча
|
4370712
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%91%D0%B0%D0%BB%D0%B3%D1%83%D0%BD%D1%82%D0%B0%D0%B9
|
Балгунтай
|
Балгунтай — містечко у КНР, повіт Хецзін Баянгол-Монгольської автономної префектури.
Географія
Балгунтай розташовується у східній частині Тянь-Шаню.
Клімат
Містечко знаходиться у зоні, котра характеризується кліматом тропічних пустель. Найтепліший місяць — липень із середньою температурою 18.9 °C (66 °F). Найхолодніший місяць — січень, із середньою температурою -7.2 °С (19 °F).
Примітки
Посилання
citypopulation.de
Містечка Сіньцзян-Уйгурського автономного району
Баянгол-Монгольська автономна префектура
|
4870601
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9A%D0%B5%D0%BB%D1%82%D1%96
|
Келті
|
Келті — місто в області Файф, Шотландія. Розташоване у самому серці старого шахтарського центру Файфа, село знаходиться на кордоні Файф / Кінросс-Шир і має населення близько 6700 жителів. Кількість населення була майже 9000 осіб, коли вугільна промисловість ще працювала наприкінці 1970-х і на початку 1980-х років.
Примітки
Посилання
Профіль на сайті canmore.org.uk
Келті на сайті Scottish Mining
Містечка Шотландії
Населені пункти Файфу
|
6025204
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Cristian%20S%C4%83punaru
|
Cristian Săpunaru
|
Cristian Săpunaru
Cristian Ionuț Săpunaru (born 5 April 1984) is a Romanian professional footballer who plays mainly as a centre-back for Liga I club Rapid București, which he captains. He can also be deployed as a right-back or a defensive midfielder.
Săpunaru began his senior career with Național București in 2002, before going on to make a name for himself at Rapid București four years later. In 2008 he signed with Porto in Portugal, where he won ten major honours over the course of four years, including the 2010–11 UEFA Europa League. After two additional seasons in Spain featuring for Zaragoza and Elche, Săpunaru spent his late years with stints between his native country and Turkey.
A full international for Romania between 2008 and 2019, he amassed 36 caps and represented the nation in two European Championships.
Club career
Early career / Porto
Săpunaru was born in Bucharest and is a product of Național București, joining its youth system at the age of only six. He signed for Rapid București in July 2006, and two years later was sold for €2.5 million to Porto as a replacement for Chelsea-bound José Bosingwa. Săpunaru agreed to a five-year contract, with the Primeira Liga club owning 50% of the player's economic rights, while Romanian sources indicated the price was actually €6 million plus two players.
During his debut campaign, Săpunaru was the first-choice right-back as the northerners achieved a double, and scored his first goal in a 1–2 away loss against Nacional for the Taça da Liga. In early February 2010, he was suspended in Portugal–as his teammate Hulk–following incidents during a 0–1 league defeat at Benfica, so he returned to his country for a five-month loan with former side Rapid; he did not manage to be played regularly at Porto during that time but, following his return for the 2010–11 season, became a very important first-team unit as they won three major titles, appearing in 40 official games in the process.
On 17 February 2014, Săpunaru was condemned to pay a €90,000 fine for his participation in the assault of two stewards at the Estádio da Luz on 20 December 2009.
Spain
On 31 August 2012, Săpunaru signed a one-year contract with La Liga club Real Zaragoza. He made his official debut on 16 September, playing the full 90 minutes in a 0–2 loss at Real Sociedad.
In his first season in Aragon, Săpunaru started but also suffered team relegation. He also entered his name in the competition's history books, after breaking the record for the most bookings in a single campaign (19 yellow cards and one red).
After initially hesitating because of the requests of his partner, Săpunaru signed a one-year deal at fellow league team Elche on 25 July 2013. He totalled only nine appearances in his only campaign and was also sent off twice, while his sole goal opened a 1–2 loss at Valencian Community neighbours Levante on 13 December.
Elche could not support Săpunaru's €1 million wage demands, and released him on 21 August 2014. In October 2015, he took the club to court for the wages remaining in his contract.
Later career
After four months back at Rapid, Săpunaru signed a season-long deal at Pandurii Târgu Jiu on 6 September 2015, including a clause that he could leave instantly if a foreign club wanted him. The following 21 July, he put pen to paper to a two-year contract with fellow league side Astra Giurgiu.
On 1 July 2017, it was announced that Săpunaru signed a two-year deal with Turkish Süper Lig team Kayserispor. At its expiration, he joined Denizlispor in the same competition, before returning to his previous employer in January 2020 for the rest of the season. In August, he signed a new one-year deal.
Săpunaru signed for Rapid for the fourth time on 4 July 2021, joining on a two-year contract at the age of 37.
International career
Săpunaru made his debut for the Romania national team on 31 May 2008 against Montenegro, and was selected to the nation's squad at UEFA Euro 2008, although he did not play in the final stages. From June 2011 to November 2015, he did not appear in any games for his country due to a conflict with manager Victor Pițurcă.
On 17 May 2016, Săpunaru was picked by manager Anghel Iordănescu for his Euro 2016 squad. He started at right-back in the group stage opener, a 1–2 loss against the hosts France. In September 2019, after amassing 36 caps over the course of eleven years, 35-year-old Săpunaru announced his retirement from the national team.
Career statistics
Club
International
Honours
Național București
Cupa României runner-up: 2005–06
Rapid București
Cupa României: 2006–07
Supercupa României: 2007
Porto
Primeira Liga: 2008–09, 2010–11, 2011–12
Taça de Portugal: 2008–09, 2010–11
Supertaça Cândido de Oliveira: 2009, 2010, 2011, 2012
UEFA Europa League: 2010–11
UEFA Super Cup runner-up: 2011
Astra Giurgiu
Cupa României runner-up: 2016–17
Individual
Gazeta Sporturilor Romanian Footballer of the Year third place: 2011
Gazeta Sporturilor Romania Player of the Month: August 2021
References
External links
1984 births
Living people
Footballers from Bucharest
Romanian men's footballers
Men's association football defenders
Liga I players
Liga II players
FC Progresul București players
FC Callatis Mangalia players
FC Rapid București players
CS Pandurii Târgu Jiu players
FC Astra Giurgiu players
Primeira Liga players
FC Porto players
La Liga players
Real Zaragoza players
Elche CF players
Süper Lig players
Kayserispor footballers
Denizlispor footballers
Romania men's under-21 international footballers
Romania men's international footballers
UEFA Euro 2008 players
UEFA Euro 2016 players
Romanian expatriate men's footballers
Expatriate men's footballers in Portugal
Expatriate men's footballers in Spain
Expatriate men's footballers in Turkey
Romanian expatriate sportspeople in Portugal
Romanian expatriate sportspeople in Spain
Romanian expatriate sportspeople in Turkey
UEFA Europa League winning players
|
28075752
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Janusz%20Majewski%20%28director%29
|
Janusz Majewski (director)
|
Janusz Majewski (director)
Janusz Marian Majewski (5 August 1931 – 10 January 2024) was a Polish film director and screenwriter.
Biography
Majewski married Zofia Nasierowska, who was a noted portrait photographer. He died on 10 January 2024, at the age of 92.
Partial filmography
Majewski directed more than 40 films beginning in 1957.
1962: Szpital (Awarded at the Tours Film Festival, 1963)
1966: Sublokator (Winner of the FIPRESCI Prize at the International Filmfestival Mannheim-Heidelberg)
1970: Lokis (Winner of the Grand Prix at the 14th International Festival of Science Fiction and Horror Films, Sitges, Spain.)
1972: System (Award for Best Short Film at the 1972 Catalonian International Film Festival)
1975: Zaklęte rewiry (Entered into the 26th Berlin International Film Festival)
1986: C.K. Dezerterzy
1998: Złoto dezerterów
2010: Mala matura 1947 (Winner of the Special Jury Prize at the Polish Film Festival)
2015: Excentrycy, czyli po slonecznej stronie ulicy (Winner of the Silver Lion for Best Feature Film at the Polish Film Festival)
References
External links
Janusz Majewski at Culture.pl
1931 births
2024 deaths
Polish film directors
Polish screenwriters
Film people from Lviv
Łódź Film School alumni
Commanders of the Order of Polonia Restituta
Officers of the Order of Polonia Restituta
Recipients of the Gold Medal for Merit to Culture – Gloria Artis
Recipients of the Medal of the 40th Anniversary of the People's Republic of Poland
|
61924249
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Orot%2C%20Republic%20of%20Buryatia
|
Orot, Republic of Buryatia
|
Orot, Republic of Buryatia
Orot (Orod) is a rural locality (an ulus) in Kizhinginsky District, Republic of Buryatia, Russia. The population was 313 as of 2010. There are 3 streets.
Geography
Orot is located 31 km northwest of Kizhinga (the district's administrative centre) by road. Ust-Orot is the nearest rural locality.
References
Rural localities in Kizhinginsky District
|
19126755
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Chagulak%20Island
|
Chagulak Island
|
Chagulak Island (also spelled Chugul, Chugula, Chegoula, or Tchougoulok) is a small, uninhabited volcanic island in the Islands of Four Mountains group in the Aleutian Islands of southwestern Alaska, United States. The -wide island consists of a single cone that reaches an elevation of 3,747 ft (1,142 m). Chagulak is a stratovolcano and is separated from the nearby Amukta Island by a channel about wide; though the two islands are joined underwater. No eruptions have been recorded and very little is known about the volcano, as the only study done on Chagulak so far is a single chemical analysis of a "low-potassium, high-alumina basaltic andesite" from the north shore.
Gallery
References
Islands of Four Mountains
Uninhabited islands of Alaska
Islands of Alaska
Islands of Unorganized Borough, Alaska
Volcanoes of Alaska
Holocene stratovolcanoes
|
5055282
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/Podocarpus%20neolinearis
|
Podocarpus neolinearis
|
Podocarpus neolinearis — вид хвойних дерев родини Podocarpaceae. Батьківщиною цього виду є Нова Гвінея.
Морфологічна характеристика
Примітки
neolinearis
Флора Нової Гвінеї
|
3029902
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%95%D0%B9%D1%80%20%28%D0%B7%D0%BD%D0%B0%D1%87%D0%B5%D0%BD%D0%BD%D1%8F%29
|
Ейр (значення)
|
Ейр (значення)
Ейр — мілке, солоне озеро в центральній Австралії.
Ейр — півострів на півдні Австралії.
Едвард Джон Ейр (1825-1901) — англійський мандрівник, дослідник Австралії
Ейр (Eir) — скандинавська богиня-цілителька.
Посилання
|
18349365
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Zakrzewo%2C%20Gmina%20Baruchowo
|
Zakrzewo, Gmina Baruchowo
|
Zakrzewo, Gmina Baruchowo
Zakrzewo is a village in the administrative district of Gmina Baruchowo, within Włocławek County, Kuyavian-Pomeranian Voivodeship, in north-central Poland.
References
Zakrzewo
|
598894
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%94%D0%B7%D0%B2%D1%96%D0%BD%D0%BA%D0%B8%D0%B9%20%D1%8F%D1%81%D0%B5%D0%BD%D0%BD%D0%B8%D0%B9%20%D0%B0%D0%BF%D1%80%D0%BE%D0%BA%D1%81%D0%B8%D0%BC%D0%B0%D0%BD%D1%82
|
Дзвінкий ясенний апроксимант
|
Дзвінкий ясенний апроксимант
Ясенний (альвеолярний) апроксимант — тип приголосного звука, що існує в деяких людських мовах. Символ Міжнародного фонетичного алфавіту для, ясенних і заясенних апроксимантів — , а відповідний символ X-SAMPA — r\.
Властивості
Властивості ясенного апроксиманта:
Спосіб творення — апроксимант, тобто один артикулятор наближається до іншого, утворюючи щілину, але недостатньо вузьку для спричинення турбулентності.
Це ротовий приголосний, тобто повітря виходить крізь рот.
Це центральний приголосний, тобто повітря проходить над центральною частиною язика, а не по боках.
Механізм передачі повітря — егресивний легеневий, тобто під час артикуляції повітря виштовхується крізь голосовий тракт з легенів, а не з гортані, чи з рота.
Апроксиманти
|
130269
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Addington%2C%20Oklahoma
|
Addington, Oklahoma
|
Addington, Oklahoma
Addington is a town in Jefferson County, Oklahoma, United States. The population was 83 as of the 2020 United States census.
History
The town was founded in 1890. Its post office was established on January 8, 1896, and was named after its first postmaster, James P. Addington.
The town was not formally incorporated until 1901. Addington's growth was helped by being located on the line of the Chicago, Rock Island and Pacific Railroad, and its population peaked circa 1915, with 1,000 citizens. However, the town's population has undergone a steady decline since that time. Nevertheless, despite threats of closure over the years, the post office in Addington remains open.
Former newspapers were the Addington Free Lance, the Addington Advertiser, the Addington Journal, and the Addington Herald.
Geography
Addington is located north and west of Waurika.
According to the United States Census Bureau, the town has a total area of , all land.
Demographics
At the 2010 census, there were 114 people living in the town. The population density was . There were 59 housing units at an average density of 235 per square mile (89/km). The racial makeup of the town was 92.31% White, 2.56% Native American, 3.42% from other races, and 1.71% from two or more races. Hispanic or Latino of any race were 5.98% of the population.
There were 44 households, of which 31.8% had children under the age of 18 living with them, 56.8% were married couples living together, 11.4% had a female householder with no husband present, and 29.5% were non-families. 27.3% of all households were made up of individuals, and 13.6% had someone living alone who was 65 years of age or older. The average household size was 2.66 and the average family size was 3.23.
Age distribution was 26.5% under the age of 18, 12.8% from 18 to 24, 23.9% from 25 to 44, 19.7% from 45 to 64, and 17.1% who were 65 years of age or older. The median age was 38 years. For every 100 females, there were 98.3 males. For every 100 females age 18 and over, there were 91.1 males.
The median household income was $40,417, and the median family income was $48,750. Males had a median income of $36,250 versus $22,250 for females. The per capita income for the town was $15,170. There were 16.7% of families and 9.6% of the population living below the poverty line, including no under eighteens and 21.4% of those over 64.
References
External links
Encyclopedia of Oklahoma - Addington
Towns in Jefferson County, Oklahoma
Towns in Oklahoma
|
3163900
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%AE%D0%BD%D1%96%D0%B2%D0%B5%D1%80%D1%81%D1%96%D1%82%D1%96-%D0%93%D0%B0%D0%B9%D1%82%D1%81
|
Юніверсіті-Гайтс
|
Юніверсіті-Гайтс
Юніверсіті-Гайтс — місто, штат Айова
Юніверсіті-Гайтс — місто, штат Огайо
|
Subsets and Splits
No community queries yet
The top public SQL queries from the community will appear here once available.