Datasets:

PolyAgent
/

wiki_uk_en_parallel

Dataset card Data Studio Files Files and versions Community

Split (2)

train · 2.12M rows

id stringlengths 3 8	url stringlengths 31 795	title stringlengths 1 211	text stringlengths 12 350k
102496	https://en.wikipedia.org/wiki/John%20Speed	John Speed	John Speed (1551 or 1552 – 28 July 1629) was an English cartographer, chronologer and historian of Cheshire origins. The son of a citizen and Merchant Taylor in London, he rose from his family occupation to accept the task of drawing together and revising the histories, topographies and maps of the Kingdoms of Great Britain as an exposition of the union of their monarchies in the person of King James I and VI. He accomplished this with remarkable success, with the support and assistance of the leading antiquarian scholars of his generation. He drew upon and improved the shire maps of Christopher Saxton, John Norden and others, being the first to incorporate the hundred-boundaries into them, and he was the surveyor and originator of many of the town or city plans inset within them. His work helped to define early modern concepts of British national identity. His Biblical genealogies were also formally associated with the first edition of the King James Bible. He is among the most famous of English mapmakers. Family and early life According to his daughter Sarah Blackmore, John Speed was born in the Cheshire village of Farndon in c. 1551/52. Various families of Speed dwelt in that neighbourhood, but John's relation to them is not precisely established. His father John Speed gained the freedom of the Company of Merchant Taylors of London in April 1556, and is supposed to be the same John Speed who married Elizabeth Cheynye at Christchurch, Newgate Street in the City of London in January 1555/56. From this it is inferred that Speed's birth-mother died during his infancy. By his own account, Speed followed in his father's mercantile business in London, and in 1580 he obtained the freedom of the Merchant Taylors' Company by patrimony. He had married Susanna (born c. 1557/58), daughter of Thomas Draper of London, in 1571 or 1572, and began to raise a family. Most sources state that they had twelve sons and six daughters, of whom the most famous to reach maturity was John Speed, M.D., who studied at Merchant Taylors' School, London and St John's College, Oxford. It appears that the Speed family was fairly well-to-do. Patronage Speed came to the attention of learned individuals, among whom was Sir Fulke Greville: Greville, "perceiving how his wide soul was stuffed with too narrow an occupation" (as Thomas Fuller has it), thereafter made him an allowance to enable him to devote his whole attention to research: In around 1590 Speed was working with the Puritan scholar Hugh Broughton, and developing their work on the genealogies of Jesus Christ. By 1595 he published a map of biblical Canaan, and in 1598 he presented his maps to Queen Elizabeth. As a reward for these efforts, Elizabeth granted Speed the position of a Waiter (a customs officer): He was by then a scholar with a highly developed pictorial faculty. In 1600 he presented three maps of his own making to the Merchant Taylors, who hung them in their Hall or Parlour and made provision for them to be protected by curtains. This gift was remembered in 1601 when Speed sought a lease from the company on a property in Fenchurch Street, a request which failed owing to a higher claim: In 1598 he contributed a genealogical and heraldic frontispiece to Thomas Speght's edition of the Works of Geffrey Chaucer, reprinted 1602. Career "I shall not fear to commend in the first place, that famous Man John Speed", wrote Degory Wheare in 1637. "He having travell'd over all Great Britain, read diligently all our own Historians, and those of our neighbour Nations, together with a diligent search in the Publick Offices, Rolls, Monuments, and Ancient Writings, or Charters, built up a Splendid and Admired Theatre of the British Empire; which, with great Expedition and Labour, he perfected in XIV. years..." In 1611–1612 the first collated edition of Speed's celebrated atlas and history of Great Britain was published, his son perhaps assisting Speed in preparing surveys of English towns. At the same time, with royal consent, his Sacred Genealogies became incorporated into the first editions of the King James Bible. In May 1612 Prince Henry asked the Merchant Taylors for his lease on the Company's house in Fenchurch Street to be renewed for Sir Arthur Ingram, as reward for Ingram's good service as Master of the Customs House - which was granted, "to the prejudice" of their brother John Speed. In the 1611 conclusion of his History Speed wrote of "my disease growne dangerous, and life held in suspence." His friend Alexander Gill contributed one of the commendatory verses of the work to Speed, "being very sicke", and wrote that his "...cruell symptomes, and these thirteene yeers assay / For thy deare country, doth thy health & strength decay." (This dates the commencement of the project to about 1598, as Degory Wheare thought.) But it was as a very renowned person that in 1614 Speed negotiated for the Merchant Taylors the renewal of their lease of the gardens and "tayntor" grounds (racks for the drying of dyed cloths) in the prebendary lands at Moorfields, London which the Company held from the Chapter of St. Paul's. In 1615 Speed requested of the Company the renewal and extension of the lease on a garden and tenement, granted by them in 1594 to George Sotherton, which Speed had since held and upon which he had built "a fayer house", but which he had afterwards surrendered to them with nine years of his tenure still outstanding. A new term of 31 years as from Christmas 1614 was approved. Speed then purchased an adjacent garden and plot of taynter to enlarge his own grounds, and in 1618 (after inspection by the Master and Wardens) obtained the Company's permission to annex it and to enclose it with a wall, together with another new lease. As the lease of the premises was later renewed to his heirs, it appears that this house and grounds remained John Speed's residence until his death. During the same period Speed greatly enlarged his work on the sacred chronologies and genealogies, as A Clowde of Witnesses (1616, 2nd 1620): and after re-issue in various forms, his History and Theatre were newly presented as a Second, revised Edition, in 1623. In his last years, Speed was working on further revisions and adaptations of his atlas in other formats, and on the materials for his world atlas, which took shape as his Prospect of the Most Famous Parts of the World in 1627. He continued to maintain his annals, though by April 1626 he had become blind and suffered from the stone. Death and legacy John Speed died in July 1629 at the age of 77 or 78. He was buried alongside his wife (who had died in the previous year) in London's St Giles-without-Cripplegate church on Fore Street. According to Fuller, his funeral sermon was delivered by Josias Shute. A monument to John Speed was soon afterwards erected on the south side of the chancel of the church. Works Biblical genealogies The Puritan clergyman scholar Hugh Broughton developed his study of Old Testament chronology and concordance in his work A Concent of Scripture in editions of 1588/89 and 1590, with illustrations said to be engraved by Jodocus Hondius. John Speed, "by acquaintance with Mr. Broughton, [had] grown very studious in the scriptures" (wrote John Lightfoot), "and by his directions grown very Skilfull in them". Owing to the censure of puritan doctrines, Broughton recruited John Speed to see the work through the press, and from this collaboration arose the abstract of sacred genealogies first issued in Speed's name in 1592. In around 1595 the two men brought out an index to that work. To that period belongs Speed's first Map of Canaan (after Montanus) in four sheets. In October 1610 Speed was granted a royal patent by King James to publish his genealogical work. In 1611, as The Genealogies recorded in the Sacred Scriptures according to euery family and tribe with the line of Our Sauior Jesus Christ obserued from Adam to the Blessed Virgin Mary, it was incorporated into the first edition of the King James Bible. For many years, this work (which had its own title-page) was bound into all copies of the Authorised Version, and it was reprinted for that purpose many times during the 17th century. It contained some now-famous illustrations, including an image of Adam and Eve taking fruit from the forbidden tree in the Garden of Eden, and a tree of the nations of the world arising out of Noah's Ark. The royal patent enabled Speed to have the profit of it in reward for his various great labours. Speed is said to have admitted, for this reason, that "Mr Broughton was a means under God of great Blessings to him, and his Children, for worldly comforts": he also reputedly confessed to having burned a great quantity of Broughton's manuscripts. This work was not merely an ornamental adjunct to the Bible, but had the serious intellectual purpose of expounding a resolution (or at least an explanation) of the differing descents of Jesus Christ from King David as they are recited in the Gospels of St Matthew and St Luke. His continuation and finishing of the Map of Canaan originated by a Puritan scholar, the Norwich minister and chronologer John More (who died in 1592), appeared with the date 1611 in the King James Version. But the version of this map which includes portraits of More and Speed was engraved after the Great Fire of London (1666), in which the original plates were destroyed (according to a text within the later map). In 1616 Speed developed the genealogies into a longer work, A Cloud of Witnesses confirming the Humanity of Christ Ihesus, with lengthy textual explanations, in twelve chapters, for the descents shown in his diagrams or family trees. The first issue was printed by John Beale for Daniel Speed: (Daniel was presumably the stationer who had licence to marry Matilda Garrett in February 1617/18). Beale printed a second edition in 1620, with a dedication to George Abbot, Archbishop of Canterbury 1611-1633, and a third appeared in 1628 printed by Felix Kyngston for Edward Blackmore, Speed's son-in-law. Speed's distinctive style of genealogical diagram, with the names contained in circular bubbles linked in chains, later appeared in the royal genealogies in the 1623 edition of the History. History and Theatre John Speed's fame today rests, in popular estimation, upon his work as map-maker, but this should not be held separate from his important contributions as a historian, chronologer, and scriptural genealogist. Many of his publications reached their definitive form in 1611. The succession of King James VI of Scotland to the crown of England and Wales, and to that of Ireland, upon the death of Queen Elizabeth in 1603, brought the Tudor dynasty to a close and inaugurated the House of Stuart monarchy of Great Britain. Speed's historical researches under the patronage of Fulke Greville were stimulated or assisted by William Camden (Clarenceux King of Arms), Sir Robert Cotton, Sir Henry Spelman, John Barkham, William Smith (Rouge Dragon Pursuivant) and others, who during the 1580s together formed the Elizabethan College of Antiquaries, predecessor of the London Society of Antiquaries. Their interests were rooted in early-medieval English antiquities. But (after the abolition of that college by James I in 1607) Speed's work came together, Cum Privilegio, as an instrument of the unification of British kingship in the person of King James, much as the "Authorized Version" of the English Bible to which Speed contributed his sacred genealogies. This English Bible was promulgated in the same year of 1611. The chronicler John Stow (died 1605, also a Merchant Taylor), Speed's elder contemporary, from 1562 sought to disentangle the confused order of the English Chronicles, finding much fault in "the ignorant handling of ancient affairs" by Richard Grafton: Stow's Summarie of Englyshe Chronicles (and its abridgement) of 1566/67, several times republished, his Chronicles of England from Brute unto this present yeare of Christ, 1580, and his The Annales of England (1592, 1601, 1605), which itself lists a very wide range of sources, were the immediate predecessors to Speed's History, from the historical aspect, as Camden's Britannia in the 1607 edition (with county maps) was his chorographical precedent. Stow announced a (much larger) forthcoming History of Britain, A Historie of this Iland, in 1592, but it never saw the light. Editions of Florence of Worcester, the Flores Historiarum, and of William of Malmesbury, Henry of Huntingdon and others in Sir Henry Savile's Rerum Anglicarum Scriptores post Bedam came into print in the same period. The standard available edition of Bede's Historia Ecclesiastica (a primary text for the early medieval history of England) was in volume III of the Hervagius (Johannes Herwagen) 1563 Opera Bedae Venerabilis. Speed naturally drew extensively on the work of his predecessors, including Christopher Saxton and John Norden as cartographers, William Camden as chorographer (Britannia 1586), and upon Stow and other late chroniclers, in so vast an undertaking (for which Speed considered his own powers quite insufficient), while at the same time revising, improving, verifying and subjecting to scholarly scrutiny all that he could, and where possible obtaining new expert contributions. Some letters survive from Speed to Sir Robert Cotton, written in the years before publication, asking for assistance in gathering necessary materials. Speed acknowledged gratefully that Sir Robert's cabinets were unlocked and his library set open, to supply the "chiefest garnishments" of this work, such as antique altars and trophies, and ancient coins, seals and medals: that the books and collections of John Barkham were similarly brought to his assistance; and that William Smith, Rouge Dragon, had particularly helped in matters of heraldry. From the first page of the Histories a fresh approach is afoot. Speed dispenses with the full list of pseudo-historic rulers stemming from Brutus the supposed founder of Britain, drawn from Geoffrey of Monmouth's History of the Kings of Britain and repeated by Stow, and instead touches upon the Trojan theory in his discussion of the Name of Britain. Coming into the Saxon narrative, marginal references identify the sources of information from Gildas (De Excidio Britanniae), Bede, Widukind of Corvey and many others, presenting an erudite voice and a discursive historical method, while preserving the structure and chronology relating to the seven kingdoms, and illustrating coins and other materials in true antiquarian fashion. James Spedding, noting the limitations in Speed's account of Henry VII, allowed that his Historie "was enriched with some valuable records and digested with a more discriminating judgement than had been brought to the task before." History of Great Britaine In the first edition of his History of Great Britaine (1611), following the "Proem", the historical text begins as page 155 of the whole work, to which the maps of that edition are counted as occupying the preceding page-numbers, and presented separately as The Theatre of the Empire of Great Britain. "This collection makes a noble apparatus to his history", observed Richard Gough, who noted that these were the first maps in which all the counties are divided into hundreds, and that those which Speed derived from Saxton's maps were mostly so corrected or amended as to supersede any attribution to Saxton. The County descriptions printed on the reverse of the maps were mainly adapted from those of William Camden. Speed's magnum opus is from this point a twin Chorographical and Historical work. In the issue of 1614 and the second, revised and augmented edition (of 1623) the whole work is introduced as being in ten Chapters, of which the first four (the "Chorographicall Part") are the maps, arranged as: (1) Describing the whole Kingdome in generall, with those Shires, Cities, and Shire-townes which are properly accounted for English (2) Containing the Counties of Wales (13) (3) Scotlands Kingdom in one Generall (1) (4) Containing the Kingdome of Ireland – a general plan, and maps of Munster, Leinster, Connaught and Ulster (5) The work then proceeds to the "Historicall Part", Books 5-10, arranged as follows: (5) The Site, Names, Ancient Inhabitants, Manners, Government, Governors, Costume and Appearance of Great Britain and the Ancient British. (6) The Monarchs of Great Britain under the Romans (54 sections). (7) The Saxon Kings and English Monarchs, from the downfall of Britain and the origins and arrival of the Saxons, through the Heptarchy, from Hengest (sect. 13) to Edmund Ironside (sect. 45). (8) The Danish rulers, with their origins and first assaults, and in detail from Cnut to Harold II (7 sections). (9) The Norman rulers and their origins, continued from William I to the end of Elizabeth I (24 sections). (10) "James, our dread Soueraigne". The many coins, seals and other antiquities illustrated in Speed's text were cut by the Swiss wood-engraver Christoph Schweitzer. An important feature of the History is Speed's "Catalogue of the Religious Houses, Colledges, and Hospitals Sometimes in England and Wales", appended to the reign of Henry VIII, said to have been compiled by the elder William Burton. The list was published in Latin in 1622 as "Catalogus ex Anglico Ioannis Speed, Latinus", as appendix to Nicholas Harpsfield's Historia Anglicana Ecclesiastica. The Theatre of the Empire of Great Britaine Speed is now best-known as a map-maker, and above all for his atlas, The Theatre of the Empire of Great Britaine (1611, 1616, 1623), which attempted a complete set of individual county maps of England and Wales, as well as maps of Ireland and a general map of Scotland. A 21-year royal privilege (franchise) for the printing of Speed's Theatre was granted to George Humble in April 1608. The collection developed cumulatively, together with his History, and was undertaken with the encouragement of William Camden. The entire work, including the History, was dedicated to King James I as the ruler in whom the distinct Kingdoms of the British Isles had been brought together under one rule in such a way as to form an Empire. In the Introduction to his "well affected and favourable reader", Speed acknowledged that he had "copied, adapted and compiled the work of others" rather than making an entirely new survey. He took various existing maps as his models, crediting five to Christopher Saxton, five to John Horden, two to William Smith, one to Philip Symonson (Kent) and others to John Harrington (Rutland), William White, Thomas Durham, James Burrell, and Geradus Mercator. Much of the engraving was done in Amsterdam at the workshop of the Flemish engraver Jodocus Hondius, to whom Speed's project was recommended by Camden, and with whom Speed collaborated from 1606 until Hondius's sudden death in 1612. The maps were printed by William Hall and John Beale, and sold by John Sudbury and George Humble. Speed is admired also for his detailed plans of principal British towns, several of which are the earliest-known depictions of those places and provide valuable topographical insights. Most, but not all, of the county maps have town plans inset; those showing a Scale of Passes (i.e., Paces, reckoned at five feet imperial) were surveyed by Speed himself. On the back of the maps a text in English appears, describing the areas shown: a rare 1616 edition of the British maps has the text in Latin, in a translation by Philemon Holland, thought to have been produced for the Continental market. His maps of English and Welsh counties were often bordered with costumed figures ranging from nobility to country folk. Speed drew historical maps as well as those depicting present times, showing (for instance) invasions of England and Ireland, or the Anglo-Saxon Heptarchy, a subject previously attempted (probably by Laurence Nowell) for William Lambarde's Archaionomia published in 1568. The "Gardner copies" in the Cambridge University Library are a collection of proof impressions from the engraved copper plates, taken during the process of checking the detail before the publication of 1611. In describing his intentions Speed admitted the possibility of errors despite his best endeavours: The maps, in two-folio spreads, represented: Fol. 1, The British Isles; 3, England (General); 5, The Saxon Heptarchy; 7, Kent; 9, Sussex; 11, Surrey; 13, Hampshire; 15, Isle of Wight; 17, Dorset; 19, Devon; 21 [73], Cornwall; 23, Somerset; 25, Wiltshire; 27, Berkshire; 29, Middlesex; 31, Essex; 33, Suffolk; 35, Norfolk; 37, Cambridgeshire; 39, Hertfordshire; 41, Bedfordshire; 43, Buckinghamshire; 45, Oxfordshire; 47, Gloucestershire; 49, Herefordshire; 51, Worcestershire; 53, Warwickshire; 55, Northamptonshire; 57, Huntingdon; 59, Rutland; 61, Leicestershire; 63, Lincolnshire; 65, Nottinghamshire; [67], Derbyshire; 69, Staffordshire; 71, Shropshire; 73 [21], Cheshire; 75, Lancashire; 77, Yorkshire; 79, West Riding; 81, North and East Ridings; 83, Durham-Bishopric; 85, Westmorland; 87, Cumberland; 89, Northumberland; [91], Isle of Man; 93, Islands (Holy Island, the Farne Islands, the Channel Islands). 99, Wales (General); 101, Pembrokeshire; 103, Carmarthenshire; 105, Glamorganshire; 109, Radnorshire; 111, Cardiganshire; 113, Montgomeryshire; 115, Merionethshire; 117, Denbighshire; 119, Flintshire; 121, Carnarvonshire; 123, Anglesey. 131, Scotland (General). 137, Ireland (General); 139, Munster; 141, Leinster; 143, Connaught; 145, Ulster. In 2016, the British Library reprinted this collection of maps of the British Isles with an introduction by Nigel Nicolson and commentaries by Alasdair Hawkyard. Counties (examples) Town inserts (examples) Views of Welsh towns (examples) Speed represented Wales as a separate province from England but not as an independent entity. A Prospect of the Most Famous Parts of the World In 1627, two years before his death, was published Speed's A Prospect of the Most Famous Parts of the World, printed by John Dawson for George Humble. This was the first world atlas produced by an Englishman. The principal sheets included the continents of 3, Asia, 5, Affrica, 7, Europe, 9, America; with the following domains, 11, Greece; 13, The Romane Empire; 15, Germanie; 17, Bohemia; 19, France; 21, Belgia; 23, Spaine; 25, Italia; 27, Hungarie; 29, Denmarke; 31, Poland; 33, Persia; 35, Turkish Empire; 37, Kingdom of China; 39, Tartarie; 41, Sommer Islands (Bermudas). With it were also included the County and Kingdom maps from the Theatre, corresponding to the third edition of that work, together with a New and Accurat Map of the World in a double hemisphere projection. A facsimile edition was published in 1966. At 40 shillings, its circulation was limited to wealthier sort of customers, and to libraries, where many copies are nowadays preserved. Family The pedigree for "Speed of Southampton", as prepared by the antiquary Benjamin Wyatt Greenfield in 1896, has the marriage of John Speed and Susanna daughter of Thomas Draper, Esq., of London, at its head, and shows the descendants of their son John. Although stating that Speed was born in 1542, and giving other dates which conflict with variant sources, it presents the names of six children. They are shown as: John Speed (1595-1640), M.D. (1628), studied at Merchant Taylor's School (1603-04), and was Scholar (1612), B.A. (1616), M.A. (1620) and Fellow of St John's College, Oxford. He married Margaret, daughter of Bartholomew Warner, M.D., of St John's College (Professor of Physic). John died testate in 1640 and is buried in the chapel of St John's College. Their sons: John Speed was a student of St John's College, Oxford in 1652, and was Mayor of Southampton in 1681 and 1694. Samuel Speed, D.D. of Christ Church, Oxford, died in 1674. Samuel Speed, Merchant Taylor of London, who married Joan, daughter of Richard Joyner, alias Lloyd, of Abingdon, and had a son Samuel who died in 1633 Nathan Speed Joan Speed, who married John Hayley, Esq., of London Sarah Speed, who married Edward Blackmore, Esq., of London Anne Speed, who married Benjamin Wesley, citizen and Merchant Taylor of London His arms, granted by William Camden, are: "Gules, on a chief or, two swifts volant proper". Crest: "On a wreath or and gules a swift volant proper." His monument, in the escutcheon within the broken pediment above the niche, shows these arms impaling "Azure a chevron Ermine between three estoiles Or." From their funeral monument, it appears that John and Susanna Speed had 12 sons and 6 daughters in all. Speed's descendants included Sir Keith Speed, MP (1934–2018). Monument and epitaph Wall monument Richard Newcourt described the monument to John Speede at St Giles without Cripplegate. "...the famous Chronologer and Historiographer John Speed, lies buried here, and hath a Monument on the South-side of the Chancel, with this inscription on one side for him, and on the other for his Wife": Although the monument was damaged by enemy action in 1940–1941, an engraving of 1791 by John Thomas Smith shows how the panels carrying the inscriptions were originally disposed as if forming the opened hinged doors of a cabinet. The church's website notes that it was "one of the few memorials that survived the bombing" of this church during the London Blitz of 1940–1941: a modern plaque records that the monument was restored in 1971 by the Merchant Taylors' Company, in which John Speed was a citizen and brother. Monumental brass In 1944 Sir William Burrell and Constance, Lady Burrell included a monumental brass, stated to be for the cartographer John Speed, among their collection donated to the city of Glasgow. It is described as a tomb brass representing a full-length male figure, 62.7 cm tall, facing three-quarters to the right [i.e. his left side turned away], his hands joined in prayer. He has short hair with a trimmed beard and moustache, and wears a gown and cape over a buttoned tunic surmounted by a ruff. The expression "tomb brass" suggests that this figure may have belonged to a group set into the covering slab of a stone table tomb (as opposed to a floor matrix), an inference supported by the comparatively unworn condition of the engraving. The latten is torn away at the toe, suggesting a forceful detachment, but the rivet-holes by which the brass was originally attached to its stone matrix are neatly preserved, suggesting careful removal. The position of the figure indicates that there was once a corresponding, facing plate representing a wife. The squared edge of the brass plate below the foot possibly rested against another brass plate bearing an inscription. The descriptions by Newcourt, Strype and Granger of Speed's monument agree with the text (including the words "On the other side of him" to introduce the inscription for Susanna) given in Anthony Munday's 1633 edition of Stow's Survey of London, and all clearly refer to the wall monument and inscriptions depicted by Smith and now remaining in restored form. If, however, the attribution of this brass to a tomb monument for John Speed is correct, it may enlarge the view of the original appearance of Speed's monument as it stood on the south side of the chancel of St Giles. The brass is on display in the Burrell Collection. Interpretations John Speed and William Shakespeare William Shakespeare had near connections with St Giles, Cripplegate parish, of which John Speed was a parishioner. In his account of the reign of King Henry V, John Speed mentions that the character of Sir John Oldcastle, a Lollard martyr in Henry V's time, was falsely represented in the theatres as a stock buffoon and rogue. He wrote, The author of The Three Conversions was the Jesuit Robert Persons, and the references to the Lollard martyr Oldcastle are in the third part of the work. Speed is saying that Persons the Catholic author had infamously falsified the historical character of Oldcastle the Lollard martyr by representing him as the cowardly rebel portrayed in the late Elizabethan stage plays. Thomas Fuller, in his Church-History of Britain (1655), evidently echoes Speed where he remarks: While Shakespeare's character of Sir John Falstaff is evidently based on the stage-Oldcastle model, under a different name, the inference drawn by some editors (since Nicholas Rowe) that Speed was referring specifically to Shakespeare, or (if he was), that he intended to associate Shakespeare directly with Robert Persons and his Catholic sympathies, has long been debated. Possibly, Speed was referring to the author of a different play in which the Oldcastle figure appeared by name. A summary of the argument was presented by Edmond Malone's editors. John Speed's maps and associated commentaries are sometimes employed for the interpretation of William Shakespeare's plays. Speed's historiography employs "theatrical metaphors" and makes use of medieval mythical content. Appreciation In later years, Robert Sheringham (who recited Speed's text to his map of the Isle of Wight) referred to him as "summus et eruditus Antiquarius" (a foremost and erudite antiquary), and he was called "our English Mercator"; "a person of extraordinary industry and attainments in the study of antiquities" (by William Nicolson); an "honest and impartial historian... who was furnished with the best materials from some of the most considerable persons in this kingdom" (by Stephen Hyde Cassan), a "faithful Chronologer" (in a text of 1656), and "our Cheshire historian...a scholar...a distinguished writer on history" (by Charles Hulbert). Richard Newcourt called him a "celebrated chronologer and historiographer"; James Granger observed, "his History of Great Britain was in its kind incomparably more complete than all the histories of his predecessors put together." "And thus" (says Thomas Fuller), "we take our leaves of Father Speed, truly answering his name, in both the acceptions thereof, for celerity and success." Persistence His maps were used in high-income circles, and therefore Speed's influence was long-lasting and far-reaching. In 1673 and 1676 long after his death, other maps were published under his name obviously being counterfeits abusing the brand to represent the British Isles, the Chesapeake Bay region, and specifically Virginia and Maryland, the East Indies, the Russian Empire (then ruled by Peter the Great), Jamaica, and Barbados, and other locations. With these printings and many others, Speed's maps became the basis for world maps until at least the mid-eighteenth century: his British maps formed an important topographical resource long after their original publication. Published works The Theatre of The Empire of Great Britaine, Presenting an exact geography of England, Scotland, and Ireland (London 1611–12). Full text (including the History) at Umich/eebo. Theatrum Imperii Magnae Britanniae, Latin Edition (London 1616). Page views at gallica (Bibliothèque Nationale Française). History of Great Britaine Under the Conquests of Romans, Saxons, Danes, and Normans, 1st Edition (London 1611), text at Umich/eebo. Re-issue (London 1614) Second, Revised Edition (London 1623). The Genealogies recorded in the Sacred Scriptures according to euery family and tribe with the line of Our Sauior Jesus Christ obserued from Adam to the Blessed Virgin Mary (London 1611). 1636 printing bound into 1637 Robert Barker bible. A Cloud of Witnesses: and they the holy genealogies of the sacred scriptures. Confirming unto us the truth of the histories in Gods most holie word; and the humanitie of Christ Iesus 1st Edition (London 1616). Second Edition (London 1620), text at Umich/eebo. England, Wales, Scotland and Ireland: Described and Abridged with Ye Historic Relation of Things Worthy Memory: from a Farr Larger Voulume (London 1627) The "Farr Larger Volume" is The Theatre of The Empire of Great Britaine. A Prospect of the Most Famous Parts of the World (London 1627) References External links Zoomable digital reproduction of a 1611/12 proof of Speed's atlas The Theatre of the Empire of Great Britaine, held by Cambridge University Library. John Speed Online maps from Occidental College, Los Angeles. Information about John Speed and his maps from Antique Maps. John Speed and John Ogilby, 15-16th century cartographers, a guide to Speed and John Ogilby, with a focus on their cartographic works available at Stanford University. 1550s births 1629 deaths 16th-century English cartographers 17th-century English cartographers Burials at St Giles-without-Cripplegate People from Cheshire 16th-century male writers 16th-century English historians 17th-century English historians 17th-century English male writers English male non-fiction writers
2842387	https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A5%D1%88%D0%B8%D0%BF%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%BE-%D0%9C%D0%B0%D0%BB%D0%B5	Хшипсько-Мале	Хшипсько-Мале — село в Польщі, у гміні Хжипсько-Велике Мендзиходського повіту Великопольського воєводства. Населення — (2011). Демографія Демографічна структура станом на 31 березня 2011 року: Примітки . Села Мендзиходського повіту
3808116	https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9C%D1%83%D0%B7%D0%B8%D0%BA%D1%96%D0%BD%20%D0%92%D0%B0%D1%81%D0%B8%D0%BB%D1%8C%20%D0%9F%D0%B8%D0%BB%D0%B8%D0%BF%D0%BE%D0%B2%D0%B8%D1%87	Музикін Василь Пилипович	Музикін Василь Пилипович (08.04.1918 - 28.05.1980) - офіцер, учасник радянсько - фінської та Другої світової війни, який за особисту мужність та відвагу був удостоєний звання Герой Радянського Союзу з врученням ордена Леніна та медалі Золота Зірка (21.03.1940), також нагороджений орденом Червоного Прапора, орденом Вітчизняної війни І ст., двома орденами Червоної Зірки. Народився в селі Зарожне, Чугуївського району, Харківської області. Після виходу у відставку в чині полковника жив у місті Чугуєві. На будівлі Зарожненського НВК встановлено меморіальну дошку Музикіну Василю Пилиповичу. Література Подвиги во имя Отчизны. — 2-е изд.,- Харьков: «Прапор», 1985.
4205594	https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%91%D0%B0%D1%80%D0%B1%D0%B0%D1%80%D0%B0%20%D1%84%D0%BE%D0%BD%20%D0%9A%D1%80%D1%8E%D0%B4%D0%B5%D0%BD%D0%B5%D1%80	Барбара фон Крюденер	Барбара фон Крюденер Баронеса Барбара Юлія фон Крюденер (уроджена Фитінгоф; 22 листопада 1764, Рига — 25 грудня 1824 або 13 грудня 1824, Карасубазар, Російська імперія (нині Крим)) — франкомовна письменниця з балтійської шляхти, проповідниця містичного християнства, протягом кількох років мала величезний вплив на російського імператора Олександра I. Біографія Народилася в 1764 році (за різними джерелами — 11, 21 або 22 листопада) в Ризі в родині Івана Фітінгофа, відомого масона і поборника просвітництва. Дідом матері баронеси був фельдмаршал Мініх. Здобула світську освіту. У 1782 році її видали заміж за посла Росії в Курляндії, барона Олексія Крюденера (1744—1802), який був старший за неї на двадцять років. Подружжя незабаром розійшлися. Мала стосунки з французьким графом Фрежвилем. Пізніше вона то примирялась з чоловіком, то знову залишала його, мандруючи по Європі. У Парижі відвідувала салон пані де Сталь. Присутня з донькою Юлією на вечорі, на якому Франсуа де Шатобріан читав уривки зі свого нового твору «Геній християнства». 1800 року вона, в наслідування «Максима» Франсуа де Ларошфуко, стала імпровізувати короткі вислови, які і були надруковані в Mercure de France, а пізніше видавалися під заголовком: «Pensées d'une Dame Etrangère». Потім вона написала «Eliza», «Алексіс», «La Cabane des Lataniers» (пасторалі у смаку Бернарда де Сен-П'єра), а в 1803 році видала роман «Valérie» («Валері»), в основу якого лягли особисті пригоди Крюденер, сильно, втім, видозмінені і прикрашені у сентиментальному дусі. Блискучий успіх роману, значною мірою, був створений самою Крюденер: вона платила гроші поетам, які писали вірші на її честь, замовляла капелюхи, квіти, стрічки ав la Valérie тощо. Однак не тільки підкуплена критика, але навіть і такі відомі особи, як Шатобріан і пані Сталь, схвально відгукувалися про «Валері». Слідом за цим відбулося «звернення» Крюденер. Вона і раніше вдавалася до релігії, розуміючи її тільки з егоїстичної точки зору, просячи Бога про влаштування своїх особистих справ та службових справ чоловіка. Вже в «Valérie» вона прагне повчати читача. Остаточно вона стала на новий шлях після поїздки до Ліфляндії, в 1804 році. Цьому сприяли вік, що не дозволяв можливості світських успіхів, сільська нудьга, втома, прагнення до ефектів. Смерть знайомого на її очах справила сильне враження на Крюденер і довела її до меланхолії, з якої вона вийшла на шлях релігійної екзальтації. Знайомство з гернгутерами в Ризі, Юнг-Штиллінгом у Карлсруе утвердив її на новий напрямок. Вона знайомиться також з Оберліном, ревним прихильником біблійного товариства, і з шарлатаном-пастором Фонтенем, котрі експлуатували публіку передбаченнями поселянки Марії Куммрін. Остання вказала Крюденер роль апостола, обраного Богом для звернення людей на шлях істинний. Свою пророчу діяльність Крюденер відкрила в Бадені, але проповідувала і в багатьох інших місцях; слава її росла дедалі більше та більше. Вона передбачала великі події і перевороти, які мають відбутися в 1816 році. Передбачення ці були темні, невизначені, легко піддавалися всіляким тлумаченням, але на багатьох слухачів справляли сильне враження. Деякі з них продавали своє майно і йшли шукати біля підніжжя Арарату нових місць, де б можна було заснувати царство Христове на землі. У цей час відбулася зустріч Крюденер з Олександром I. Останній їхав з Відня, стомлений конгресом, засмучений втечею Наполеона з Ельби, і зупинився (4 червня 1815 р.) в Гейльбронні. Тут він згадав про пророкування Крюденер, відомих йому зі слів однієї з фрейлін імператриці, пані Стурдза — і в ту ж хвилину йому доповіли про прихід баронеси. Випадковий збіг цих фактів, а потім і розмова з Крюденер сильно подіяли на російського царя. Він запросив її до Парижа, часто розмовляв і радився з нею. Навряд чи можна визнати будь-який прямий політичний вплив, крім тієї загальної, невизначеної містичної релігійності, яку вона підтримувала і посилювала в імператорі Олександрі. Всупереч розхожим твердженням, не їй, а Олександру I належить цілком ідея Священного Союзу. Філантропічна діяльність Крюденер в голодні 1816—1817 рр. зробила її надзвичайно популярною в південній Німеччині, але уряди ставилися до неї вороже і висилали її з одного округу до іншого. Її проповідь, повна релігійної фантастики, зводилася, по суті, до наступного: християни повинні бути з'єднані в одну сім'ю, пов'язану ім'ям Христа. Істинна церква існувала лише до третього століття. Гус прагнув до відновлення її, але протестантство — це «хитра справа сатани», який, замість сліпої віри і самознищення, вселило людям велику самовпевненість і гордість. В наш час втрата істинної віри дійшла до крайньої межі. Неодмінно має статися страшна битва невіри проти віри; все віщує її та сучасники її ще побачать; французька революція була прологом до неї. У 1818 році Крюденер приїхала до Російської імперії і довго жила в Ліфляндії, проповідуючи тільки в колі знайомих; як тільки вона порушувала дозволене російським законодавством, їй м'яко нагадували про це. 1821 року Крюденер, з дозволу імператора, що перебував на конгресі в Троппау, прибула до Петербурга і тут зійшлася з княгинею Анною Голіциною і з гуртком російських містиків. Олександра I особливо дратувало, коли хто-небудь надто вже спекулював на його наївності. На цьому, адже, зірвалася згодом кар'єра баронеси Крюденер, через посередництво якої святий дух унадився передавати царю веління щодо якихось кредитів по касі опікунської ради. е Після початку грецького повстання Крюденер стала проповідувати війну за звільнення греків. Збайдужілий до Крюденер імператор делікатно, листом, зупинив її проповідь. Засмучена Крюденер наприкінці 1821 році повернулася до свого ліфляндського маєтку і почала здійснювати над собою аскетичні досліди, які підірвали її здоров'я. Навесні 1824 року вона вирушила разом з княжною Анною Голіциною до її кримського маєтку Кореїза, де померла наприкінці того ж року. Відомий її ворог Фотій Спаський досить уїдливо відгукнувся на звістку про смерть баронеси: Жінка ця, з утраченими розумом та сердечності, від біса вдихається, не кажучи нікому противного похотям плоті, звичаям світу і справах ворожим, так подобатися вміла всім у всьому, що, починаючи з перших стовпових боляр, дружини, мужі, дівиці поспішали, як оракула якогось дивного, послухати жонку Кріднер. Деякі шанувальники її, зі зваблювання чи свого або з лайки над нашою святинею християнських догматів, портрети зобразили Кріднершу, видавали до суспільства її з руками, до серця притиснутими, очі на небо має, і Святого духа з небес, як на Христа, що сходив у Йордані або на Діву Богородицю при Благовіщенні архангельському. До тенет Татаринової і Кріднерші сам міністр духовних справ повністю потрапив. Баронеса похована у склепі, де до цього був похований її родич — катерининський генерал Антон Шіц. Її дочка, баронеса Софія-Юлія (Ганна) де Беркгейм (1782—1865) і деякі послідовниці залишилися доживати свій вік в Криму у Анни Голіциної. Примітки Джерела Балтійська шляхта Письменники Росії XIX століття
75956228	https://en.wikipedia.org/wiki/Aleksandra%20Shlyakhova	Aleksandra Shlyakhova	Aleksandra Shlyakhova Alexandra Nikolaevna Shlyakhova (1923 Zaporozhye in Ukrainian SSR – 7 October 1944 in Latvian SSR) was a Sovet female sniper in the Great Patriotic War. Life and Military background Aleksandra Shlyakhova was born in 1923 or 1924 in the city of Zaporozhye. Before the war, she worked at a factory. With the start of the war and the advance of the German forces, she was transferred to the Ural Mountains along with her mother, sister and brother. She was called to the ranks of the Red Army by the military registration and registration department of Cheburkal region. In December 1942, she graduated with honor from the Central Women's Sniper Training School, and after graduation, on behalf of the Central Committee of the Komsomol, Aleksandra received a personal sniper rifle with a monogram on the butt. She was active in the army since August 1943. She fought as part of the 21st Guards Rifle Division. She was injured by a mine on 1 December 1943, and returned to her unit after treatment in the hospital. By order of the division on 5 December 1943 she was awarded the Order of the Red Star. In January 1944, she was nominated for the medal "For Courage" for the destruction of 55 enemy soldiers and officers, and on January 31 of the same year, she was awarded a much higher award, the Order of the Red Banner. She reached the rank of starshina and was the commander of a sniper platoon. She died on 7 October 1944, in the territory of the Latvian SSR. She was buried in Dobele city. She was posthumously awarded the Order of the Patriotic War 1st class. Her sniper rifle is kept in the Central Armed Forces Museum of Moscow. Awards Order of the Red Banner (31 January 1944) Order of the Patriotic War 1st class (20 October 1944) Order of the Red Star (5 December 1943) References Further reading 1923 births 1944 deaths Recipients of the Order of the Red Banner Recipients of the Order of the Red Star Soviet military personnel killed in World War II Women in the Russian and Soviet military Soviet military snipers
12427788	https://en.wikipedia.org/wiki/Gedaliah%20%28name%29	Gedaliah (name)	Gedaliah (name) Gedaliah (גדליה) is a Hebrew given name given to several men in history. It means "made great by God." People with the name Biblical figures Gedaliah, the son of Ahikam Fast of Gedaliah, an annual Jewish day of fasting, the third day of Tishrei Gedaliah, son of Pashhur, one of the nobles who conspired against Jeremiah (Jeremiah 38:1) Others with the name Gedaliah ibn Yahya ben Joseph (c.1515 – c.1587), a 16th-century Italian talmudist Gedaliah Bublick (1875–1948), a Yiddish writer and Zionist leader Gedalia Schorr (1910–1979), a Polish-American rabbi who was Rosh Yeshiva (dean) of Torah Vodaath Gedalia Dov Schwartz (born 1925), head of the Chicago Rabbinical Council Geoff Schwartz (born 1986), American football player whose birth name was Gedalia Yitzhak Schwartz Hebrew masculine given names Masculine given names
134730	https://en.wikipedia.org/wiki/Virgil%2C%20South%20Dakota	Virgil, South Dakota	Virgil, South Dakota Virgil is a town in Beadle County in the U.S. state of South Dakota. The population was 26 at the 2020 census. History Virgil got its start in the early 1880s when the railroad was extended to that point. The town was named for the Ancient Roman poet Virgil. Geography According to the United States Census Bureau, the town has a total area of , all land. Demographics 2010 census As of the census of 2010, there were 16 people, 9 households, and 5 families residing in the town. The population density was . There were 14 housing units at an average density of . The racial makeup of the town was 100.0% White. There were 9 households, of which 11.1% had children under the age of 18 living with them, 55.6% were married couples living together, and 44.4% were non-families. 44.4% of all households were made up of individuals. The average household size was 1.78 and the average family size was 2.40. The median age in the town was 52.5 years. 12.5% of residents were under the age of 18; 0.1% were between the ages of 18 and 24; 31.3% were from 25 to 44; 31.3% were from 45 to 64; and 25% were 65 years of age or older. The gender makeup of the town was 56.3% male and 43.8% female. 2000 census As of the census of 2000, there were 25 people, 13 households, and 7 families residing in the town. The population density was 25.0 people per square mile (9.7/km2). There were 15 housing units at an average density of 15.0 per square mile (5.8/km2). The racial makeup of the town was 100.00% White. There were 13 households, out of which 23.1% had children under the age of 18 living with them, 53.8% were married couples living together, 7.7% had a female householder with no husband present, and 38.5% were non-families. 38.5% of all households were made up of individuals, and 15.4% had someone living alone who was 65 years of age or older. The average household size was 1.92 and the average family size was 2.50. The town's population was distributed in the following way: 12.0% under the age of 18, 4.0% from 18 to 24, 36.0% from 25 to 44, 32.0% from 45 to 64, and 16.0% who were 65 years of age or older. The median age was 45 years. For every 100 females, there were 150.0 males. For every 100 females age 18 and over, there were 144.4 males. The median income for a household in the town was $38,750, and the median income for a family was $38,750. Males had a median income of $26,250 versus $18,750 for females. The per capita income for the town was $23,226. None of the population and none of the families were below the poverty line. References Towns in Beadle County, South Dakota Towns in South Dakota
372347	https://en.wikipedia.org/wiki/Jacksonian%20democracy	Jacksonian democracy	Jacksonian democracy was a 19th-century political philosophy in the United States that expanded suffrage to most white men over the age of 21 and restructured a number of federal institutions. Originating with the seventh U.S. president, Andrew Jackson and his supporters, it became the nation's dominant political worldview for a generation. The term itself was in active use by the 1830s. This era, called the Jacksonian Era or Second Party System by historians and political scientists, lasted roughly from Jackson's 1828 presidential election until the practice of slavery became the dominant issue with the passage of the Kansas–Nebraska Act in 1854 and the political repercussions of the American Civil War dramatically reshaped American politics. It emerged when the long-dominant Democratic-Republican Party became factionalized around the 1824 presidential election. Jackson's supporters began to form the modern Democratic Party. His political rivals John Quincy Adams and Henry Clay created the National Republican Party, which would afterward combine with other anti-Jackson political groups to form the Whig Party. Broadly speaking, the era was characterized by a democratic spirit. It built upon Jackson's equal political policy, subsequent to ending what he termed a monopoly of government by elites. Even before the Jacksonian era began, suffrage had been extended to a majority of white male adult citizens, a result which the Jacksonians celebrated. Jacksonian democracy also promoted the strength of the presidency and the executive branch at the expense of Congress, while also seeking to broaden the public's participation in government. The Jacksonians demanded elected, not appointed, judges and rewrote many state constitutions to reflect the new values. In national terms, they favored geographical expansionism, justifying it in terms of manifest destiny. Jackson's expansion of democracy was exclusively limited to White men, as well as voting rights in the nation were extended to adult white males only. There was also little to no improvement, and in many cases a reduction of the rights of non-white U.S citizens, during the extensive period of Jacksonian democracy, spanning from 1829 to 1860. Philosophy General principles Historian Robert V. Remini, in 1999, stated that Jacksonian Democracy involved the belief that the people are sovereign, that their will is absolute and that the majority rules. William S. Belko, in 2015, summarized "the core concepts underlying Jacksonian Democracy" as: Historian and social critic Arthur M. Schlesinger Jr. argued in 1945 that Jacksonian democracy was built on the following: Expanded suffrage – The Jacksonians believed that voting rights should be extended to all white men. By the end of the 1820s, attitudes and state laws had shifted in favor of universal white male suffrage and by 1856 all requirements to own property and nearly all requirements to pay taxes had been dropped. Manifest destiny – This was the belief that Americans had a destiny to settle the American West and to expand control from the Atlantic Ocean to the Pacific, and that the West should be settled by yeoman farmers. However, the Free Soil Jacksonians, notably Martin Van Buren, argued for limitations on slavery in the new areas to enable the poor white man to flourish—they split with the main party briefly in 1848. The Whigs generally opposed Manifest Destiny and expansion, saying the nation should build up its cities. Patronage – Also known as the spoils system, patronage was the policy of placing political supporters into appointed offices. Many Jacksonians held the view that rotating political appointees in and out of office was not only the right, but also the duty of winners in political contests. Patronage was theorized to be good because it would encourage political participation by the common man and because it would make a politician more accountable for poor government service by his appointees. Jacksonians also held that long tenure in the civil service was corrupting, so civil servants should be rotated out of office at regular intervals. However, patronage often led to the hiring of incompetent and sometimes corrupt officials due to the emphasis on party loyalty above any other qualifications. Strict constructionism – Like the Jeffersonians who strongly believed in the Kentucky and Virginia Resolutions, Jacksonians initially favored a federal government of limited powers. Jackson said that he would guard against "all encroachments upon the legitimate sphere of State sovereignty". However, he was not a states' rights extremist—indeed, the nullification crisis would find Jackson fighting against what he perceived as state encroachments on the proper sphere of federal influence. This position was one basis for the Jacksonians' opposition to the Second Bank of the United States. As the Jacksonians consolidated power, they more often advocated expanding federal power, presidential power in particular. Laissez-faire – Complementing a strict construction of the Constitution, the Jacksonians generally favored a hands-off approach to the economy as opposed to the Whig program sponsoring modernization, railroads, banking and economic growth. The chief spokesman amongst laissez-faire advocates was William Leggett of the Locofocos in New York City. Opposition to banking – In particular, the Jacksonians opposed government-granted monopolies to banks, especially the national bank, a central bank known as the Second Bank of the United States. Jackson said: "The bank is trying to kill me, but I will kill it!" and he did so. The Whigs, who strongly supported the Bank, were led by Henry Clay, Daniel Webster, and Nicholas Biddle, the bank chairman. Jackson himself was opposed to all banks because he believed they were devices to cheat common people—he and many followers believed that only gold and silver should be used to back currency, rather than the integrity of a bank. Election by the "common man" An important movement in the period from 1800 to 1830—before the Jacksonians were organized—was the gradual expansion of the right to vote from only property owning men to include all white men over 21. Older states with property restrictions dropped them, namely all but Rhode Island, Virginia, and North Carolina by the mid-1820s. No new states had property qualifications although three had adopted tax-paying qualifications—Ohio, Louisiana, and Mississippi, of which only in Louisiana were these significant and long lasting. The process was peaceful and widely supported, except in the state of Rhode Island. In Rhode Island, the Dorr Rebellion of the 1840s demonstrated that the demand for equal suffrage was broad and strong, although the subsequent reform included a significant property requirement for any resident born outside of the United States. However, free black men lost voting rights in several states during this period. The fact that a man was now legally allowed to vote did not necessarily mean he routinely voted. He had to be pulled to the polls, which became the most important role of the local parties. They systematically sought out potential voters and brought them to the polls. Voter turnout soared during the 1830s, reaching about 80% of adult white male population in the 1840 presidential election. Tax-paying qualifications remained in only five states by 1860—Massachusetts, Rhode Island, Pennsylvania, Delaware and North Carolina. One innovative strategy for increasing voter participation and input was developed outside the Jacksonian camp. Prior to the presidential election of 1832, the Anti-Masonic Party conducted the nation's first presidential nominating convention. Held in Baltimore, Maryland, September 26–28, 1831, it transformed the process by which political parties select their presidential and vice-presidential candidates. Factions The period from 1824 to 1832 was politically chaotic. The Federalist Party and the First Party System were dead and with no effective opposition, the old Democratic-Republican Party withered away. Every state had numerous political factions, but they did not cross state lines. Political coalitions formed and dissolved and politicians moved in and out of alliances. More former Democratic-Republicans supported Jackson, while others such as Henry Clay opposed him. More former Federalists, such as Daniel Webster, opposed Jackson, although some like James Buchanan supported him. In 1828, John Quincy Adams pulled together a network of factions called the National Republicans, but he was defeated by Jackson. By the late 1830s, the Jacksonian Democrats and the Whigs—a fusion of the National Republicans and other anti-Jackson parties—politically battled it out nationally and in every state. Founding of the Democratic Party Jacksonian democracy The spirit of Jacksonian democracy animated the party that formed around him, from the early 1830s to the 1850s, shaping the era, with the Whig Party the main opposition. The new Democratic Party became a coalition of poor farmers, city-dwelling laborers and Irish Catholics. The new party was pulled together by Martin Van Buren in 1828 as Jackson crusaded on claims of corruption by President John Quincy Adams. The new party (which did not get the name Democrats until 1834) swept to a landslide. As Mary Beth Norton explains regarding 1828: The platforms, speeches and editorials were founded upon a broad consensus among Democrats. As Norton et al. explain: Jackson vetoed more legislation than all previous presidents combined. The long-term effect was to create the modern, strong presidency. Jackson and his supporters also opposed progressive reformation as a movement. Progressive reformers eager to turn their programs into legislation called for a more active government. However, Democrats tended to oppose programs like educational reform and the establishment of a public education system. For instance, they believed that public schools restricted individual liberty by interfering with parental responsibility and undermined freedom of religion by replacing church schools. Jackson looked at the Indian question in terms of military and legal policy, not as a problem due to their race. In 1813, Jackson adopted and treated as his own son a three-year-old Indian orphan—seeing in him a fellow orphan that was "so much like myself I feel an unusual sympathy for him". In legal terms, when it became a matter of state sovereignty versus tribal sovereignty he went with the states and forced the Indians to fresh lands with no white rivals in what became known as the Trail of Tears. Among the leading followers was Stephen A. Douglas, senator from Illinois, who was the key player in the passage of the Compromise of 1850, and was a leading contender for the 1852 Democratic presidential nomination. According to his biographer Robert W. Johanssen: Reforms Jackson fulfilled his promise of broadening the influence of the citizenry in government, although not without vehement controversy over his methods. Jacksonian policies included ending the bank of the United States, expanding westward and removing American Indians from the Southeast. Jackson was denounced as a tyrant by opponents on both ends of the political spectrum such as Henry Clay and John C. Calhoun. This led to the rise of the Whig Party. Jackson created a spoils system to clear out elected officials in government of an opposing party and replace them with his supporters as a reward for their electioneering. With Congress controlled by his enemies, Jackson relied heavily on the power of the veto to block their moves. One of the most important of these was the Maysville Road veto in 1830. A part of Clay's American System, the bill would have allowed for federal funding of a project to construct a road linking Lexington and the Ohio River, the entirety of which would be in the state of Kentucky, Clay's home state. His primary objection was based on the local nature of the project. He argued it was not the federal government's job to fund projects of such a local nature and/or those lacking a connection to the nation as a whole. The debates in Congress reflected two competing visions of federalism. The Jacksonians saw the union strictly as the cooperative aggregation of the individual states, while the Whigs saw the entire nation as a distinct entity. Carl Lane argues "securing national debt freedom was a core element of Jacksonian democracy". Paying off the national debt was a high priority which would make a reality of the Jeffersonian vision of America truly free from rich bankers, self-sufficient in world affairs, virtuous at home, and administered by a small government not prone to financial corruption or payoffs. What became of Jacksonian Democracy, according to Sean Wilentz was diffusion. Many ex-Jacksonians turned their crusade against the Money Power into one against the Slave Power and became Republicans. He points to the struggle over the Wilmot Proviso of 1846, the Free Soil Party revolt of 1848, and the mass defections from the Democrats in 1854 over the Kansas–Nebraska Act. Other Jacksonian leaders such as Chief Justice Roger B. Taney endorsed slavery through the 1857 Dred Scott decision. Southern Jacksonians overwhelmingly endorsed secession in 1861, apart from a few opponents led by Andrew Johnson. In the North, Jacksonians Martin Van Buren, Stephen A. Douglas and the War Democrats fiercely opposed secession, while Franklin Pierce, James Buchanan and the Copperheads did not. Jacksonian Presidents In addition to Jackson, his second Vice President and one of the key organizational leaders of the Jacksonian Democratic Party, Martin Van Buren, served as president. He helped shape modern presidential campaign organizations and methods. Van Buren was defeated in 1840 by Whig William Henry Harrison. Harrison died just 30 days into his term and his Vice President John Tyler quickly reached accommodation with the Jacksonians. Tyler was then succeeded by James K. Polk, a Jacksonian who won the election of 1844 with Jackson's endorsement. Franklin Pierce had been a supporter of Jackson as well. James Buchanan served in Jackson's administration as Minister to Russia and as Polk's Secretary of State, but he did not pursue Jacksonian policies. Finally, Andrew Johnson, who had been a strong supporter of Jackson, became president following the assassination of Abraham Lincoln in 1865, but by then Jacksonian democracy had been pushed off the stage of American politics. See also Andrew Jackson 1828 presidential campaign History of the Democratic Party (United States) Jeffersonian democracy Populism in the United States Voting rights in the United States References Notes Bibliography Adams, Sean Patrick, ed. A Companion to the Era of Andrew Jackson (2013). table of contents Short essays. Cave, Alfred A. "The Jacksonian movement in American historiography" (PhD, U Florida, 1961) online free; 258pp; bibliog pp 240–58 Cheathem, Mark R. and Terry Corps, eds. Historical Dictionary of the Jacksonian Era and Manifest Destiny (2nd ed. 2016), 544pp Uses quantitative electoral data. Uses quantitative electoral data. Uses quantitative electoral data. He would go on to develop this essay into his Pulitzer-prize-winning Banks and Politics in America: From the Revolution to the Civil War (1957). Chapter on AJ. Hofstadter, Richard. "William Leggett: Spokesman of Jacksonian Democracy." Political Science Quarterly 58#4 (December 1943): 581–94. in JSTOR Howe, Daniel Walker. What Hath God Wrought: The Transformation of America, 1815–1848 (Oxford History of the United States) (2009), Pulitzer Prize; surveys era from anti-Jacksonian perspective Lane, Carl. "The Elimination of the National Debt in 1835 and the Meaning Of Jacksonian Democracy." Essays in Economic & Business History 25 (2007). online Influential state-by-state study. McKnight, Brian D., and James S. Humphreys, eds. The Age of Andrew Jackson: Interpreting American History (Kent State University Press; 2012) 156 pages; historiography Important scholarly articles. Abridgment of Remini's 3-volume biography. Rowland, Thomas J. Franklin B. Pierce: The Twilight of Jacksonian Democracy (Nova Science Publisher's, 2012). Influential reinterpretation Shade, William G. "Politics and Parties in Jacksonian America," Pennsylvania Magazine of History and Biography Vol. 110, No. 4 (October 1986), pp. 483–507 online Uses quantitative electoral data. Winner of the Pulitzer Prize for History. Uses quantitative electoral data. Simeone, James. "Reassessing Jacksonian Political Culture: William Leggett's Egalitarianism." American Political Thought 4#3 (2015): 359–390. in JSTOR Excerpts from primary and secondary sources. Standard scholarly survey. Wellman, Judith. Grassroots Reform in the Burned-over District of Upstate New York: Religion, Abolitionism, and Democracy (Routledge, 2014). Highly detailed scholarly synthesis. Intellectual history of Whigs and Democrats. Primary sources Blau, Joseph L., ed. Social Theories of Jacksonian Democracy: Representative Writings of the Period 1825–1850 (1954) online edition Eaton, Clement ed. The Leaven of Democracy: The Growth of the Democratic Spirit in the Time of Jackson (1963) online edition External links American Political History Online Second Party System 1824–1860 short essays by scholar Michael Holt Tales of the Early Republic collection of texts and encyclopedia entries on Jacksonian Era, by Hal Morris Register of Debates in Congress, 1824–1837; complete text; searchable Daniel Webster debate, 1830 on nullification & tariff The works of Daniel Webster... 6 vol, 1853 edition Documents on Indian removal 1831–1833 War with Mexico: links Hammond, The history of political parties in the state of New-York(1850) history to 1840 from MOA Michigan Triumph of Nationalism 1815–1850 study guides & teaching tools 19th century in the United States Agrarian politics American political philosophy Andrew Jackson Classical liberalism Eponymous political ideologies Factions in the Democratic Party (United States) History of United States expansionism Liberalism in the United States Political history of the United States Political theories Populism Antebellum South Slavery in the United States Racism in the United States Radicalism (historical) Second Party System Types of democracy Western (genre) staples and terminology 1820s in American politics 1830s in American politics 1840s in American politics 1850s in American politics Democratization
3286790	https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9A%D0%BE%D0%B1%D0%B0%D0%BB%D1%82%20%28%D0%9C%D1%96%D1%81%D1%81%D1%83%D1%80%D1%96%29	Кобалт (Міссурі)	Кобалт (Міссурі) Кобалт — селище в США, в окрузі Медісон штату Міссурі. Населення — 264 особи (2020). Географія Кобалт розташований за координатами (37.545119, -90.286929). За даними Бюро перепису населення США в 2010 році селище мало площу 0,39 км², з яких 0,39 км² — суходіл та 0,00 км² — водойми. Демографія Згідно з переписом 2010 року, у селищі мешкало 226 осіб у 94 домогосподарствах у складі 56 родин. Густота населення становила 585 осіб/км². Було 104 помешкання (269/км²). Расовий склад населення: До двох чи більше рас належало 0,4 %. Частка іспаномовних становила 1,8 % від усіх жителів. За віковим діапазоном населення розподілялося таким чином: 23,0 % — особи молодші 18 років, 65,9 % — особи у віці 18—64 років, 11,1 % — особи у віці 65 років та старші. Медіана віку мешканця становила 39,8 року. На 100 осіб жіночої статі у селищі припадало 94,8 чоловіків; на 100 жінок у віці від 18 років та старших — 109,6 чоловіків також старших 18 років. Середній дохід на одне домашнє господарство становив долар США , а середній дохід на одну сім'ю — долари . Медіана доходів становила доларів для чоловіків та доларів для жінок. За межею бідності перебувало 34,0 % осіб, у тому числі 45,3 % дітей у віці до 18 років та 27,8 % осіб у віці 65 років та старших. Цивільне працевлаштоване населення становило 99 осіб. Основні галузі зайнятості: освіта, охорона здоров'я та соціальна допомога — 33,3 %, роздрібна торгівля — 18,2 %, виробництво — 10,1 %, транспорт — 9,1 %. Примітки Джерела Селища Міссурі Населені пункти округу Медісон (Міссурі)
1956585	https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A8%D0%B8%D0%BF%D0%B8%D0%BD%D0%B5%D1%86%D1%8C%D0%BA%D0%B0%20%D1%81%D1%96%D0%BB%D1%8C%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%B0%20%D1%80%D0%B0%D0%B4%D0%B0	Шипинецька сільська рада	Шипинецька сільська рада — адміністративно-територіальна одиниця та орган місцевого самоврядування в Кіцманському районі Чернівецької області. Адміністративний центр — село Шипинці. Загальні відомості Населення ради: 3 076 осіб (станом на 2001 рік) Населені пункти Сільській раді підпорядковані населені пункти: с. Шипинці Склад ради Рада складається з 20 депутатів та голови. Голова ради: Нявчук Василь Корнилович Секретар ради: Рабченюк Марія Іванівна Керівний склад попередніх скликань Примітка: таблиця складена за даними сайту Верховної Ради України Депутати За результатами місцевих виборів 2010 року депутатами ради стали: За суб'єктами висування За округами Примітки та джерела Адміністративний устрій Кіцманського району
1144222	https://uk.wikipedia.org/wiki/12776%20%D0%A0%D0%B5%D0%B9%D0%BD%D0%BE%D0%BB%D1%8C%D0%B4%D1%81	12776 Рейнольдс	12776 Рейнольдс (12776 Reynolds) — астероїд головного поясу, відкритий 12 серпня 1994 року. Тіссеранів параметр щодо Юпітера — 3,429. Названо на честь Осборна Рейнольдса (1842 — 1912) — англійського інженера і фізика. Примітки Див. також Список астероїдів (12701-12800) Посилання Інформація про малі планети на сайті minorplanetcenter.net Астрономічні об'єкти, відкриті 1994 Головний пояс астероїдів
39333	https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9E%D1%81%D0%B2%D1%96%D1%82%D0%B0%20%D1%83%20%D0%91%D1%80%D0%BE%D0%B2%D0%B0%D1%80%D0%B0%D1%85	Освіта у Броварах	Освіта у Броварах Історична довідка Розвиток народної освіти в м. Бровари бере початок у XVII ст. Саме тоді Україна, виборовши державність у багаторічних національно-визвольних війнах проти татаро-польських поневолювачів, розширювала мережу шкіл, в яких навчали живою українською і церковнослов'янською мовами. Бровари, як свідчить географічний словник Російської держави 1801 р., за складом населення були переважно козачим містечком, в якому функціонували дяківські, а пізніше й церковнопарафіяльні школи. Уже в перші роки XVIII ст. російське самодержавство доклало зусиль, аби витіснити зі шкіл живу українську мову, а церковнослов'янські і давні українські книги замінити російськими. За дослідженнями Д. М. Гамалія, замість дяківських і напівофіційних початкових шкіл, що були раніше в Броварах, у 1802 р. офіційно відкривають першу початкову однокласну церковнопарафіяльну школу з російською мовою викладання. У 1868 р. починає працювати земська початкова школа. Через п'ять років вона дістає назву «народна» і підпорядковується Острозькому: повітовому земству; в ній навчається 57 дітей. Водночас не було жодної середньої чи навіть так званої вищої початкової школи. У ті часи утвердилися два типи школи — церковнопарафіяльна (трикласна) і земська (чотирирічна) початкові, обидві — з російською мовою викладання. Броварська церковнопарафіяльна початкова школа містилася у дерев'яному приміщенні на розі сучасних вулиць Кірова і Л. Толстого, неподалік від церкви святих Петра і Павла, куди учнів водили на моління під час релігійних свят. У 1910–1911 рр. збудували нове приміщення Броварської земської початкової школи на місці, де тепер загальноосвітня школа І-Ш ступенів № 3. Учні користувалися такими підручниками: Буквар, Псалтир, Читанка, Книга для класного читання, Задачник для початкової школи, Молитовник. Наповнюваність класів змінювалася, хоча в них мало бути ЗО учнів віком від 8 до 12 років. Навчання було необов'язковим. Напередодні 1917 р. діяло дві початкові школи — церковнопарафіяльна і земська, в яких працювало 7 учителів (троє — у церковнопарафіяльній і четверо — у земській). 1921 р. у містечку працювали дві початкові школи з чотирирічним терміном навчання. Одну з них — початкову (колишню земську) в кращому приміщенні перетворюють на семирічну школу ім. І.Франка. Колишня церковнопарафіяльна школа (загальноосвітня МИ ступенів № 1) була початковою, в ній навчалися діти від 1-го до 4-го класу. Після закінчення курсу вони мали змогу продовжувати навчання в Броварській семирічній школі ім. І.Франка (загальноосвітня школа № 3), де були навіть паралельні класи (початкові). У ній навчалося понад 300 учнів. Збільшувалася й кількість учителів. їх освітній рівень був такий: учителів, які закінчили вчительські семінари, — два; єпархіальні училища — три; підготовчі курси на звання «Учитель початкових класів» — два; педшколу — один. У старших класах (5-7-х) працювали здебільшого вчителі, які закінчили вчительські семінарії, педтехнікуми і вчительські інститути. У 1929 р. 42 учні одержали свідоцтво про семирічну освіту. 1933 р. школа ім. І.Франка здобула статус десятирічної. Контингент учнів зріс до 700. 1938 р. розпочато будівництво нової двоповерхової середньої школи. У цей час керівництво освітою здійснював Броварський районний відділ народної освіти на чолі з В. Я. Леоновою, учителем з вищою педагогічною освітою. У роки Німецько-радянської війни німецькі окупанти зруйнували в Броварах усі шкільні приміщення і знищили майно. Після визволення міста в 1943 р, середню школу № 1 швидко відбудували силами громадськості і воїнів. У серпні 1944 р. відбувся перший повоєнний випуск учнів, які закінчили 7 класів. Йшли роки, десятиліття, змінювалася й оновлювалася освітня система. У 1972 р. Бровари набули статус міста обласного підпорядкування. У зв'язку з цим Броварський міськвиконком ухвалив рішення про створення відділу освіти. Із 1972 р. до 1975 р. його очолював П. В. Хоптій. За його ініціативою було створено Раду з народної освіти з педагогів міста і представників громадськості. З 1975 р. до 1983 р. на посаді завідувача міськвно перебував П. П. Білокінь. Створено методичний кабінет на чолі із О.X.Сахно (1976–1977 рр.). Пізніше його очолювали В. П. Ярошенко (1975–1981 рр.), Г. І. Бобрукевич (1981–1985 рр.). З 1983 р. до 1994 р. міський відділ освіти очолював В. М. Троценко, завідувачкою методкабінету у 1985 р. призначають Л. М. Василенко. Саме з ініціативи цих керівників та завідувача відділу освіти М. М. Скирти з 1995 по 2000 р. розпочався новаторський пошук педагогів міста. Широко впроваджуються у навчальний процес диференціація, створюються класи з поглибленим вивченням низки предметів, запроваджується профільне навчання. Працюючи над упровадженням нового змісту та технологій навчання виховання, методична служба міста розробила рекомендації з найактуальніших проблем оновлення освіти. Характерною ознакою модернізації змісту освіти міста стала інноваційна діяльність. До різноманітних експериментальних пошуків залучено кожен третій навчальний заклад міста, де апробуються педагогічні концепції, ідеї, технології навчання. Так, ЗОШ І-ІІІ ступенів № 2 тісно співпрацює з лабораторією початкового навчання Інституту педагогіки АН України з питань апробації нового змісту навчання в початковій школі (науковий керівник проекту О. Л. Савченко); гімназія ім. Степана Олійник співпрацює з Українським інноваційним центром гуманітарної освіти, про що укладені відповідні угоди та на Всеукраїнському рівні співпрацює Міжнародним фондом «Відродження» за двома напрямами: апробація, програми «ФОМ», реалізація програми «Крок за кроком»; навчально виховний комплекс — проводить пілотування проекту «Громадянин» (кер. К. Б. Сдобнякова). З Харківським центром розвивального навчання (науковий керівник: Дусавицький О.), відповідно до Угод співпрацюють: спеціалізована школа № 5, ЗОШ І-ІІІ ступенів № 2. ЗОШ І-ІІІ ступенів № 10, НВК, спеціалізована, школа № 5 з поглибленим вивченням іноземних мов упроваджують; практику комплексну програму розвитку дітей «Росток» (Сумський педінститут, науковий керівник Т. О. Пушкарьова). З метою скоординованості дій управління освіти, методичної служби міста з науково-дослідницькими інститутами, науково-методичними центрами у вирішенні питань інноваційної педагогіки укладена угода з Інститутом педагогіки Академії педнаук України. Моніторинг нового змісту та технологій навчання і виховання дає підстави стверджувати, що навчальні заклади і вчителі, які працюють в інноваційному режимі, мають більш високі досягнення в навчанні і виховання учнів, у роботі з обдарованими дітьми, в цілому у створенні позитивного іміджу навчального закладу, освіти міста. Шкільні заклади Броварська спеціалізована школа I–III ступенів № 7 Броварська спеціалізована школа I–III ступенів № 7 була заснована в 1973 році. Першим її директором був Бега Григорій Денисович, першим завучем старших класів — Яременко Андрій Іванович, а молодших — Коваль Любов Андріївна. До школи прийняли більше ніж 2300 учнів, які навчалися у дві зміни. Її зовнішній вигляд суттєво відрізнявся від того, що ми можемо побачити зараз: був тільки центральний корпус, не було навіть спортивного залу. Та вже у 1974 році школу добудували. Другим директором був Демчук Валерій Степанович. А третім, з квітня 1982 — по вересень 1985, була Артемчук Ганна Романівна, яка зараз працює в школі вчителем математики. Завучем в цей час був Прус Євген Мартинович. Четвертим директором школи № 7 став Маруняк Володимир Антонович. П'ятим — Скорб Юрій Миколайович. Шостим — Зубенко Ніна Михайлівна. В цей час і починається новий етап життя школи, її зовнішнє і внутрішнє оновлення. Вона стає спеціалізованою, створюються класи суспільно-гуманітарного і природничого профілю, мультимедійний кабінет, починається її технічне оснащення. Сьомим директором у 2005 році став Приказчик Петро Васильович, котрий продовжив почате. За нього відкрито музей «Світлиця». Восьмим директором стала Прянішнікова Катерина Валеріївна. Під час її роботи відбувся ремонт багатьох приміщень школи, урочисте відкриття спортивного і актового залів. Усі кабінети зазнали кардинальних змін, тепер вони відповідають сучасним стандартам. В 2012 році директором школи стала Жигулова Ольга Андріївна. Це цікаво знати: перший математичний клас в Броварах було створено під керівництвом Бурець Лідії Тимофіївни в нашій школі, в ньому навчалися найздібніші учні міста. Пізніше класи були сформовані у всіх школах. Школа має єдиний на все місто комп'ютеризований кабінет біології, де за допомогою комп'ютера дані з мікроскопа переносяться на екран. З 2005 по 2010 рік школа випустила 23 золотих і 10 срібних медалістів. Загальноосвітня школа І-ІІІ ступенів № 9 Першого вересня 1981 р. щойно відкрита середня школа № 9 зустріла 1627 учнів. Директором школи призначено І. Ф. Кравченко. Педагогічний колектив сформовано із учителів міста і випускників педагогічних вузів. Попереду копітка робота з обладнання приміщення і території школи, благоустрій спортивного майданчика, організація навчально-виховного процесу. З перших днів починає працювати бібліотека, запроваджено курс «Живи, книго!», У літній період у школі відкривають табір праці і відпочинку. 1983 р. відбулися зміни в керівництві школи — директором призначено М. М. Скирту. Школа найбільша в місті за кількістю учнів і вчителів. На базі навчального закладу в другу зміну працює дитяча музична школа № 2. До 40-річчя звільнення міста від фашистських загарбників у школі створено раду військово-патріотичного виховання. Активізується спортивна робота. Школярі беруть участь у міських змаганнях з гандболу, легкої атлетики, лижних перегонів у стартах надій. За досягнення в розвитку фізичної культури і спорту школу нагороджено Грамотою міського відділу освіти. У 1990/1991 навчальному році школу очолює О. І. Любімов. Залишаючись російськомовним закладом, школа запроваджує обов'язкове вивчення української мови всіма учнями. Розпочато оформлення рекреації української мови та літератури. Художник О. М. Сиволожська створила панно за мотивами «Лісової пісні» Лесі Українки, учитель О. А. Гудим-Левкович написав портрет Т. Г. Шевченка. Педагогічний колектив докладає зусиль для підвищення якості знань учнів, що позначилося на досягненнях навчального закладу. На міській виставці з технічної творчості команда школи виборола перше місце. У школі відкрито політичний клуб, який очолив учитель історії М. С. Терновенко. Учні школи вперше взяли участь у Міжнародному конкурсі «Україна-Америка» — акт на підтримку свободи, і двоє з них вибороли перші місця. 1995 р. школу очолив М. Г. Кореньков. На міському конкурсі «Учитель року-96» перемогла вчитель російської мови і літератури І. О. Чекмезова. Учителю фізики Л. Г. Куксі присвоєно почесне звання «Заслужений учитель України». 1997 р. Навчальний заклад після ліцензування одержав документ на право середньої загальноосвітньої школи № 9 продовжувати освітню діяльність. Учителі зарубіжної літератури та музики Т. І. Вовк і Л. П. Ліпінська написали гімн школи. Почав працювати осередок Малої академії наук України з фізики (керівник Л. Г. Кукса). У міському конкурсі-захисті робіт членів МАН з фізики перше місце посів учень О.Шатило, друге — О.Река та А.Чайка. У 1998 р. створено ще один осередок МАН України -історико-правознавчий. Учениця О. Нестерова в обласному конкурсі-захисті робіт з правознавства посіла третє місце. Учнів А.Заєць та В.Семикіна визнано переможцями міжнародного конкурсу з іноземної мови і запрошено на рік до США. У 2000–2001 рр. розширено осередок Малої академії наук з історико-правознавчої тематики. Броварська районна вечірня загальноосвітня школа II-ІІІ ступенів Районна вечірня загальноосвітня школа є однією з наймолодших в освітній системі Броварщини. До 1956 р. при навчальних закладах функціонували класи сільської молоді, але з 1958 р. почали працювати консультаційні пункти Броварської районної вечірньої школи — у зв'язку з освітнянською реформою в районі. Перші пукти відкрили при Літківський і Русанівській середніх школах. У 1958–1975 рр. Літківський навчально-консультаційний пункт Броварської районної школи закінчили 165 осіб (більшість із них працювала в Літках). Русанівський навчально-консультаційний пункт за цей час закінчили 189 осіб (30 з них вступили до вищих навчальних закладів). 1961 р. навчально-консультаційні пункти відкрили при Гоголівській і Троєщинській школах (середню освіту здобули 270 учнів). У 1961/1962 навчальному році Троєщинський навчально-консультаційний пункт Броварської районної вечірньої школи відвідувало 70 учнів. У 1963 р. при Калинівській восьмирічній школі та Великодимирській, Княжицькій, Требухівській середніх школах було організовано навчально-консультаційні пункти Броварської районної середньої заочної школи. Водночас почали працювати навчально-консультаційні пункти при Калитянській і Красилівській середніх школах. Консультаційний пункт при Калитянській середній школі у 1978/1979 навчальному році, відвідували 55 молодих робітників, зайнятих на підприємствах селища. Тут уперше запровадили сесійну форму навчання. З 1980 р. почав функціонувати Семиполківський навчально-консультаційний пункт, де середню освіту здобували робітники місцевого радгоспу і птахофабрики. На 2003 р. Броварська районна вечірня загальноосвітня школа II-ІІІ ступенів має 11 навчально-консультаційних пунктів, в яких навчалося 585 учнів. Вищі навчальні заклади У системі освіти м. Бровари Київської області діють п'ять вищих навчальних закладів. Економіко-технологічний університет м. Бровари Вищий навчальний заклад «Економіко-технологічний університет» почав свій відлік з грудня 2001 року і є правонаступником Броварської філії Харківського інституту управління — навчального закладу недержавної форми власності третього рівня акредитації, заснованого у 1991 році. В Університеті навчання здійснюється на економічному та юридичному факультетах. Університет входить до системи вузів Міністерства освіти і науки України, є колективним членом Асоціації навчальних закладів України приватної форми власності і готує фахівців з економіки та правознавства, орієнтованих на господарювання в ринкових умовах за спеціальностями «Фінанси», «Облік і аудит», «Маркетинг», «Менеджмент організацій», «Правознавство». Концепція діяльності Економіко-технологічного університету передбачає підготовку кадрів для фінансово-кредитних установ, комерційних структур та банків, а також організацію наукових досліджень з актуальних проблем сучасної економіки та права; організацію виробничо-комерційних стажувань; надання послуг підприємствам у розробці ринкової стратегії і тактики підприємства: впровадження комп'ютерних та інформаційних технологій у систему менеджменту підприємств. Після закінчення навчання в Університеті студенти отримують кваліфікацію бакалавра з напряму економіки і підприємництво, спеціаліста з напряму економіки підприємництво і магістра з напряму економіки і підприємництво, а також бакалавра з правознавства. Структурним підрозділом Університету є Коледж, що готує молодших спеціалістів зі спеціальностей «Фінанси», «Бухгалтерський облік», «Біржова діяльність». Після закінчення навчання студенти Коледжу отримують диплом молодшого спеціаліста відповідної кваліфікації державного зразка та атестат про повну загальну середню освіту і поза конкурсом зараховуються на третій курс Університету відповідної спеціальності. Професорсько-викладацький склад та навчально-матеріальна база забезпечують високий рівень підготовки спеціалістів економічного, юридичного та управлінського напряму. Економіко-технологічний університет підтримує наукові контакти, як з вищими навчальними закладами України, так і країн-сусідів Угорщини та Туреччини. Також укладено з ними угоди про обмін студентами для проходження практики за відповідним фахом. Сьогодні до послуг студентів навчальні кабінети, аудиторії, сучасні комп'ютерні класи, читальний зал, один з найкращих у місті навчально-спортивний комплекс з обладнанням та тренажерним залом, медпункт, кафе, гуртожиток, автошкола. Додатково студенти мають можливість пройти навчання за програмою «Військова підготовка» на базі Національного транспортного університету. Після успішного завершення навчання випускникам присвоюється звання «молодший лейтенант запасу» Збройних сил України. Президент Економіко-технологічного університету Сазонова Людмила Іванівна, філософ за першою освітою, економіст, менеджер-управлінець — за другою. Ад'юнкт-професор економічної теорії і права, доцент. Джерела За ред. І. Л. Лікарчука. Заклади освіти Київщини: минуле та сучасне — К.:Вид. О. М. Ешке, 2002. — 528с. Навчальні заклади Броварів станом на 2016 рік Освіта за містом України Освіта Київської області Бровари
97635	https://uk.wikipedia.org/wiki/IC%204443	IC 4443	IC 4443 — галактика типу Sbc (компактна витягнута спіральна галактика) у сузір'ї Волопас. Цей об'єкт міститься в оригінальній редакції індексного каталогу. Посилання IC 4443 в оригінальному новому загальному каталозі IC 4443 в оригінальному новому загальному каталозі http://www.seds.org/~spider/ngc/revngcic.cgi?IC+4443 IC 4443 в базі SIMBAD IC 4443 в базі Vizier IC 4443 в базі NASA Extragalactic Database Бази даних про об'єкти NGC/IC IC 4443 IC 4443 IC 4443
2478017	https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9E%D1%84%D0%B5%D0%BB%D1%8C%D1%82%20%28%D0%B7%D0%BD%D0%B0%D1%87%D0%B5%D0%BD%D0%BD%D1%8F%29	Офельт (значення)	Офельт (значення) Офельт — ім'я декількох персонажів давньогрецької міфології: Офельт, царевич, син Лікурга. Офельт, син Пенелея, що загинув під час Троянської війни. Офельт, один з піратів, які викрали Діоніса. Офельт, троянський воїн, що відплив з Енеєм до Італії. Офельт, долоніанський воїн, що вбив Теламона під час битви аргонавтів проти долоніанців. Ім'я «Офельт» не слід плутати з декількома захисниками Трої під час Троянської війни, що мали дещо схожі імена — Офельтій і Офелест. Джерела Псевдо-Аполлодор, Bibliotheca I 9, 14; III 6, 4. Гай Юлій Гігін, Fabulae 74, 273 William Smith. Dictionary of Greek and Roman Biography and Mythology, 1870. Volume 1, page 265 Павсаній, Periegesi della Grecia IX, 15, 6. Гомер, Іліада, 6, 20; 8, 274; 11, 302; 21, 210. Вергілій, Енеїда, 9, 201. Персонажі давньогрецьких міфів
72211774	https://en.wikipedia.org/wiki/Ahmad%20Abu%20Al-Soud	Ahmad Abu Al-Soud	Ahmad Abu Al-Soud (born 5 July 1995) is a Jordanian artistic gymnast. He became the first gymnast from Jordan to medal at the World Artistic Gymnastics Championships when he won the silver medal on pommel horse at the 2022 World Championships. He then won the bronze medal on the pommel horse at the 2023 World Championships. He is also the 2019 and 2022 Asian champion on the pommel horse. He has qualified to represent Jordan at the 2024 Summer Olympics, the first gymnast from Jordan to do so. Career Abu Al-Soud began gymnastics when he was four years old. He considered retiring in 2015, but his coach encouraged him to continue. Abu Al-Soud won the bronze medal on the pommel horse at the 2016 Mersin World Challenge Cup. He placed sixth on the pommel horse at the 2017 Koper World Challenge Cup. His first World Championships was in 2017, and he finished 36th on pommel horse in the qualification round. He won his first major international medal at the 2019 Asian Championships, a gold on the pommel horse. He won his first FIG World Cup gold medal at the 2021 Mersin World Challenge Cup on the pommel horse. 2022 Abu Al-Soud began the 2022 season with a bronze medal on the pommel horse at the Cairo World Cup. He won another pommel horse bronze medal at the Varna World Challenge Cup. Then at the Asian Championships, he defended his pommel horse title. At the 2021 Islamic Solidarity Games (held in 2022 due to the COVID-19 pandemic), he was a flag bearer in the opening ceremony alongside Aliya Boshnak. He won the gold medal in the pommel horse final. At the World Championships in Liverpool, Abu Al-Soud qualified for the pommel horse event final in eighth place, becoming the first gymnast from Jordan to qualify for an event final at the World Artistic Gymnastics Championships. He then won the silver medal in the pommel horse final behind Irish gymnast Rhys McClenaghan. This marked the first time a gymnast from Jordan and the first time an Arab gymnast had won a medal at the World Championships. 2023 Abu Al-Soud finished eighth in the pommel horse final at the 2023 Cottbus World Cup. At the Asian Championships, he won the silver medal on the pommel horse behind Kazakhstan's Nariman Kurbanov. He won the gold medal by nearly a full point on the pommel horse at the Mersin World Challenge Cup. At the 2022 Asian Games (held in 2023 due the COVID-19 pandemic), he made a mistake in the qualification round and did not advance into the pommel horse final. Then at the World Championships, he won the bronze medal on the pommel horse behind Rhys McClenaghan and Khoi Young. Because he finished behind McClenaghan, he did not earn the pommel horse 2024 Olympic berth. 2024 Abu Al-Soud registered for the 2024 Apparatus World Cup Series to earn points for Olympic qualification. He won the pommel horse gold medal at the first event in Cairo. He then won the silver medal behind Kazakhstan's Nariman Kurbanov at the second event in Cottbus. He won the gold medal at the final event in Doha, securing qualification for the 2024 Olympic Games. He is the first Jordain gymnast to ever qualify for the Olympic Games. He was the overall pommel horse winner of the World Cup series. Abu Al-Soud won the gold medal at the Mersin World Challenge Cup ahead of Kurbanov by one-tenth of a point. Then at the Asian Championships, he won the pommel horse bronze medal behind Kubanov and Uzbekistan's Abdulla Azimov. Personal life Abu Al-Soud is in graduate school for a degree in sports science at Al-Ahliyya Amman University. Eponymous skill Abu Al-Soud has a skill on the pommel horse that is named after him in the Code of Points. References External links 1995 births Living people Jordanian male artistic gymnasts Medalists at the World Artistic Gymnastics Championships Gymnasts at the 2022 Asian Games Islamic Solidarity Games medalists in gymnastics Medalists at the 2021 Islamic Solidarity Games Islamic Solidarity Games gold medalists Islamic Solidarity Games medalists for Jordan
605363	https://en.wikipedia.org/wiki/Notochord	Notochord	Notochord In zoology and developmental anatomy, the notochord is an elastic, rod-like anatomical structure found in many deuterostomal animals. A notochord is one of five synapomorphies, or characteristics used to define a species as a chordate. The notochord is derived from the embryonic mesoderm and consists of an inner core of vacuolated cells filled with glycoproteins, covered by two helical collagen-elastin sheaths. It lies along the rostral-caudal axis of the body (i.e. longitudinally or "head to tail"), dorsal to the gut tube and ventral to the dorsal nerve cord. Some chordates, such as tunicates, develop notochord during the larval stage but lose it through subsequent stages into adulthood. The notochord is important for signaling the dorso-ventral patterning of cells coming from the mesodermal progenitors. This helps form the precursors needed for certain organs and the embryo to develop. In summary, the notochord plays essential roles in embryonic development. The notochord provides a directional reference to the surrounding tissue as a midline structure during the embryonic development, acts as a precursor for vertebrae and a primitive axial endoskeleton, and can allow for facilitated tail motion when swimming. Presence In cephalochordates (lancelets), the notochord persists throughout life as the main structural support of the body. In tunicates, the notochord is present only in the larval stage, becoming completely absent in the adult animal, and the notochord is not vacuolated. In all vertebrates other than the hagfish, the notochord is present only during early embryonic development and is later replaced by the bony and/or cartilaginous vertebral column, with its original structure being integrated into the intervertebral discs as the nucleus pulposus. Structure The notochord is a long, rod-like midline structure that develops dorsal to the gut tube and ventral to the neural tube. The notochord is composed primarily of a glycoproteins core that is encased in a sheath of collagen fibers. This is wound into two opposing helices. The glycoproteins are stored in vacuolated, turgid cells, which are covered with caveolae on their cell surface. The angle between these fibers determines whether increased pressure in the core will result in shortening and thickening versus lengthening and thinning. Alternating contraction of muscle fibers attached to each side of the notochord result in a side-to-side motion resembling stern sculling, which allows tail swimming and undulation. The stiffened notochord prevents movement through telescoping motion such as that of an earthworm. Role in signaling and development The notochord plays a key role in signaling and coordinating development. Embryos of modern vertebrates form transient notochord structures during gastrulation. The notochord is found ventral to the neural tube. Notogenesis is the development of the notochord by epiblasts that form the floor of the amnion cavity. The progenitor notochord is derived from cells migrating from the primitive node and pit. The notochord forms during gastrulation and soon after induces the formation of the neural plate (neurulation), synchronizing the development of the neural tube. On the ventral aspect of the neural groove, an axial thickening of the endoderm takes place. (In bipedal chordates, e.g. humans, this surface is properly referred to as the anterior surface). This thickening appears as a furrow (the chordal furrow) the margins of which anastomose (come into contact), and so convert it into a solid rod of polygonal-shaped cells (the notochord) which is then separated from the endoderm. In vertebrates, it extends throughout the entire length of the future vertebral column, and reaches as far as the anterior end of the midbrain, where it ends in a hook-like extremity in the region of the future dorsum sellae of the sphenoid bone. Initially, it exists between the neural tube and the endoderm of the yolk-sac; soon, the notochord becomes separated from them by the mesoderm, which grows medially and surrounds it. From the mesoderm surrounding the neural tube and notochord, the skull, vertebral column, and the membranes of the brain and medulla spinalis are developed. Because it originates from the primitive node and is ultimately positioned with the mesodermal space, it is considered to be derived from mesoderm. A postembryonic vestige of the notochord is found in the nucleus pulposus of the intervertebral discs. Isolated notochordal remnants may escape their lineage-specific destination in the nucleus pulposus and instead attach to the outer surfaces of the vertebral bodies, from which notochordal cells largely regress. In amphibians and fish During development of amphibians and fish, the notochord induces development of the hypochord through secretion of vascular endothelial growth factor. The hypochord is a transient structure ventral to the notochord, and is primarily responsible for correct development of the dorsal aorta. Notochord flexion, when the notochord bends to form a part of the developing caudal fin, is a hallmark of an early growth stage of some fish. In humans By the age of 4, all notochord residue is replaced by a population of chondrocyte-like cells of unclear origin. Persistence of notochordal cells within the vertebra may cause a pathologic condition: persistent notochordal canal. If the notochord and the nasopharynx do not separate properly during embryonic development, a depression (Tornwaldt bursa) or Tornwaldt cyst may form. The cells are the likely precursors to a rare cancer called chordoma. Neurology Research into the notochord has played a key role in understanding the development of the central nervous system. By transplanting and expressing a second notochord near the dorsal neural tube, 180 degrees opposite of the normal notochord location, one can induce the formation of motor neurons in the dorsal tube. Motor neuron formation generally occurs in the ventral neural tube, while the dorsal tube generally forms sensory cells. The notochord secretes a protein called sonic hedgehog (SHH), a key morphogen regulating organogenesis and having a critical role in signaling the development of motor neurons. The secretion of SHH by the notochord establishes the ventral pole of the dorsal-ventral axis in the developing embryo. Evolution in chordates The notochord is the defining feature (synapomorphy) of chordates, and was present throughout life in many of the earliest chordates. Although the stomochord of hemichordates was once thought to be homologous or from a common lineal origin, it is now viewed as analogous, convergent, or from a different lineal origin. Pikaia appears to have a proto-notochord, and notochords are present in several basal chordates such as Haikouella, Haikouichthys, and Myllokunmingia, all from the Cambrian. The Ordovician oceans included many diverse species of Agnatha and early Gnathostomata which possessed notochords, either with attached bony elements or without, most notably the conodonts, placoderms, and ostracoderms. Even after the evolution of the vertebral column in chondrichthyes and osteichthyes, these taxa remained common and are well represented in the fossils record. Several species (see list below) have reverted to the primitive state, retaining the notochord into adulthood, though the reasons for this are not well understood. Scenarios for the evolutionary origin of the notochord were comprehensively reviewed by Annona, Holland, and D'Aniello (2015). They point out that, although many of these ideas have not been well supported by advances in molecular phylogenetics and developmental genetics, two of them have actually been revived under the stimulus of modern molecular approaches (the first proposes that the notochord evolved de novo in chordates, and the second derives it from a homologous structure, the axochord, that was present in annelid-like ancestors of the chordates). Deciding between these two scenarios (or possibly another yet to be proposed) should be facilitated by much more thorough studies of gene regulatory networks in a wide spectrum of animals. Post-embryonic retention In most vertebrates, the notochord develops into secondary structures. In other chordates, the notochord is retained as an essential anatomical structure. The evolution of the notochord within the phylum Chordata is considered in detail by Holland and Somorjai (2020). Vertebrates now have spines so they do not need a notochord. The following organisms retain a post-embryonic notochord: Acipenseriformes (paddlefish and sturgeon) Lancelet (Amphioxus) Tunicate (larval stage only) Hagfish Lamprey Coelacanth African lungfish Tadpoles Ostracoderms (extinct) Within Amphioxus The notochord of the lancelet protrudes beyond the anterior end of the neural tube. This projection serves a second purpose in allowing the animal to burrow within the sediment of shallow waters. There, amphioxus is a filter feeder and spends most of its life partially submerged within the sediment. Additional images References Embryology of nervous system
55438128	https://en.wikipedia.org/wiki/Sabah%20FC%20%28Azerbaijan%29	Sabah FC (Azerbaijan)	Sabah FC (Azerbaijan) Sabah Football Club is an Azerbaijani professional football club based in Masazır. The team plays in the Azerbaijan Premier League, the top tier of Azerbaijani football. History Sabah were formed on 8 September 2017, joining the Azerbaijan First Division for the 2017–18 season, in which they finished 5th. After the four teams above them in the league failed or declined promotion, Sabah were granted a license to participate in Azerbaijan Premier League on 12 May 2018. Sabah's first game in the Azerbaijan Premier League was against Keşla on 12 August 2018, a game they won 1–0 thanks to a Marko Dević goal. Sabah went on to finish their first Premier League season in 7th position, avoiding relegation. On 16 September 2019, Elshad Ahmadov resigned as manager, with Igor Ponomaryov taking over on an interim basis. On 26 November 2019, Sabah announced that Željko Sopić had been appointed manager on an 18-month contract. On 3 July 2020, Sopić resigned as manager. On 10 July 2020, Sabah signed 2 year contract with Vicente Gómez. On 11 March 2021, Gómez left his role as Head Coach by mutual agreement, with Ramin Guliyev being placed in temporary charge. At the end of the season, Guliyev was confirmed as the club's new Head Coach on a two-year contract Guliyev resigned from his position on 21 October 2021, with Murad Musayev being appointed as the club's new Head Coach on 30 October 2021, signing a two-year contract. On 1 February 2024, Sabah announced that Murad Musayev had left his role as Head Coach after his resignation had been accepted. On 5 March 2024, Sabah announced the appointment of Krunoslav Rendulić as their new Head Coach, on an 18-month contract. Domestic history European record Colours and badge Sabah's badge features rays of sunshine encased in a shield. The team's main colours are blue-white, with their kit being made by Spanish clothing company Joma during their first season, and Macron from the start of the 2018–19 season. Stadium The club play their home games at the Bank Respublika Arena in Masazır, which has a capacity of 13,000. Players Current squad For recent transfers, see Transfers summer 2023. Out on loan Reserve team Sabah-2 plays in the Azerbaijan First Division from 2018. Club officials Management Coaching staff Club records Most appearances Top goalscorers Managerial statistics Information correct as of match played 25 May 2024. Only competitive matches are counted. Notes: References Football clubs in Baku Association football clubs established in 2017 2017 establishments in Azerbaijan
171551	https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9C%D0%BE%D0%BB%D0%B4%D0%BE%D0%B2%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%B0%20%D0%B2%D0%B8%D1%81%D0%BE%D1%87%D0%B8%D0%BD%D0%B0	Молдовська височина	Молдовська височина, також відома як Покутянсько-Бессарабська височина — височина на сході Румунії і в Молдові, між річками Серет і Дністер. Довжина із північного заходу на південний схід близько 300 км, висоти до 564 м (у межах Бирладського плато). Складена вапняками, пісковиками і глинами неогену. Складається з ізольованих гряд пагорбів із плоскими міжріччями і крутими схилами, глибоко розчленованими ярами і притоками річок Прут, Сірет і Бирлад. Складовою частиною Молдовської височини є Дністровські пагорби. Складові височини: Сучавське плато - північний захід Північномолдовське плато - північний схід Молдовська рівнина - приблизно центр Центральномолдовське плато - південний схід Бирладське плато - південний захід Клімат помірно континентальний, опадів 600—700 мм на рік на півночі і 400—500 мм на півдні. Рослинність переважно лісостепова. На міжріччях збереглися ліси — букові на півночі, дубові з домішкою граба на півдні. Значна частина височини обробляється (лани пшениці і кукурудзи, сади, виноградники). Примітки Рівнини Румунії Рельєф Молдови Височини України
2487479	https://uk.wikipedia.org/wiki/CACNA1F	CACNA1F	CACNA1F – білок, який кодується однойменним геном, розташованим у людей на короткому плечі X-хромосоми. Довжина поліпептидного ланцюга білка становить 1 977 амінокислот, а молекулярна маса — 220 678. Кодований геном білок за функціями належить до іонних каналів, потенціалзалежних каналів. Задіяний у таких біологічних процесах як транспорт іонів, транспорт, транспорт кальцію. Білок має сайт для зв'язування з іонами металів, іоном кальцію. Локалізований у мембрані. Література Примітки Див. також Хромосома X Кальцієві канали
46951762	https://en.wikipedia.org/wiki/List%20of%20submissions%20to%20the%2088th%20Academy%20Awards%20for%20Best%20Foreign%20Language%20Film	List of submissions to the 88th Academy Awards for Best Foreign Language Film	List of submissions to the 88th Academy Awards for Best Foreign Language Film This is a list of submissions to the 88th Academy Awards for Best Foreign Language Film. The Academy of Motion Picture Arts and Sciences (AMPAS) has invited the film industries of various countries to submit their best film for the Academy Award for Best Foreign Language Film every year since the award was created in 1956. The award is presented annually by the Academy to a feature-length motion picture produced outside the United States that contains primarily non-English dialogue. The Foreign Language Film Award Committee oversees the process and reviews all the submitted films. Nine shortlisted contenders were revealed a week before the announcement of the Oscar nominations. The submitted motion pictures must be first released theatrically in their respective countries between 1 October 2014, and 30 September 2015. The deadline for submissions was 1 October 2015, with the Academy announcing a list of eligible films later that month. A total of 81 countries submitted a film before the deadline, with Paraguay submitting a film for the first time with the documentary Cloudy Times, directed by Arami Ullon. The Academy announced a list of eligible submissions in October 2015. Nine finalists from among the dozens of entries were shortlisted on 17 December. The final five nominees were announced on 14 January 2016. The winner was Hungary's Son of Saul, directed by László Nemes. Submissions Notes Afghanistan's submission was on the official list, but it was disqualified a few days prior to its Academy screening for having too much dialogue in English. The Afghan filmmakers union tried to appeal, bringing the language breakdown by minutes, but they were unsuccessful. China's submission was originally reported as being Wolf Totem directed by Jean-Jacques Annaud, but this was changed to Go Away Mr. Tumor by Han Yan when the final list was released. Cuba announced that it had convened a selection committee which decided by majority vote not to send a film to the Oscars. The Nigerian Oscar Selection Committee (NOSC) asked for films to be submitted by 6 July 2015. Nigeria planned to submit a film for the first time last year, but ultimately no entries were eligible. Panama had reportedly submitted the documentary Box 25 directed by Mercedes Arias and Delfina Vidal, but the film was not on the final list. Ukraine missed the deadline to submit a film, but requested an extension from the Academy. References External links Official website of the Academy Awards 2014 in film 2015 in film 88
4868720	https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%91%D1%94%D0%BB%D0%BE%D1%85%D1%80%D0%B5%D0%B1%D1%82%D0%BE%D0%B2%D0%BE%20%28%D0%9E%D0%BF%D0%BE%D1%87%D0%B5%D1%86%D1%8C%D0%BA%D0%B8%D0%B9%20%D1%80%D0%B0%D0%B9%D0%BE%D0%BD%29	Бєлохребтово (Опочецький район)	Бєлохребтово (Опочецький район) Бєлохребтово — присілок в Опочецькому районі Псковської області Російської Федерації. Населення становить 0 осіб. Входить до складу муніципального утворення Глубоковська волость. Історія Від 2015 року входить до складу муніципального утворення Глубоковська волость. Населення Примітки Населені пункти Опочецького району
2181124	https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%96%D0%B0%D0%BD-%D0%93%D0%B0%D0%B1%D1%80%D1%96%D0%B5%D0%BB%D1%8C%20%D0%90%D0%BB%D1%8C%D0%B1%D1%96%D0%BA%D0%BE%D0%BA%D0%BA%D0%BE	Жан-Габріель Альбікокко	Жан-Габріель Альбікокко (15 лютого 1936, Канни — 10 квітня 2001, Ріо-де-Жанейро) — французький кінорежисер. У 1960 році він одружився з французькою актрисою і співачкою Марі Лафоре. Він вважається фігурою французького кіно нової хвилі. Фільми 1962: Американський Щур 1961: Дівчина з золотими очима 1967: Великий Мольн 1970: Божевільне серце Примітки Французькі кінорежисери
8756630	https://en.wikipedia.org/wiki/Beach%20House	Beach House	Beach House is an American indie band formed in Baltimore in 2004 by current members Victoria Legrand (vocals, keyboards) and Alex Scally (guitar, keyboard, backing vocals). Their work is characterized by a hypnotic dream pop style. Their self-titled debut album was released in 2006 to critical acclaim and has been followed by Devotion (2008), Teen Dream (2010), Bloom (2012), Depression Cherry (2015), Thank Your Lucky Stars (2015), 7 (2018), and Once Twice Melody (2022). History 2004–2007: Formation and Beach House Vocalist and organist Victoria Legrand, who graduated from Vassar College in 2003, and guitarist Alex Scally, who graduated from Oberlin College in 2004, formed the band in 2004 after meeting in Baltimore's indie rock scene. They produce music composed largely of organ, programmed drums, and steel guitars. Scally talked about the origin of the band's name saying, "We'd been writing music, and we had all these songs, and then there was that moment where you say 'what do we call ourselves?' We tried to intellectualize it, and it didn't work. There were different plant-names, Wisteria, that kind of thing. Stupid stuff. But, once we stopped trying, it just came out, it just happened. And it just seemed perfect." In an interview with Pitchfork, Legrand addressed their being a two-member status thus: "[I]t's a way to challenge ourselves: What do you do when it's just the two of you? ... [O]ne of the reasons this has been such a fulfilling experience for me is that with two people, it's so much easier to achieve things that feel exciting and new." In August 2006, their song "Apple Orchard" was featured on a Pitchfork MP3 mixtape. By October 2006 the band's self-titled debut album, Beach House, was released through Carpark Records, and was ranked 16th on Pitchfork's Best Albums of that year. The album was recorded on a 4-track over a two-day period in Scally's basement. 2008–2010: Devotion and other projects Beach House's second album, Devotion, was released on February 26, 2008. It was received with similar acclaim as the first album and was included in Pitchfork's Best Albums of 2008 list. On October 21, 2008, the group released the single "Used to Be". Beach House also recorded a cover of Queen's "Play the Game" for the iTunes Store release of the Red Hot Organization's 2009 compilation Dark Was The Night. In 2009, Legrand provided backing vocals on the song "Two Weeks" by the indie rock band Grizzly Bear. She later collaborated with the band again by providing vocals to "Slow Life", the band's contribution to the soundtrack for the film Twilight: New Moon. In October 2010, the band contributed a charity T-shirt for the Yellow Bird Project to raise money for the House of Ruth women's shelter in Maryland for victims of domestic violence. 2010–2011: Teen Dream Teen Dream, the duo's "dynamic and intense" third album, was released on Sub Pop on January 26, 2010. It was released in the UK by Bella Union and in Mexico by Arts & Crafts. It contains a newer version of their 2008 single "Used to Be". Meanwhile, "Norway", the first single off ''Teen Dream'', was made available as a free download on the band's website on November 17, 2009; it was later promoted on iTunes as the Free Single of the Week starting January 12, 2010. The album was produced and engineered by Chris Coady (Yeah Yeah Yeahs, TV on the Radio, Grizzly Bear). Music videos were made both for songs, "Silver Soul" and "Real Love", created by famed collective, The Masses. The album's unanimously positive reviews garnered the band a larger fan base, with Jay-Z and Beyoncé being spotted at the band's shows. Teen Dream was listed as number 5 on Pitchfork's Top 50 Albums of 2010 with the following notes: Teen Dream did little to alter Beach House's core characteristics---slow-motion beats layered with hazy keyboard drones, rippling guitar figures, and Victoria Legrand's melancholic melodies---but greatly amplified them to the point of redefining the band's essence, from that of introverted knee-gazers into an assured, emotionally assertive force. -- Stuart Berman Of the success of the album and it being dubbed the group's "breakout" record by numerous publications, Legrand stated: "I see this as just another step in a direction. I would not want to say that 2010 will be our year, necessarily, I hope it’s just another year in which we do good work. I don’t want to be defined by this year, I want it to just be a beginning." The album was also included in the book 1001 Albums You Must Hear Before You Die. 2012–2014: Bloom On March 7, 2012, the band streamed a new song, "Myth", from their website. The album Bloom was released on May 15, 2012, via Sub Pop. A second song from the album, "Lazuli", was released on April 13, 2012. Beach House was featured on the cover of Issue #80 of the Fader. A music video for "Lazuli" was released on June 6, 2012. It was directed by Allen Cordell, who also directed the video for "Walk in the Park" from Teen Dream. A music video for the track "Wild" has also been released. A music video for "Wishes" directed by Eric Wareheim and starring Ray Wise was released on March 7, 2013. The band released a short film, Forever Still, on February 4, 2013. The film, directed by the band and Max Goldman, was inspired by Pink Floyd's Live at Pompeii and features the band performing songs from Bloom at various sites around Tornillo, Texas, where the album was recorded. The idea for the film came from the band's desire to make quality promotional content they could control artistically: "We had previously been involved in too many live sessions, radio tapings, photoshoots, etc., where the outcome was far below our personal artistic standards. We also felt a need to distance ourselves from the 'content' culture of the internet that rewards quantity over quality and shock over nuance." 2015–2017: Depression Cherry and Thank Your Lucky Stars On May 26, 2015, the band announced their fifth album Depression Cherry. It was released on August 28 via Sub Pop (on Bella Union in the UK) and the band announced a world tour in support. Talking about the direction of the new album, the band said, "In general, this record shows a return to simplicity, with songs structured around a melody and a few instruments, with live drums playing a far lesser role. With the growing success of Teen Dream and Bloom, the larger stages and bigger rooms naturally drove us towards a louder, more aggressive place; a place farther from our natural tendencies. Here, we continue to let ourselves evolve while fully ignoring the commercial context in which we exist." "I think, this album continues to change meaning for me. But if anything, it's full of many things. Love, pain, getting older, dealing with loss, letting go. It's really ultimately whatever the listener feels in response to it," has Legrand described. "The name Depression Cherry is like a dance between these two energies. That very abstract feeling summed up the energy field of the record for us," specifies Victoria. This LP received praise from critics. On October 7, 2015, the band announced a sixth album, Thank Your Lucky Stars, which was released on October 16, 2015. The record was co-produced by the band and Chris Coady. It received favorable praise from critics. Though the album was recorded alongside Depression Cherry, the band felt that the records should be seen as distinct unconnected works. On September 28, 2015, popular music webzine Spin reported that the band had performed a new song called "Helicopter Dream (I'm Awake)" on Flaming Lips frontman Wayne Coyne's new podcast. Other music webzines also reported on the purported new track, including Consequence of Sound, Fact, and Stereogum However, according to the band's representatives, the song was a fake. In an email to Spin, their representatives state, "It is not a new song. Not even their voices on that podcast. Sorry!" This led to a thinkpiece from the gossip blog Gawker, which used the hoax as an example of "how easy it is to fool a blogger". Notably, reaction to the fake track was largely favorable, with Spin calling it a "fuzzy space-odyssey" and Consequence of Sound describing it as "a reverb-soaked number." Even the band itself gave a positive review, tweeting, "To whoever made that fake podcast interview, we like your helicopter dream song." The fake song and podcast hoax was named by Vice's Noisey as one of "The Best Trolls of 2015." On January 31, 2017, the band announced a North American tour. In addition, they announced that they were working on a compilation of B-Sides and rarities. The compilation, B-Sides and Rarities, was eventually released on June 30, 2017, and was supported by a new song, "Chariot", which served as the lead single of the compilation and one of the two previously unreleased songs on it. In a promotional bio, the band wrote, "[B-Sides and Rarities] felt like a good step for us. It helped us clean the creative closet, put the past to bed, and start anew." 2018–2019: 7 On February 15, 2018, the band released a new song, "Lemon Glow," and announced it as the lead single from their then-upcoming album which they said would be released "later this spring." On March 7, the band released another single from the album, "Dive", alongside an announcement of the album's title. 7 is the seventh studio album by Beach House, released on May 11, 2018, through Sub Pop. It follows the B-Sides and Rarities compilation album released in 2017, which served as a proverbial "cleaning out the closet" to pave the way for a new creative process. The album saw the group's departure from longtime producer Chris Coady. 7 was co-produced by Beach House and Pete "Sonic Boom" Kember. His work with Spacemen 3 and Spectrum impressed the band to reach out and see if he might like to co-produce the album with them. The record also features drums from James Barone, the band's longtime live drummer. Throughout the process of recording 7, the band's goal was rebirth and rejuvenation. They wanted to rethink old methods and shed some self-imposed limitations. In the past, they've often limited their writing to parts that they can perform live. On 7, they decided to follow whatever came naturally. As a result, there are some songs with no guitar, and some without keyboard. There are songs with layers and production that they could never recreate live, and that was exciting to them. Basically, letting creative moods, instead of instrumentation, dictate the album's feel. ‘’This album felt really kinetic. We tend to make pretty still music, and this record felt like we were really excited by the kind of bubbling, chaotic, discordant energy field. … The vibe and the show are getting more energetic and messy, but in what I think is a cool way. Maybe a little bit more "rock and roll," to use the old term,’’ adds Scally. On October 23, 2018, the band released a limited edition 7-inch vinyl of "Lose Your Smile" from 7 as the A-side and a new track from the recording sessions of 7 titled "Alien" as the B-side. The vinyl was originally sold on the band's European tour in dates from September to October. In addition, "Alien" was released as a standalone single to digital download and streaming services. 2021–present: Once Twice Melody In November 2021, the band announced their eighth studio album Once Twice Melody, released on February 18, 2022. The 18-track double album was released in four "chapters". The first chapter was released on November 10, 2021, with the following three chapters released on December 8, 2021, January 19, 2022, and February 18, 2022. The band toured in support the album throughout 2022. The liner notes of Once Twice Melody also list James Barone as a full band member for the first time. Their Spotify bio was also updated to reflect this lineup change. On February 16, 2023, the band announced their EP Become, containing five previously unreleased songs from the Once Twice Melody sessions. The project was released on April 22, 2023, as a Record Store Day exclusive before being made available for streaming on April 28, 2023. On August 19, 2023, the band curated and introduced a favorite film, Lynne Ramsay's Morvern Callar, at the inaugural edition of Baltimore's New/Next Film Festival Scoring projects Scoring and collaboration with Meow Wolf In 2021, Beach House collaborated with Meow Wolf, an immersive arts production company based in Santa Fe, NM. The band scored a short film called Marin's Dreams and created soundscapes for Meow Wolf's new permanent installation in Las Vegas called Omega Mart. The band composed music for three rooms within the installation — "Upload Ghost," a sculpture designed by Stephen Hendee, "Goblin Computer," and "Marin and Rose's Dwelling." Composing trailers for the 2020 Sundance Film Festival Beach House scored three trailers that ran before each film screening at the 2020 Sundance Film Festival. Along for the Ride (2022) In March 2022, it was announced that Beach House would provide the score to Sofia Alvarez's Netflix film Along for the Ride. Musical style and influences Beach House is most often labeled as a dream pop band. The group's success in the late 2000s solidified the popularity of the dream pop subgenre with millennial listeners. Earlier material heard on Beach House, Devotion, and Teen Dream has also been described as indie pop and lo-fi. Their later material has increasingly incorporated electronic textures. They have also been described as a shoegaze act. Singer Victoria Legrand's vocals have often been compared to those of Nico. Some music outlets have also compared Legrand's vocals to 1980s psychedelic rock vocalist Kendra Smith of the band Opal. Guitarist Alex Scally plays a Fender Stratocaster guitar in an E♭ Tuning. The group's influences include This Mortal Coil, Cocteau Twins, The Zombies, Brian Wilson, Françoise Hardy, Neil Young, Big Star, Tony, Caro and John and Chris Bell. Beach House re-recorded the Tony, Caro and John song "Snowdon Song" and renamed it "Lovelier Girl". The song was released on the band's self-titled album with no attribution. Initially, Tony Dore of Tony, Caro and John stated, "I haven't seen much yet in terms of royalties or acknowledgement of authorship". Several months later, however, Dore disclosed that discussions had taken place to apply proper attribution on re-releases of the self-titled album. Legrand has described creating new music and releasing albums as a necessity for the band, saying, "When we decide that a record is finished, I think it's really about coming to terms with saying 'OK, I think we've done everything that we could do, and now it's time to let these things go.' Because if we hold onto them, we might destroy them or they might never come out. There are all different types of artists and I think that some people like to hold onto things and they get very perfectionistic. But perfectionism is kind of a synonym for destruction. It can really be a deterrent for one's evolution. Alex and I have always felt that putting records out is very necessary. It's a gut feeling we have." Beach House's music has been sampled by prominent hip-hop and R&B artists. In 2011, The Weeknd sampled "Master of None" and "Gila" in his songs "The Party & the After Party" and "Loft Music," respectively. Kendrick Lamar sampled "Silver Soul" for his hit "Money Trees." The rap group G-Side sampled "10 Mile Stereo" in their song "How Far." Beach House has also inspired songs and musicians. Pop duo The Chainsmokers wrote "Beach House" as an ode to listening to Beach House. Wayne Coyne of the Flaming Lips listed Beach House's album Bloom as one of the ten records that changed his life. Live performances The band has toured extensively worldwide. Of touring, Legrand stated: "[W]e love touring. That's when you get to get into a rhythm, playing every night. It can be really fun. And I think you learn where you want to go with your music." Beach House is famous for its visual-heavy live shows that elevate their sound to a new level. Scally believes that playing live music is the best way to connect with fans. The band's innovation in tour décor began with lightboxes with disco balls in them that Scally and Legrand made for their first tour. In March 2009, the band was featured at the SXSW festival in Austin, Texas. In April 2010, the band performed at the Coachella Festival in Indio, California. In June 2010, the band surmounted "technical difficulties due to too much MDMA" while playing a set on The Park Stage at Glastonbury. In August 2010, the band joined Vampire Weekend on tour as one of their two opening acts, the other being the Dum Dum Girls. In October 2010, Beach House played at the Austin City Limits Music Festival. On December 20, 2010, the band performed on Conan. The band was chosen by Animal Collective to perform at the All Tomorrow's Parties festival they curated in May 2011, and also by Portishead to perform at the ATP I'll Be Your Mirror festival that they curated in July 2011 at London's Alexandra Palace. On May 29, 2011, the band played at the Sasquatch! Music Festival. On July 31, 2011, the band played at the Fuji Rock music festival in Niigata, Japan. On October 16, 2011, the band played at the Treasure Island Music Festival. On May 18, 2012, they appeared on the Late Show with David Letterman and on Sunday, July 15, 2012, they performed the closing set on the Red Stage during the Pitchfork Music Festival. In May 2012, the band appeared on Later... with Jools Holland playing "Myth" and "Lazuli" from their 2012 album, Bloom. On July 26, 2012, they performed the Bloom cuts "Wild" and "Wishes" on Late Night with Jimmy Fallon. On October 17, 2015, the band performed "One Thing" from their album Thank Your Lucky Stars (which debuted the same night) on The Late Show with Stephen Colbert. Beach House performed at Coachella 2016 as well as Pickathon 2016 outside of Portland, Oregon and FYF Fest 2016 in Los Angeles, California. On July 15, 2016, the band headlined the Pitchfork Music Festival in Chicago, Illinois. On August 13 the band played at the Eaux Claires music festival in Eau Claire, Wisconsin. "I believe that our show now with 7 material, visually and musically, is the best it's ever been. It evolved over a long period of time and it's a vision now. At first, it was just an idea, but now it's an experience…. We want to make people leave themselves. Any good artistic experience is like that," adds Scally. In March 2018, the band announced an extensive tour itinerary that started at the end of April in the States and took them through the fall to Europe. In August 2019, Beach House added new tour dates in the US, including stops in Burlington and Cleveland, as well as Grand Rapids and Milwaukee, appearing at Osheaga festival in Montreal, Psycho Fest in Las Vegas, and Bellwether Music Festival in Waynesville, OH. Band members Beach House Victoria Legrand – lead vocals, keyboards, guitar, bass guitar Alex Scally – guitar, bass pedals, bass guitar, keyboards, backing vocals, drum machine programming James Barone – drums, percussion, bass guitar (2022-present, touring musician 2016–2022) Former touring musicians Jason Robert Quever – drums, percussion Daniel Franz – drums, percussion Skyler Skjelset – bass guitar, keyboards, backing vocals (2015–2016) Chris Bear – drums, percussion (2014 Northern Exposure tour) Graham Hill – drums, percussion, backing vocals Discography Studio albums Beach House (2006) Devotion (2008) Teen Dream (2010) Bloom (2012) Depression Cherry (2015) Thank Your Lucky Stars (2015) 7 (2018) Once Twice Melody (2022) Awards and nominations Sweden GAFFA Awards Delivered since 2010, the GAFFA Awards (Swedish: GAFFA Priset) are a Swedish award that rewards popular music awarded by the magazine of the same name. ! \|- \| 2019 \| 7 \| Best Foreign Album \| \| style="text-align:center;" \| \|} References External links Official website Beach House at Sub Pop American dream pop musical groups Indie rock musical groups from Maryland Musical groups established in 2004 Musical groups from Baltimore American rock music duos Rock music groups from Maryland Bella Union artists Male–female musical duos
3135866	https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A1%D1%85%D1%96%D0%B4%D0%BD%D0%B8%D0%B9%20%D0%92%D1%96%D0%B4%D0%B6%D0%B5%D1%8F%D0%BF%D1%83%D1%80%D0%B0	Східний Віджеяпура	Східний Віджеяпура Грама Ніладхарі Східний Віджеяпура (№ W/93B/2) — Грама Ніладхарі підрозділу ОС Ухана, округ Ампара, Східна провінція, Шрі-Ланка. Демографія Примітки Грама Ніладхарі підрозділу ОС Ухана
4786766	https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A7%D0%B5%D1%80%D0%B2%D0%BE%D0%BD%D0%B8%D0%B9%20%D0%91%D1%80%D1%96%D0%B4%20%28%D1%81%D1%82%D0%B0%D0%BD%D1%86%D1%96%D1%8F%29	Червоний Брід (станція)	Червоний Брід (станція) Червоний Брід — станція Могильовського відділення Білоруської залізниці в Бобруйському районі Могильовської області. Розташована в станції Червоний Брід; на лінії Бобруйськ — Рабкор, поміж зупинними пунктами Туголиця і Глібова Рудня. Джерела Посилання Інформація на сайті Державного центру картографо-геодезичних матеріалів і даних Республіки Білорусь Станції Могильовського відділення Білоруської залізниці Транспорт Бобруйського району Транспорт Могильовської області
3715806	https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A1%D1%96%D1%80%D1%96%D0%BB%D1%8C%20%D0%A0%D0%BE%D0%B7	Сіріль Роз	Сіріль Роз (Лестрам, департамент Па-де-Кале — 1902 або 1903) — французький кларнетист і музичний педагог. Біографія Закінчив Паризьку консерваторію в 1847 році, учень Гіацинта Клозе. Порівняно мало концертував як соліст (відомо лише його турне по Німеччині в 1852 році), проте був одним з найавторитетніших оркестрових виконавців Франції, солістом оркестру Паризької опери (1857—1891) і одночасно концертного товариства Паризької консерваторії (1857—1871); вважається, що з Розом консультувалися при написанні кларнетний партій Шарль Гуно і Жуль Массне. У 1876–1900 рр. Сіріль Роз був професором Паризької консерваторії. Серед його учнів — провідні французькі виконавці: Луї Каюзак, Поль Жанжан, Проспер Мімар. Свої сольні п'єси, написані для випусків Паризької консерваторії, присвятили Розу Шарль Марі Відор, Август Холмс і Жорж Марті. Роз опублікував дві збірки етюдів: 32 етюди, що представляють собою аранжування збірки етюдів для гобоя Франца Вільгельма Ферлінга, і 40 етюдів, повністю оригінальних. Примітки Посилання Французькі академічні музиканти Випускники Паризької консерваторії
3468634	https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A2%D0%BE%D1%88%D0%BA%D1%83%D1%80%D0%BE%D0%B2%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%B0%20%D1%81%D1%96%D0%BB%D1%8C%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%B0%20%D1%80%D0%B0%D0%B4%D0%B0	Тошкуровська сільська рада	Тошкуровська сільська рада — муніципальне утворення у складі Балтачевського району Башкортостану, Росія. Адміністративний центр — присілок Тошкурово. Населення Населення — 1086 осіб (2019, 1456 в 2010, 1744 в 2002). Склад До складу поселення входять такі населені пункти: Примітки Поселення Балтачевського району
1086825	https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9A%D1%96%D1%85%D0%BE%D0%BA%D1%83%20%28%D0%9C%D1%96%D1%94%29	Кіхоку (Міє)	Кіхоку (Міє) Примітки Джерела та література Посилання http://www.town.mie-kihoku.lg.jp/ Містечка префектури Міє
2929316	https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9A%D0%BD%D1%96%D1%81	Кніс	Кніс — село в Польщі, у гміні Рин Гіжицького повіту Вармінсько-Мазурського воєводства. Населення — (2011). У 1975-1998 роках село належало до Сувальського воєводства. Демографія Демографічна структура станом на 31 березня 2011 року: Примітки . Села Гіжицького повіту
53823	https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9D%D0%B0%D1%86%D1%96%D0%BE%D0%BD%D0%B0%D0%BB%D1%8C%D0%BD%D0%B0%20%D1%82%D1%83%D1%80%D0%B8%D1%81%D1%82%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%B0%20%D0%B7%D0%BE%D0%BD%D0%B0%20%D0%97%D0%B0%D1%85%D1%96%D0%B4%D0%BD%D0%BE%D0%B3%D0%BE%20%D1%83%D0%B7%D0%B1%D0%B5%D1%80%D0%B5%D0%B6%D0%B6%D1%8F	Національна туристська зона Західного узбережжя	Національна туристська зона Західного узбережжя — природоохоронна зона і зона відпочинку на атлантичному узбережжі Намібії, в південній частині Берега Скелетів в пустелі Наміб. Ця територія тягнеться на 210 км від Свакопмунду на північ до сезонної річки Угаб і простягається вглиб континенту на 50 км. На півночі вона межує з національним парком Берег Скелетів, на півдні — з парком Наміб-Науклуфт. Удовж неї прокладена асфальтована дорога — Берегове шосе C34. Багате рибою море приваблює сюди численних рибалок, котрі влаштовують многолюдні рибальські табори. Один з таких таборів згодом перетворився на справжнє місто — Гентісбугт. Також в межах туристської зони існує тюленевий заповідник Кейп-Кросс, де знаходиться лежбище однієї з найчисленніших тюленячих колоній намібійського узбережжя, єдине, яке дозволено відвідувати туристам. Хоча туристська зона знаходиться на теренах однієї з найсухіших у світі пустель, холодна океанська течія Бенгела охолоджує повітря і щоранку створює густий туман, який морським бризом уносить далеко вглиб континенту. З роси, яка випадає з цього туману, отримує необхідну для життя вологу більшість місцевої флори і фауни. Пустеля Наміб
314410	https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%92%D0%B8%D1%81%D0%B5%D0%BB%D0%BE%D0%BA%20%28%D0%A5%D0%BC%D0%B5%D0%BB%D1%8C%D0%BD%D0%B8%D1%86%D1%8C%D0%BA%D0%B8%D0%B9%20%D1%80%D0%B0%D0%B9%D0%BE%D0%BD%29	Виселок (Хмельницький район)	Виселок (Хмельницький район) Виселок — село в Україні, у Віньковецькій селищній громаді Хмельницького району Хмельницької області. Населення становить 163 особи. Історія 12 червня 2020 року, відповідно до розпорядження Кабінету Міністрів України № 727-р «Про визначення адміністративних центрів та затвердження територій територіальних громад Хмельницької області», увійшло до складу Віньковецької селищної громади. 19 липня 2020 року, після ліквідації Віньковецького району, село увійшло до Хмельницького району. Примітки Посилання Погода в селі Виселок Села Хмельницької області Населені пункти Хмельницького району
1587583	https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9F%D0%BE%D1%82%D0%B8%D1%87%D0%B5%D0%B2%D0%BE	Потичево	Потичево — село в складі Смолевицького району Мінської області, Білорусь. Село підпорядковане Курганській сільській раді, розташоване в центральній частині області. Джерела «Гарады і вёскі Беларусі: Энцыклапедыя ў 15 тамах» Т.8, кн. 1. Мінская вобласьць. Рэдкалегія: Т. У. Бялова (дырэктар) і інш. — Мн.: БелЭн, 2010. — 736 с.: іл. ISBN 978-985-11-0302-3. «Гарады і вёскі Беларусі: Энцыклапедыя ў 15 тамах» Т.8, кн. 2. Мінская вобласьць. Рэдкалегія: Т. У. Бялова (дырэктар) і інш. — Мн.: БелЭн, 2011. — 464 с.: іл. ISBN 978-985-11-0554-6. «Гарады і вёскі Беларусі: Энцыклапедыя ў 15 тамах» Т.8, кн. 3. Мінская вобласьць. Рэдкалегія: Т. У. Бялова (дырэктар) і інш. — Мн.: БелЭн, 2012. — 624 с.: іл. ISBN 978-985-11-0636-9. Див. також Адміністративний поділ Білорусі Список міст Білорусі Селища міського типу Білорусі Райони Білорусі Посилання Офіційний вебресурс Смолевицького району Про міста і села Смолевицького району Села Мінської області Населені пункти Смолевицького району Курганська сільська рада (Мінська область)
1583500	https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%90%D0%B2%D1%82%D0%BE%D0%BC%D0%B8%D0%B9%D0%BA%D0%B0	Автомийка	Автомийка — пристрій для миття автомобілів, а також підприємство, що здійснює миття автомобілів і яке надає супутні послуги (чистку салону автомобіля тощо). Найчастіше автомийки розташовуються на автозаправних станціях або поряд з автомагазинами та станціями технічного обслуговування автомобілів. Існують мийки самообслуговування, як правило автоматичні, а також мийки, де операції з автомобілем здійснюються робітниками. Автомийки можуть бути ручними, безконтактними, портальними та тунельними. Портал — це автоматична установка, схожа на арку, яка рухається уздовж автомобіля, поки він стоїть, і видаляє з нього бруд. Тунельна автомийка — це конвеєр, у якому встановлено кілька нерухомих арок, кожна з яких виконує власну функцію: подає мийні речовини та віск, миє, сушить та інше. Ручна та безконтактна мийка починається зі змивання основного бруду за допомогою апарату високого тиску, а далі розрізняється за способом нанесення на автомобіль мийної піни. За видами видалення забруднень мийки ділять на контактні (коли механічне видалення бруду з поверхні автомобіля відбувається з використанням щіток, ганчірок, губок та інше, а також із застосуванням хімічних мийних засобів) безконтактні (у цьому випадку видалення забруднень здійснюється з використанням дієвих поверхнево-активних мийних речовин і потужних струменів води з високим тиском). Через значні обсяги витрачених мийних засобів, автомийки є великими забруднювачами навколишнього середовища, тому, як правило, державні органи вимагають оснащувати автомийки системами регенерації та очищення води. Портальні мийки споживають менше води на одну машину, ніж ручні. Автомобільна мийка — автоматична установка, схожа на арку, яка рухається вздовж автомобіля, поки він стоїть, і видаляє з нього бруд. Розрізняють контактні та безконтактні портальні мийки. У безконтактних портальних мийках не використовуються обертові щітки — замість цього, встановлено апарати високого тиску рідини. Основною перевагою портальної мийки є швидкість миття . Також менші витрати на персонал і воду, порівняно з ручною мийкою. У деяких порталах можливо мити машини різного розміру — від фур до легкових авто. В останні роки ручна мийка набуває великого поширення і навіть отримала нову назву детейлінг автомобілів. Популярність цього напрямку зумовлена тим, дозволяє ретельно і акуратно промити найдрібніші деталі і стики, що не може зробити автоматична мийка. Схема сучасної тунельної автомийки Перші автоматичні мийки конвеєрного типу з'явилися у 30-х роках XX століття. До переваг тунельної мийки можна віднести високу швидкість, навіть порівняно з портальною мийкою, оскільки на конвеєрі може перебувати відразу декілька автомобілів. В середньому, на миття одного автомобіля на таких мийках, витрачається приблизно 5 хвилин. До складу такої мийки, зазвичай, входять: транспортер для пересування автомобілів, рухома рама з форсунками високого тиску для подавання шампуні, обертові форсунки для миття коліс, горизонтальні та вертикальні обертові щітки різних розмірів, нерухома рама з форсунками для нанесення воску, вентилятори для сушіння і ще багато дрібних речей (установка пом'якшення води, контролер з програмою, перетворювач частоти, плунжерні водяні насоси, редуктори, індуктивні та оптичні давачі, гідравлічні та пневматичні циліндри та інше). Мийка самообслуговування У Європі досить широко поширено мийки самообслуговування. Вони являють собою пункти, де, опустивши жетон у монетоприймач, клієнт бере пістолет апарату високого тиску та виконує миття автомобіля самостійно. Звичайна програма мийки включає такі функції, як нанесення активної піни, миття високим тиском води, нанесення рідкого воску та інше. Найчастіше, відвідувачам пропонується скористатися пилососом. Деякі мийки самообслуговування здатні працювати за негативної температури навколишнього середовища. Незамерзання води у системі, забезпечується завдяки наступним рішенням: постійний невеликий відтік води з пістолета високого тиску, продування системи стисненим повітрям після завершення циклу миття. Останніми роками, для мийки автомобільного кузова та чищення салону стала використовуватися пара. Висока температура та тиск професійного обладнання, дозволяє відмовитися від поверхнево-активних речовин, і в кілька разів знизити витрату води — під час перетворення води на пару, обсяг речовини, що миє, збільшується в 1673 рази . Суха пара очищує салон від плям, видаляє неприємні запахи і не вимагає тривалого часу на висихання салону. У США набули поширення так звані «бікіні-автомийки»: миття машин там проводять дівчата в бікіні. Найчастіше мийниці в бікіні беруть участь у зборі коштів для якихось заходів чи організацій, але існують і комерційні «бікіні-автомийки». Іноді за додаткову плату може бути влаштована і «топлес-мийка». Мобільна автомийка У країнах Європи давно з'явилися мобільні автомийки. Їх основна особливість і перевага перед звичайною стаціонарними автомийками в тому, що їх не прив'язано до певного місця розташування, отже може бути переміщено з одного місця свого розташування на інше. Мобільні автомийки збираються з модульних конструкцій, або їх може бути розташовано на базі спеціальних причепів-трансформерів. Суха мобільна автомийка Суха мобільна автомийка — нова розробка в області автохімії та автокосметики. Її суть полягає у тому, що для миття машини не потрібна вода, а використовується спеціальний екологічно чистий хімічний засіб. Він виробляється з природної сировини і не містить барвників. Після застосування засобу, утворюється захисна плівка на лакофарбовому покритті автомобіля, що має антикорозійні здатності та властивість «антидощ». Технологія такої мийки досить проста. Спершу, розпорошується засіб на елементи ЛКП кузова за допомогою тригера. За 0,5–2 хвилини відбувається вплив на забруднення таким чином, що бруд розм'якшується. Далі забруднення з кузова витирається спеціальною серветкою з мікрофібри. Останнім етапом є полірування кузова. Компанії, котрі надають послуги сухого мобільного миття, давно працюють на ринках Америки, Західної Європи, Австралії, Нової Зеландії. Вони стверджують, що такий метод миття має свої переваги як для клієнта, так і для навколишнього середовища. По-перше, пересувна мийка допомагає заощадити час, уникнути потреби стояти у черзі і чекати, поки помиють авто на нерухомій мийці. По-друге, використовуваний хімічний засіб біологічно розкладається на 90-100 % та дозволяє заощадити 100 літрів води на митті кожної машини. Див. також Апарат високого тиску Автомобільний транспорт Сфера послуг Бікіні
1252509	https://en.wikipedia.org/wiki/John%20Lighton%20Synge	John Lighton Synge	John Lighton Synge (23 March 1897 – 30 March 1995) was an Irish mathematician and physicist, whose seven-decade career included significant periods in Ireland, Canada, and the USA. He was a prolific author and influential mentor, and is credited with the introduction of a new geometrical approach to the theory of relativity. Background Synge was born 1897 in Dublin, Ireland, into a prominent Church of Ireland family. He attended St. Andrew's College, Dublin and in 1915 entered Trinity College Dublin (TCD). He was elected a Foundation Scholar his first year, which was unusual as it was normally won by more advanced students. While an undergraduate at TCD, he spotted a non-trivial error in Analytical Dynamics, a textbook by E. T. Whittaker, who had recently taught there, and notified Whittaker of the error. In 1919 he was awarded a B.A. in Mathematics and Experimental Physics, and also a gold medal for outstanding merit. In 1922 he was awarded an M.A., and in 1926 a Sc.D., the latter upon submission of his published papers up to then. In 1918, Synge had married Elizabeth Eleanor Mabel Allen (1896–1985). She was another student at TCD, first of mathematics, then of history, but family finances forced her to leave without graduating. Their daughters Margaret (Pegeen), Cathleen and Isabel were born in 1921, 1923 and 1930 respectively. The middle girl grew up to become the distinguished Canadian mathematician Cathleen Synge Morawetz. Synge's uncle John Millington Synge was a famous playwright. He is more distantly related to the 1952 Nobel prizewinner in chemistry Richard Laurence Millington Synge. He was a great-great-great-grandson of the mathematician and bishop Hugh Hamilton. His older brother, Edward Hutchinson Synge (1890-1957), who was known as Hutchie, also won a Foundation Scholarship in Trinity for Mathematics, though he never graduated. While Hutchie's later independent research was long overlooked, he is now recognised for his pioneering work in optics, particularly in near field optical imaging. He died on 30 March 1995 in Dublin. Career in mathematics and physics Synge was appointed to the position of lecturer at Trinity College, and then accepted a position at the University of Toronto in 1920. From 1920 until 1925, Synge was an assistant professor of mathematics at the University of Toronto. There he attended lectures by Ludwik Silberstein on the theory of relativity, stimulating him to contribute "A system of space-time co-ordinates", a letter in Nature in 1921. Synge returned to Trinity College Dublin, in 1925, where he was elected to a fellowship and was appointed the University Professor of Natural Philosophy (the old name for physics). He was a member of the American Mathematical Society and the London Mathematical Society. He was treasurer of the Royal Irish Academy in 1929. He went back to Toronto in 1930, where he was appointed Professor of Applied Mathematics and became Head of the Department of Applied Mathematics. In 1940, he supervised three Chinese students, Guo Yonghuai, Chien Wei-zang and Chia-Chiao Lin, who later became leading applied mathematicians in China and the United States. He spent some of 1939 at Princeton University, and in 1941, he was a visiting professor at Brown University. In 1943 he was appointed as Chairman of the Mathematics Department of Ohio State University. Three years later he became Head of the Mathematics Department of the Carnegie Institute of Technology in Pittsburgh, where John Nash was one of his students. He spent a short time as a ballistic mathematician in the US Air Force between 1944 and 1945. He returned to Ireland in 1948, accepting the position of Senior Professor in the School of Theoretical Physics at the Dublin Institute for Advanced Studies. This school had been set up in 1940, and had several outstanding members, including Erwin Schrödinger (who contributed to quantum mechanics), who was also a Senior Professor. His contributions Synge made outstanding contributions to different fields of work including classical mechanics, general mechanics and geometrical optics, gas dynamics, hydrodynamics, elasticity, electrical networks, mathematical methods, differential geometry, and Einstein's theory of relativity. He studied an extensive range of mathematical physics problems, but his best known work revolved around using geometrical methods in general relativity. He was one of the first physicists to seriously study the interior of a black hole, and his early work was cited by both Kruskal and Szekeres in their independent discoveries of the true (so-called maximal) structure of the Schwarzschild black hole. Synge's later derivation of the Szekeres-Kruskal metric solution, which was motivated by a desire to avoid "using 'bad' [Schwarzschild] coordinates to obtain 'good' [Szekeres-Kruskal] coordinates," has been generally under-appreciated in the literature, but was adopted by Chandrasekhar in his black hole monograph. In pure mathematics, he is perhaps best known for Synge's theorem, which concerns the topology of closed orientable Riemannian manifold of positive sectional curvature. When such a space is even-dimensional and orientable, the theorem says it must be simply connected. In odd dimensions, it instead says that such a space is necessarily orientable. He also created the game of Vish in which players compete to find circularity (vicious circles) in dictionary definitions. Fields Medal While at Toronto, he was a colleague of John Charles Fields and acted as secretary to the 1924 International Mathematical Congress, which was hosted by Fields. Fields had been planning the creation of an award for mathematicians, however, when he became ill in 1932, Synge represented Fields at the 1932 International Mathematical Congress, where the medal was approved. After Fields death, Synge completed arrangements with the sculptor of the medal, R. Tait McKenzie and oversaw the disbursement of Fields' estate. The award is now known as the Fields Medal. Honours Synge received many honours for his works. He was elected as a fellow of the Royal Society of London in 1943. He was elected as a fellow of the Royal Society of Canada, and in 1943 was the first recipient of the society's Henry Marshall Tory Medal, as one of the first mathematicians working in Canada to be internationally recognised for his research in mathematics. In 1954 he was elected an honorary fellow of Trinity College Dublin. He was president of the Royal Irish Academy from 1961 until 1964. The Royal Society of Canada established the John L. Synge Award in his honour in 1986. John Lighton Synge retired in 1972. During his time at the Dublin Institute for Advanced Studies, about 12% of all workers in the relativity theory studied there. Professor Hermann Bondi, who gave the first J. L. Synge Public Lecture in 1992, had this to say: "Every one of the other 88% has been deeply influenced by his geometric vision and the clarity of his expression". He was awarded the Boyle Medal by the Royal Dublin Society in 1972. During his long scientific career, Synge published over 200 papers and 11 books. He proved the result now known as Synge's theorem. Selected publications Papers Books 1931 The Mathematical Papers of Sir William Rowan Hamilton: Volume 1, Geometrical Optics; Pub: Cambridge 1937 Geometrical Optics: An Introduction to Hamilton's Method; Pub: Cambridge 1942 Geometrical Mechanics and de Broglie Waves; Pub: Cambridge 1942 Principles of Mechanics (with Byron A. Griffith); Pub: McGraw Hill 1949 Tensor Calculus (with Alfred Schild) Mathematical Exposition #5 from University of Toronto Press 1951 Science: Sense and Nonsense; Pub: Norton / Jonathan Cape 1952 Jump Conditions at Discontinuities in General Relativity (with Stephen O'Brien); Pub: DIAS (Communications of the Dublin Institute for Advanced Studies 9, Series A) 1956 Relativity: The Special Theory; Pub: North-Holland 1956 Geometrical Optics in Moving Dispersive Media; Pub: DIAS (Communications of the Dublin Institute for Advanced Studies 12, Series A) 1957 The Relativistic Gas; Pub: New Holland 1957 The Hypercircle in Mathematical Physics; Pub: Cambridge 1957 Kandelman's Krim: A Realistic Fantasy; Pub: Jonathan Cape 1960 Relativity: The General Theory; Pub: North-Holland 1961 Notes on the Schwarzschild Line-Element (with Petros S. Florides); Pub: DIAS (Communications of the Dublin Institute for Advanced Studies 14, Series A) 1964 The Petrov Classification of Gravitational Fields; Pub: DIAS (Communications of the Dublin Institute for Advanced Studies 15, Series A) 1970 Talking About Relativity; Pub: North-Holland 1972 Quaternions, Lorentz Transformations and the Conway-Dirac-Eddington Matrices; Pub: DIAS (Communications of the Dublin Institute for Advanced Studies 21, Series A) 1972 General Relativity: Papers in Honour of J. L. Synge'' (editor Lochlainn O'Raifeartaigh); Pub: Clarendon/Oxford See also Synge's world function References Sources Florides, Petros Serghiou (2008). John Lighton Synge by Petros Serghiou Florides, School of Mathematics, Trinity College Dublin (worldcat) (worldcat) External links 1897 births 1995 deaths Academics of the Dublin Institute for Advanced Studies Academics of Trinity College Dublin Alumni of Trinity College Dublin Fellows of the Royal Society Fellows of the Royal Society of Canada Fellows of Trinity College Dublin Honorary Fellows of Trinity College Dublin 20th-century Irish mathematicians Irish relativity theorists Presidents of the Royal Irish Academy Ohio State University faculty People educated at St Andrew's College, Dublin Scientists from County Dublin Scholars of Trinity College Dublin 20th-century Irish physicists Academic staff of the University of Toronto
6392772	https://en.wikipedia.org/wiki/CECAFA%20Cup	CECAFA Cup	CECAFA Cup The CECAFA Cup, formerly the Gossage Cup (1926–1966) and the East and Central African Senior Challenge Cup (1967–1971), is the oldest football tournament in Africa. It is organized by the Council for East and Central Africa Football Associations Cup history There is an anomaly on national teams in the case of Tanzania. It fields two teams, Tanzania and Zanzibar. In 2005 and 2006, the tournament was sponsored by the Ethiopian-Saudi businessman Sheikh Mohammed Al Amoudi, and was dubbed the Al Amoudi Senior Challenge Cup. It is the successor competition of the Gossage Cup, held 37 times from 1926 until 1966, and the East and Central African Senior Challenge Cup, held between 1967 and 1971. In August 2012, CECAFA signed a sponsorship deal worth US$450,000 with East African Breweries to have the cup renamed to the CECAFA Tusker Challenge Cup. Previous winners Gossage Cup (1926–1966) and Challenge Cup (1967–1971) The Gossage Cup and Challenge Cup was contested between Kenya, Uganda, Tanganyika and Zanzibar (Only in 1953 Ruanda-Urundi was competed too). The first match was played between the Kenyan and Ugandan national teams in May 1926, with Kenya winning 2–1 in a replay. Tanganyika participated since 1945 and Zanzibar since 1949. The tournament was sponsored by the soap manufacturer Gossage, owned by the British Lever Brothers. In 1967, the competition was renamed to the East and Central African Senior Challenge Cup. CECAFA Cup With the formation of CECAFA in 1973, the tournament was renamed to the CECAFA Cup. Since 2021, the tournament had been renamed to the CECAFA U-23 Challenge Cup. § The 2014 CECAFA Cup would have been the 38th edition of the Cup. It was scheduled to take place in Ethiopia from 24 November to 9 December, but the nation withdrew from hosting the tournament in October due to "domestic and international engagements", according to CECAFA secretary-general Nicholas Musonye. Musonye also announced that Sudan as one of the countries that could have replaced Ethiopia as the hosts of the tournament. After none of the 12 member nations of CECAFA expressed an interest in hosting the tournament on short notice, it was announced on 27 November that CECAFA had cancelled the competition. Rwanda hosted the 2015 edition of the competition. ≠ The 2016 CECAFA Cup was to be the 39th edition of the annual CECAFA Cup. In September 2016, it was confirmed that Kenya would host the tournament. Originally, it was slated to be hosted in Sudan. In November 2016, Kenya announced they are not ready to host the tournament and CECAFA officials are looking to persuade Sudan to take over as hosts. In December 2016, CECAFA announced the 2016 edition of the tournament will be canceled. Notes 1 – From 1945 to 1955 and 1973 to 1976 there was no third place play-off and both teams eliminated in the semi-finals were acknowledged as the third-placed team. 2 – In 1971 2nd place shared between Uganda and Tanzania. A – Score was 1–1 after 90 minutes. Tanzania won the shoot-out 5–3. B – Score was 0–0 after 90 minutes. Kenya won the shoot-out 4–3. C – Score was 0–0 after 90 minutes. Uganda won the shoot-out 5–3. D – Score was 1–1 after 90 minutes. Kenya won the shoot-out 4–3. E – Score was 0–0 after 90 minutes. Zambia won the shoot-out 3–0. F – Score was 1–1 after 90 minutes. Ethiopia won the shoot-out 5–4. G – Score was 0–0 after 90 minutes. Kenya won the shoot-out 3–2. H – Score was 3–3 after 90 minutes. Uganda won the shoot-out 2–1. I – Score was 2–2 after 90 minutes. Tanzania won the shoot-out 4–3. K – Score was 1–1 after 90 minutes. Sudan won the shoot-out 5–4. L – Score was 0–0 after 90 minutes. Rwanda won the shoot-out 3–2. M – Score was 1–1 after 90 minutes. Ethiopia won the shoot-out 5–3. N – Score was 0–0 after 90 minutes. Zanzibar won the shoot-out 5–4. O – Score was 0–0 after 90 minutes. Zambia won the shoot-out 11–10, but Sudan were given the title as Zambia were invited as guests. P – Score was 0–0 after 90 minutes. Rwanda won the shoot-out 4–2. Q – Score was 2–2 after 90 minutes. Sudan won the shoot-out 4–2. R – Score was 2–2 after 90 minutes. Uganda won the shoot-out 3–2. S – Score was 1–1 after 90 minutes. Zanzibar won the shoot-out 6–5. T – Score was 1–1 after 90 minutes. Zanzibar won the shoot-out 6–5. U – Score was 1–1 after 90 minutes. Ethiopia won the shoot-out 4–3. V – Score was 2–2 after 120 minutes. Kenya won the shoot-out 3–2. W – Score was 0–0 after 120 minutes. Tanzania won the shoot-out 6–5. Summary FIFA A-level matches (A-level match rule). FIFA (B teams results, Ruanda-Urundi results, Rwanda results before 1978, Burundi results before 1972, All of Zanzibar results, Kenya results before 1960, Uganda results before 1960 and Tanzania results before 1964) are not counted as A-level match (All of them are unofficial before membership in FIFA). But this table consist of all matches. 1926–1966 1967–1971 1973–2019 Medals (1926–2023) Notes: From 1926 to 1944 there was no 3rd place because of only 2 teams. From 1947 to 1955 there was no 3rd place match and 3rd place shared. 1957 and 1959 third place shared. From 1973 to 1976 there was no 3rd place match and 3rd place shared. 1960 1st place shared. 1971 2nd place shared. See also CECAFA U-20 Championship CECAFA U-17 Championship CECAFA Women's Championship CECAFA U-20 Women's Championship CECAFA Club Cup CECAFA Nile Basin Cup References Sources East and Central African Championship (CECAFA) – RSSSF External links of CECAFA CECAFA Cup group on Facebook CECAFA competitions International association football competitions in Africa Recurring sporting events established in 1973
11338044	https://en.wikipedia.org/wiki/Regular%20Hadamard%20matrix	Regular Hadamard matrix	Regular Hadamard matrix In mathematics a regular Hadamard matrix is a Hadamard matrix whose row and column sums are all equal. While the order of a Hadamard matrix must be 1, 2, or a multiple of 4, regular Hadamard matrices carry the further restriction that the order must be a square number. The excess, denoted E(H&hairsp), of a Hadamard matrix H of order n is defined to be the sum of the entries of H. The excess satisfies the bound \|E(H&hairsp)\| ≤ n3/2. A Hadamard matrix attains this bound if and only if it is regular. Parameters If n = 4u&hairsp;2 is the order of a regular Hadamard matrix, then the excess is ±8u&hairsp;3 and the row and column sums all equal ±2u. It follows that each row has 2u2 ± u positive entries and 2u&hairsp;2 ∓ u negative entries. The orthogonality of rows implies that any two distinct rows have exactly u&hairsp;2 ± u positive entries in common. If H is interpreted as the incidence matrix of a block design, with 1 representing incidence and −1 representing non-incidence, then H corresponds to a symmetric 2-(v,k,λ) design with parameters (4u&hairsp;2, 2u&hairsp;2 ± u, u&hairsp;2 ± u). A design with these parameters is called a Menon design. Construction A number of methods for constructing regular Hadamard matrices are known, and some exhaustive computer searches have been done for regular Hadamard matrices with specified symmetry groups, but it is not known whether every even perfect square is the order of a regular Hadamard matrix. Bush-type Hadamard matrices are regular Hadamard matrices of a special form, and are connected with finite projective planes. History and naming Like Hadamard matrices more generally, regular Hadamard matrices are named after Jacques Hadamard. Menon designs are named after P Kesava Menon, and Bush-type Hadamard matrices are named after Kenneth A. Bush. References C.J. Colbourn and J.H. Dinitz (Eds.), The CRC Handbook of Combinatorial Designs, 2nd ed., CRC Press, Boca Raton, Florida., 2006. W. D. Wallis, Anne Penfold Street, and Jennifer Seberry Wallis, Combinatorics: Room Squares, Sum-Free Sets, Hadamard Matrices, Springer-Verlag, Berlin 1972. Matrices
313859	https://en.wikipedia.org/wiki/Prince%20Henry%20of%20Battenberg	Prince Henry of Battenberg	Prince Henry of Battenberg (Henry Maurice; 5 October 1858 – 20 January 1896), formerly Count Henry of Battenberg, was a morganatic descendant of the Grand Ducal House of Hesse. He became a member of the British royal family by marriage to Princess Beatrice of the United Kingdom, the youngest child of Queen Victoria. Through his daughter, Victoria Eugenie, who became the queen consort of Spain, Henry is a direct ancestor of the current Spanish royal family. Early life Henry was born on 5 October 1858 in Milan, Lombardy–Venetia. He was the son of Prince Alexander of Hesse and by Rhine, and his wife Countess Julia von Hauke. His father was the third son and fourth child of Grand Duke Ludwig II of Hesse and Wilhelmina of Baden. His parents' marriage was morganatic, as Julia was not considered a proper wife for a prince of a reigning dynasty, being only a countess. As such, at the time of his birth, Henry could not bear his father's title or name, and was styled His Illustrious Highness Count Henry of Battenberg. He was known as 'Liko' to his family. When his mother was raised to Princess von Battenberg and given the higher style of Her Serene Highness by Alexander's older brother, Louis III, Grand Duke of Hesse, Henry and his siblings shared in their mother's new rank. He became His Serene Highness Prince Henry of Battenberg, although he remained ineligible to inherit the throne of Hesse or to receive a civil list stipend. Prince Henry received a military education and took up a commission as a lieutenant in the 1st Regiment of the Rhenish Hussars in the Prussian Army. He served in the Prussian Garde du Corps and was also Honorary Colonel of the 1st Infantry Regiment of Bulgaria, where his brother Alexander was Prince. Marriage Because of their close relationship to the Grand Ducal House of Hesse, the Battenbergs came into close contact with various ruling families of Europe, including the British Royal House. In April 1884, Henry's elder brother, Prince Louis of Battenberg, married Princess Victoria of Hesse and by Rhine, his first cousin once-removed, and a granddaughter of Queen Victoria, Empress of India. Shortly after that wedding, Prince Henry became engaged to Princess Beatrice, fifth daughter and youngest child of Queen Victoria and Albert, Prince Consort. Queen Victoria agreed to the marriage on the condition that the couple make their home with her. The Queen-Empress formally gave her consent to the marriage at a meeting of Her Majesty's Most Honourable Privy Council on 27 January 1885. On 22 July 1885, the Queen made Prince Henry a Knight Companion of the Garter, and granted him the style Royal Highness to give him rank equal to his wife. This style took effect in the United Kingdom, but not in the German Empire (where the Prince was still considered a Serene Highness). Beatrice and Henry were married at St Mildred's Church at Whippingham, near Osborne, on 23 July 1885. On the same day, a bill to naturalise Prince Henry a British subject passed the House of Lords. The couple adopted the style Their Royal Highnesses Prince and Princess Henry of Battenberg. On 22 August 1885, exactly a month after the wedding, Henry was made Honorary Colonel of the 5th (Isle of Wight, Princess Beatrice's) Volunteer Battalion, the Hampshire Regiment, In early 1886, it was announced in The Times that he would be made a captain in the 1st Life Guards, but the Secretary of State for War (Henry Campbell-Bannerman) denied knowledge of this in the House of Commons and the appointment did not take place. Prince and Princess Henry of Battenberg had four children. By royal warrant of 13 December 1886, the Queen granted their children the style Highness. This style took immediate effect in the United Kingdom and elsewhere except within the German Empire, where, as Princes and Princesses of Battenberg, they were only entitled to the style Serene Highness. Later life and death In 1889, Prince Henry was made Governor of Carisbrooke Castle and Captain-General and Governor of the Isle of Wight. He was made Lieutenant-Colonel in the Army on 21 June 1887, Colonel on 22 February 1893 and appointed to the Privy Council on 20 November 1894. In November 1895, Prince Henry persuaded Queen Victoria to allow him to go to West Africa to fight in the Ashanti War. He served as the military secretary to the commander-in-chief of British forces, Colonel Sir Francis Scott. He contracted malaria when the expedition reached Prahsu, about from Kumasi, and subsequently died aboard the cruiser HMS Blonde stationed off the coast of Sierra Leone. His body was repatriated by the cruiser HMS Blenheim from the Canary Islands and his funeral service took place on 5 February 1896, at the same St. Mildred's Church, Whippingham on the Isle of Wight where he had been married. Interment followed in what became known as the Battenberg Chapel. The remains of his wife, Princess Beatrice, were placed there in August 1945 and those of his eldest son, the Marquess of Carisbrooke, in July 1961. Beatrice's sister Louise told Sir James Reid of "Prince Henry's attempted relations with her, which she had declined." Victoria erected a memorial in the form of a Celtic cross to Prince Henry near Connachat Cottage in the grounds of Balmoral Castle in 1896. It is inscribed 'Brief Life! In sport and war so keen, morned by these winds in heath and fir as where the falling breakers stir the pains that crowned thy closing scene'. Titles, styles, honours and arms Titles and styles 5 October 1858 – 21 December 1858: His Illustrious Highness Count Henry of Battenberg 21 December 1858 – 20 January 1896: His Serene Highness Prince Henry of Battenberg In the UK: 22 July 1885 – 20 January 1896: His Royal Highness Prince Henry of Battenberg Honours Arms Issue Ancestry References External links 1858 births 1896 deaths 19th-century Prussian military personnel Deaths from malaria House of Hesse-Darmstadt Battenberg family Infectious disease deaths in Sierra Leone Members of the Privy Council of the United Kingdom British Army General List officers British military personnel of the Fourth Anglo-Ashanti War Burials at St. Mildred's Church, Whippingham Prussian Army personnel German emigrants to England Princes in Germany Nobility from Milan Royal Hampshire Regiment officers Knights of the Garter Grand Crosses of the Order of the Star of Romania Recipients of the Order of the Cross of Takovo Naturalised citizens of the United Kingdom
1609109	https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A3%D0%BB%D1%8C%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%B0%20%D1%81%D1%96%D0%BB%D1%8C%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%B0%20%D1%80%D0%B0%D0%B4%D0%B0	Ульська сільська рада	Ульська сільська рада — адміністративно-територіальна одиниця у складі Бешенковицького району, Вітебської області Білорусі. Адміністративний центр сільської ради — агромістечко Улла. Розташування Ульська сільська рада розташована у північній частині Білорусі, в центральній частині Вітебської області, на захід від обласного центру Вітебськ та на північ — північний захід від районного центру Бешенковичі. На території сільської ради розташовані десятки малих і великих озер, найбільші із них: Полозер'є (8,0 км²) — розташоване в південно-західній частині сільради, на кордоні із Ушацьким районом, Горносвіччя, Короневське (0,58 км²), Хотинське (0,22 км²). В північно-східній частині сільради протікає річка Західна Двіна із лівою притокою Уллою, в яку впадає річка Свєчанка (права) та невелика річка Хотинка (ліва). Історія Сільська рада була створена 20 серпня 1924 року у складі Ульського району Вітебської округи (БРСР) і знаходилась там до 26 липня 1930 року. В 1930 році округа була ліквідована і рада у складі Ульського району перейшла у пряме підпорядкування БРСР. 8 липня 1931 року район був ліквідований, а сільрада передана до складу Бешенковицького району. З 20 лютого 1938 року, після утворенням Вітебської області (15 січня 1938), разом із Бешенковицьким районом, увійшла до її складу. 9 вересня 1946 року сільрада передана до складу, відновленого, Ульського району. Сільська рада реорганізована у селищну раду. 12 лютого 1965 року сільрада була повернута до складу Бешенковицького району. 8 квітня 2004 року селищна рада ліквідована, а натомість була утворена Ульська сільська рада, якій були передані населені пункти, ліквідованих Ульської селищної ради та Сокоровської сільської ради. Склад сільської ради До складу Ульської сільської ради входить 28 населених пунктів: Примітки Посилання Сельсавет Ульскі на сайті Radzima.net Сільські ради Бешенковицького району
4866748	https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%AF%D0%BC%D0%BD%D0%BE%20%28%D0%9B%D0%BE%D0%BA%D0%BD%D1%8F%D0%BD%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%B8%D0%B9%20%D1%80%D0%B0%D0%B9%D0%BE%D0%BD%29	Ямно (Локнянський район)	Ямно (Локнянський район) Ямно — присілок в Локнянському районі Псковської області Російської Федерації. Населення становить 9 осіб. Входить до складу муніципального утворення Михайловская волость. Історія Від 2015 року входить до складу муніципального утворення Михайловская волость. Населення Примітки Населені пункти Локнянського району
1358695	https://en.wikipedia.org/wiki/Caprotinia	Caprotinia	Caprotinia The Caprotinia, or feasts of Juno Caprotina, were ancient Roman festivals which were celebrated on July 7, in favor of the female slaves. During this solemnity, they ran about, beating themselves with their fists and with rods. None but women assisted in the sacrifices offered at this feast. Plutarch's Life of Numa and Life of Camillus offer two possible origins for this feast, or the famous Nonae Caprotinae or Poplifugium. Firstly—and, in Plutarch's opinion, most likely—it commemorates the mysterious disappearance of Romulus during a violent thunderstorm that interrupted an assembly in the Palus Caprae ("Goats' Marsh"). Secondly, it commemorates a Roman victory by Camillus over the Latins; according to a minor tradition, a Roman serving maid or slave dressed as a noblewoman and surrendered herself to the Latins as hostage; that night, she climbed a wild fig-tree (caprificus, literally "goat-fig") and gave the Romans a torchlight signal to attack. References Further reference Drossart, Paul. « Nonae Caprotinae » : La fausse capture des Aurores. In: Revue de l'histoire des religions, tome 185, n°2, 1974. pp. 129–139. DOI: https://doi.org/10.3406/rhr.1974.10134 ; www.persee.fr/doc/rhr_0035-1423_1974_num_185_2_10134 Ancient Roman festivals July observances
1687821	https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%90%D0%BC%D0%B0%D0%B7%D0%B0%D1%80%20%28%D1%81%D1%82%D0%B0%D0%BD%D1%86%D1%96%D1%8F%29	Амазар (станція)	Амазар (станція) Амазар — станція Могочинського регіону Забайкальської залізниці Росії, розташована на дільниці Куенга — Бамівська між станцією Германовський (відстань — 10 км) і колійним постом Красавка-Ханглі (9 км). Відстань до ст. Куенга — 480 км, до ст. Бамівська — 269 км; до транзитного пункту Каримська — 712 км. Джерела Станції Забайкальської залізниці
2363868	https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A7%D0%B5%D1%80%D0%BD%D1%96%D0%B3%D1%96%D0%B2%D0%BA%D0%B0%20%28%D0%9A%D0%B0%D0%B7%D0%B0%D1%85%D1%81%D1%82%D0%B0%D0%BD%29	Чернігівка (Казахстан)	Чернігівка (Казахстан) Чернігівка — село у складі Аулієкольського району Костанайської області Казахстану. Адміністративний центр Чернігівського сільського округу. Населення — 1047 осіб (2009; 1195 в 1999). Примітки Джерела Посилання На Вікімапії Населені пункти Аулієкольського району Села Костанайської області
2962317	https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9F%D0%BE%D0%BF%D0%BA%D0%BE%D0%B2%D0%B8%D1%86%D1%96	Попковиці	Попковиці — село в Польщі, у гміні Ужендув Красницького повіту Люблінського воєводства. Населення — (2011). Демографія Демографічна структура станом на 31 березня 2011 року: Примітки . Села Красницького повіту
2538009	https://uk.wikipedia.org/wiki/KRT25	KRT25	KRT25 – білок, який кодується однойменним геном, розташованим у людей на 17-й хромосомі. Довжина поліпептидного ланцюга білка становить 450 амінокислот, а молекулярна маса — 49 318. Кодований геном білок за функцією належить до фосфопротеїнів. Локалізований у цитоплазмі, проміжних філаментах. Література Примітки Див. також Хромосома 17 Некатегоризовані білки
624244	https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%92%D0%B5%D1%80%D1%85%D0%BD%D1%96%20%D0%A1%D1%8E%D1%80%D0%B7%D1%96	Верхні Сюрзі	Верхні Сюрзі — невелика річка в Юкаменському районі Удмуртії, Росія, ліва притока Лекми. Бере початок на Красногорській височині. Протікає на північний схід, впадає до річки Лекма навпроти села Жувам. Має одну невелику притоку зліва. В районі села Одинці збудовано автомобільний міст. Річки Юкаменського району Річки басейну Лекми (притока Чепци)
1683572	https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%93%D0%B5%D0%BD%D1%96%D1%80	Генір	Генір — в скандинавській міфології бог з-посеред асів, який живе як заручник з ванами. Наділив першу людину розумом та розумінням після того, як ця людина була ним разом з Одіном та Лодуром створена з ясена. Згідно з «Пророкуванням вельви» залишиться жити у відродженому світі після Рагнареку разом з Бальдром та Гедом . Кратер Генір на супутникові Юпітера Каллісто названо на честь цього бога. Джерела MacCulloch, J.A.(2005). The Celtic and Scandinavian Religions. Cosimo, Inc. ISBN 1-59605-416-6. Германо-скандинавська міфологія Боги за алфавітом Аси (боги) Скандинавські боги
51171992	https://en.wikipedia.org/wiki/JCSAT-16	JCSAT-16	JCSAT-16 is a geostationary communications satellite operated by SKY Perfect JSAT Group and designed and manufactured by SSL on the SSL 1300 platform. It has a launch weight of , a power production capacity of 8.5 kW and a 15-year design life. Its payload is composed of Ku band and Ka band transponders. SKY Perfect JSAT Group plans to use JCSAT-16 as an in-orbit backup satellite for the Ku- and Ka-band satellites serving the Japanese market. SpaceX's Falcon 9 Flight 28 propelled JCSAT-16 to a geosynchronous transfer orbit on August 14, 2016. History In April 2014, SSL announced that it had been awarded a contract by SKY Perfect JSAT Group to manufacture two satellites: JCSAT-15 and JCSAT-16. The latter would be an 8.5 kW satellite with Ku band and Ka band payload for a broad range of orbital locations. It would be used as a back-up to the existing fleet. On September 10, 2014, JSAT announced that it had signed a launch service contract with SpaceX for the launch of JCSAT-16 aboard a Falcon 9 rocket. On April 3, 2016, it was announced that Kratos had been selected for supplying a Ku-band antenna for JCSAT-16 TT&C at its Superbird Platform West ground station. Also, it was stated that the satellite had passed the critical design review. On July 13, 2016, SSL delivered JCSAT-16 to the launch site in Cape Canaveral for launch processing and integration. This was the second launch of the year for JCSAT and also the second time the company used the SpaceX launch services, both times also happening in 2016. On August 4, 2016, JSAT announced that the expected launch date of JCSAT-16 was on August 14. At the scheduled August 14 at 05:26 UTC, SpaceX successfully launched the JCSAT-16 satellite into a 184 km × 35,912 km × 20.85° orbit on a Falcon 9 rocket. The first stage successfully landed afterwards. At 5:58 UTC, the satellite separated from the upper stage. The satellite manufacturer, SSL, announced that 33 minutes after launch, the satellite was in good health and sending signals. While JCSAT-16 was supposed to serve as on-orbit backup at the 124° East longitude position, it will be repositioned into service at the 162°East position to replace Superbird-B2, a satellite past its design life. Originally Superbird-8 was supposed to replace Superbird-B2, but a mishap during transport to the launch site in March 2016 meant that it would be delayed between one and two years. On late September 2016, parts of Falcon 9 second stage reentered the atmosphere and landed over Java and Madura, Indonesia. Some parts like the Helium COPV (Composite Overwrapped Pressure Vessel) landed mostly intact and damaged an animal enclosure, but there was no further damage or harm. See also List of Falcon 9 launches References Communications satellites in geostationary orbit Satellites using the SSL 1300 bus Spacecraft launched in 2016 Communications satellites of Japan Satellites of Japan SpaceX commercial payloads
928550	https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9A%D1%80%D0%B8%D0%B2%D0%B5%D0%BD%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%B0%20%D1%81%D1%96%D0%BB%D1%8C%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%B0%20%D1%80%D0%B0%D0%B4%D0%B0%20%28%D0%9A%D0%BE%D0%B7%D1%96%D0%B2%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%B8%D0%B9%20%D1%80%D0%B0%D0%B9%D0%BE%D0%BD%29	Кривенська сільська рада (Козівський район)	Кривенська сільська рада (Козівський район) Кривенська сільська рада — адміністративно-територіальна одиниця та орган місцевого самоврядування в Козівському районі Тернопільської області. Адміністративний центр — село Криве. Загальні відомості Територія ради: 0,215 км² Населення ради: 1 433 особи (станом на 2001 рік) Територією ради протікає річка Коропець Населені пункти Сільській раді були підпорядковані населені пункти: с. Криве с. Йосипівка Колишні населенні пункти х. Корчунок, виключений із облікових даних у зв'язку з переселенням жителів Склад ради Рада складалася з 20 депутатів та голови. Голова ради: Тиркало Софія Ігорівна Секретар ради: Грисяк Марія Степанівна Керівний склад попередніх скликань Примітка: таблиця складена за даними сайту Верховної Ради України Депутати За результатами місцевих виборів 2010 року депутатами ради стали: За суб'єктами висування За округами Примітки та джерела Адміністративний устрій Козівського району
4093880	https://uk.wikipedia.org/wiki/INO-4800	INO-4800	INO-4800 — ДНК-вакцина проти COVID-19, розроблена компанією Inovio Pharmaceuticals. У лютому 2020 року, отримавши детальну інформацію про генетичну послідовность вірусу SARS-CoV-2, Inovio оголосила про створення доклінічної вакцини на основі ДНК у якості потенційного засобу профілактики COVID-19. Inovio конкурує за розробку вакцини з безліччю інших компаній, які станом на кінець червня проводили доклінічні або ранні дослідження на людях понад 170 вакцин-кандидатів. У квітні 2020 року Inovio почала випробування фази I вакцини-кандидата. Попередній звіт про дослідження I фази опублікований в журналі Lancet. Передбачається можливість зберігання вакцини при кімнатній температурі. Клінічні дослідження Inovio співпрацює з китайською біотехнологічною фірмою Beijing Advaccine Biotechnology Co., щоб прискорити реєстрацію вакцини регулюючими органами в Китаї. Планувалося почати клінічні випробування вакцини-кандидата в Китаї в першій половині 2020 року. Inovio має партнерські відносини з виробниками для збільшення виробництва вакцини, якщо попередні випробування ефективності виявляться успішними. У квітні 2020 року компанія почала дослідження безпеки застосування вакцини INO-4800 на людях (фаза I) у Сполучених Штатах і дослідження фаз I—II у Південній Кореї для перевірки імуногенності проти COVID-19. Починаючи з червня 2020 року, Inovio у партнерстві з Міжнародним інститутом вакцин і Сеульским національним університетом, просуває дослідження INO-4800 на людях в рамках фаз I—II (випробування безпеки та ефективності), які будуть проведені на 120-ти пацієнтах у лікарні Сеульського національного університету. Дослідження фінансується Коаліцією за інновації у забезпеченні готовності до епідемій та підтримується Корейськими центрами з контролю та профілактики захворювань і Корейським національним інститутом охорони здоров'я. Примітки Лікарські засоби з недоведеною ефективністю Противірусні препарати Вакцини проти COVID-19 COVID-19 у США
4113153	https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9C%D1%83%D1%80%D0%B7%D1%8F%D1%82%D0%B0	Мурзята	Мурзята — присілок у складі Оршанського району Марій Ел, Росія. Входить до складу Шулкинського сільського поселення. Населення Населення — 2 особи (2010; 0 у 2002). Джерела Примітки Посилання На Вікімапії Населені пункти Оршанського району (Росія) Присілки Марій Ел
256487	https://en.wikipedia.org/wiki/Price%20war	Price war	Price war A price war is a form of market competition in which companies within an industry engage in aggressive pricing strategies, “characterized by the repeated cutting of prices below those of competitors”. This leads to a vicious cycle, where each competitor attempts to match or undercut the price of the other. Competitors are driven to follow the initial price-cut due to the downward pricing pressure, referred to as “price-cutting momentum”. Heil and Helsen (2001) proposed that a price war exists only if one or more of a set of qualitative conditions are satisfied. These conditions include: (1) a primary focus on competitors rather than consumers, (2) undesirability of pricing interactions for competitors, (3) absence of intention to start a price war by any competitor, (4) violation of industry norms through competitive interactions, (5) accelerated pricing interactions in comparison to the usual pace, (6) a downward direction of pricing, and (7) unsustainable pricing interplay. While price wars can offer short-term benefits to consumers by providing them with lower prices, they can have a negative impact on the companies involved by reducing their profit margins. Moreover, the negative effects of price wars on companies can extend beyond the short term, as the companies involved may struggle to recover their lost profits and maintain their market share. Firms may be cautious when engaging in price wars as this competition can lead to prices that are unsustainable for long-term profitability. Causes The main reasons that price wars occur are: Homogenous products: Where products are homogenous, and product substitution between firms is high, then the price elasticity of demand will also be high. As a result, if one company in an industry lowers its prices, other firms offering similar products must also reduce their prices to retain their market share. Penetration pricing: If a firm is trying to enter an established market, it may offer lower prices than existing brands to incentivise consumers to switch to their product. Oligopoly: If the industry structure is oligopolistic (that is, has few major competitors), the players will closely monitor each other's prices and be prepared to respond to any price cuts. Applying game theory, two oligopolistic firms that engage in a price war will often find themselves in a kind of prisoner’s dilemma. Indeed, if Firm A reduces it prices whilst competitor, Firm B, doesn’t reduce its prices, then Firm A can capture market share. And, if Firm A reduces its prices, then Firm B must reduce its prices to avoid being eliminated from the market. The equilibrium is such that both firms adopt a low-price strategy to protect themselves. Predatory pricing: One firm substantially reduces its prices for a sustained period below its own cost of supply in an attempt to reduce market competition. Predatory pricing on the international market is called dumping. That is, when a foreign company sells a product in a domestic market at a price below market value, and in doing so, causes injury to the industry in the domestic market. Reactions to price challenges The first reaction to a price reduction should always be to consider the following: Has the competitor decided upon a long-term price reduction or is this just a short-term promotion? If the competitor has implemented a short-term promotion, the ideal response is to monitor the competitor's price changes and maintain prices at the current level. Price wars often begin when simple promotional activities are misunderstood as major strategic changes. If the competitor is implementing a long-term price change, the following reactions may be suitable: Reduce price: The most obvious, and most popular reaction is to match the competitor's move. This maintains the status quo (but reduces profits pro rata). Maintain price: Another reaction is to hope that the competitor has made a mistake, but if the competitor's action does make inroads into a merchant's share, this can soon mean customers lose confidence and a subsequent loss of sales. Split the market: Branch one product into two, selling one as premium and the other as basic. This effective tactic was notably used by Heublein, the former owner of the Smirnoff brand of vodka. React with other measures - Reducing price is not the only weapon. Other tactics can be used to great effect: improved quality, increased promotion (perhaps to improve the idea of quality). Effects of price wars Empirical studies suggest that price wars can significantly damage the companies that practice such behaviour. Notably, price wars can have some short term benefits for firms as it allows them to quickly turnover inventory, alleviate financial pressure, increase social purchasing power, and may compel firms to enhance their production efficiency. But these short term gains are ultimately offset by long term losses. In the long run, price wars can cause companies to incur losses in their margins, customer equity, innovation capabilities and competitive advantage. Victims of price wars may be downgraded in the market, and even incur bankruptcy. But the companies that involve themselves in price wars are not the only affected parties, as suppliers and investors will also be impacted. This can lead to compromised company image and reputation over the long run. Overall, society may suffer from less efficient allocation of resources as the resources that were poured into participating in a price war could have been allocated elsewhere. In the short term, consumers appear to benefit from lower prices during a price war. However, in the long run, consumers are likely to form unrealistic reference prices and may be faced with lower quality products. Examples of price wars Price wars are prevalent in many industries, with academic literature citing cases in market segments, including: electricity, telecommunications, automotive, and airlines. Some key examples include: 1992 United States airline price wars: American Airlines, Northwest Airlines, and other United States carriers matched and exceeded the reduced prices of one another, resulting in increased sales volume but record losses. 2020 Russia–Saudi Arabia oil price war: In 2020, Saudi Arabia initiated a price war on oil with Russia, which facilitated a 65% quarterly fall in the price of oil. Revenue from oil exports is heavily relied on by many governments, with Iraq, Kuwait, and the Republic of the Congo reporting oil rents (as a percentage of GDP) over 30%. Lower market prices led to reduced profit margins and put financial pressure on such governments. See also Bidding Marketing Monopoly Monopolistic competition Oligopoly Penetration pricing Pricing References Pricing Business rivalries
19917331	https://en.wikipedia.org/wiki/Gaj%2C%20Sochaczew%20County	Gaj, Sochaczew County	Gaj, Sochaczew County Gaj is a village in the administrative district of Gmina Teresin, within Sochaczew County, Masovian Voivodeship, in east-central Poland. It lies approximately west of Teresin, east of Sochaczew, and west of Warsaw. References Gaj
13157029	https://en.wikipedia.org/wiki/Santa%20Colomba%20de%20Curue%C3%B1o	Santa Colomba de Curueño	Santa Colomba de Curueño (Santa Colomba de Curueñu, in Leonese language) is a municipality located in the province of León, Castile and León, Spain. According to the 2004 census (INE), the municipality has a population of 601 inhabitants. References Municipalities in the Province of León
1502095	https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9D%D0%B0%D1%88%20%D0%BB%D0%B5%D0%BC%D0%BA%D0%BE%20%28%D1%87%D0%B0%D1%81%D0%BE%D0%BF%D0%B8%D1%81%29	Наш лемко (часопис)	Наш лемко (часопис) Наш Лемко — український лемківський часопис, який виходив у міжвоєнний період у Львові. Видавався з 1 січня 1934 до 1 вересня 1939 року. Виходила двічі на місяць — кожного 1-го та 15-го числа місяця. Всього у світ вийшло 137 номерів. Редактор Перший редактор «Нашого лемка» Петро Смереканич, згодом — Юліян Тарнович. Видавець і відповідальний редактор Іван Тиктор. Друк З. Медицький — Тиктор. Починаючи з 15 квітня 1936 ч. 9 (57) видавець і відповідальний за друк Михайло Таранько, а друкарня — вид. спілки «Діло» на пл. Ринок, 10. Починаючи з 1 січня 1938 ч. 1 (97) відповідальний редактор Олександр Костик, видавець — Мр. Б. Бородайко, друк — пл. Ринок, 10, начальний редактор — Юліан Тарнович. «Часопис „Наш лемко“ видавав і підписував як відповідальний редактор громадянин Михайло Таранько. З причин перешкод особистого характеру Вп. М. Таранько не підписує вже цього числа. Його місце заступить Вп. Олександер Костик як відповідальний редактор і Вп. М-р Б. Бородайко як видавець…». Починаючи з 1 серпня 1938 ч. 15 (111) відповідальний редактор Олександр Костик, а видавець і головний редактор — Юліан Тарнович, друк — пл. Ринок, 10. Адреса Адреса редакції: Львів, вул. Руська, 18 (фото будівлі); друкарня — Львів, вул. Бляхарська,9. Будинок споруджено за проектом архітектора Тадеуша Масловського в 1912 році. Свого часу там знаходились видавнича спілка «Червона калина» (1921–1939), кооператив «Українське Народне Мистецтво», редакції газет «Літературно-науковий вісник» (1898–1932), «Новий час» (1923–1939), «Нова хата», «Неділя». Сьогодні там знаходиться магазин «Юний технік». Зміст Період: 1 січня 1934 — 1 вересня 1939. Виходив двічі на місяць — кожного 1-го і 15-го числа місяця. У першій статті редакції газети під назвою «До наших читачів» читаємо: «Наш Лемко», 1934, № 1, с. 2 Про што буде писати «Наш Лемко» «Наш Лемко», 1934, № 1, с. 2 Ціна Ціна передплати: Річно — 3 злотих, Піврічно — 1,80 злотих, Чвертьрічно — 1 злотий; Закордоном — річно 1 американський долар або рівно вартість. «Наш Лемко», то найтуньша газета, так, што й найбіднішому на ню стати. Коштує річно лем 3 зол., піврічно 1.80 зол., а квартально (:на три місяці:) 1 зол." (1934,ч.1,ст.2). Один номер коштував 15 грош (копійок). Ціна на газету жодного разу не змінювалась за весь період виходу. Перший передплатник «Першим передплатником „Нашого Лемка“ є добродій Полиняк Стефан родом з Котова, повіт Новий Сонч. У Львові живе вже 4 роки. Працює в гарбарні (Авт. — завод, де вичиняють шкіру) на Болоню. Дня 4 січня 1934. р. перед від'їздом у рідні сторони на час зими добр. Полиняк Стефан вступив до Адміністрації „Нашого Лемка“ й заплатив піврічну передплату. Через те став першим нашим передплатником. На нашу просьбу обіцяв нам прислати свою знимку, яку помістимо в нашій газеті. Першому нашому передплатнику з Новим Роком бажаємо всього найкращого!» (1934, ч.2, ст.4). Дивитись фото 1936, ч.4 (51), ст.5 (див. фото) Примітки Посилання http://lemky.lviv.ua/?p=734#more-734 Сайт ЛОО «Лемківщина» Джерела Часопис «Наш Лемко» (1934–1939) Вавричин М. Юліан Тарнович — редактор газети «Наш лемко» // Відтворення України: історія картографії, краєзнавство, біографістика Див. також Українські історичні періодичні видання Друковані видання, засновані 1934 Друковані видання, закриті 1939 Засновані у Львові 1934
47564	https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9A%D1%83%D0%BB%D0%B8%D0%BA%20%D0%9C%D1%83%D1%81%D1%96%D0%B9%20%D0%93%D0%BE%D1%80%D0%B4%D1%96%D0%B9%D0%BE%D0%B2%D0%B8%D1%87	Кулик Мусій Гордійович	Кулик Мусій Гордійович із села Дейкалівка (Гордійця) (1815—1817 — 1887?) — кобзар, родом зі с. Дейкалівка, Зіньківського повіту, Полтавської губернії. Один із найвизначніших зіньківських кобзарських панотців середини XIX ст. Отримав «визвілки» від свого панотця Івана Хмеля (Хмельницького), у якого вчився в 1884 р. У 1887 р. П. Мартинович разом з В. Горленком записали від нього дещо з репертуару, але його не опублікували. Репертуар В репертуарі думи: «Самарські брати», «Дівка-бранка», «Невільничі пісні», (1887) «Три брати Азовські», «Удова». Література Українські народні думи (у п'яти томах) // Упор. Дмитренко М. К., Грица С. Й. , Довженок Г. В.,// НАН України ІМФЕ, Київ, 2009, Т.1. с. 855 Кобзарі Бандуристи
5264550	https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%91%D0%B0%D0%BB%D0%B0%D1%8F%D0%BD%20%D0%93%D0%B0%D1%80%D0%B5%D0%B3%D1%96%D0%BD%20%D0%A8%D0%B5%D0%B3%D1%96%D1%94%D0%B2%D0%B8%D1%87	Балаян Гарегін Шегієвич	Балаян Гарегін Шегієвич Балаян Гарегін Шегійович (28 лютого 1912, с. Гюлюстан, нині смт, Азербайджан — 25 вересня 1943, похований у с. Зарубинці Канівського району Київської області) — військовик. Біографія Герой Радянського Союзу (1943, посмертно). Учасник радянсько-фінської та Другої світової воєн. Має державні нагороди СРСР. Працював у колгоспі. В армії від 1934. Закінчив курси молодших лейтенантів (1939). На фронті від 1941. Відзначився у вересні 1943 під час форсування Дніпра в районі с. Зарубинці, забезпечивши переправу частин бригади. Загинув в одному із цих боїв. Пам'ять У смт Шаумянівськ (Азербайджан) встановлено погруддя. Примітки Посилання Балаян Гарегін Шегійович / О. С. Пчелінцев // Енциклопедія Сучасної України [Електронний ресурс] / Редкол.: І. М. Дзюба, А. І. Жуковський, М. Г. Железняк [та ін.]; НАН України, НТШ. — К.: Інститут енциклопедичних досліджень НАН України, 2003. — Режим доступу: https://esu.com.ua/article-41194 Герої Радянського Союзу
886178	https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9D%D0%BE%D1%80%D1%82%D0%B3%D0%B5%D0%BC%D0%BF%D1%82%D0%BE%D0%BD	Нортгемптон	Нортгемптон — місто у Великій Британії, адміністративний центр англійського графства Нортгемптоншир. Населення 195 тис. чоловік (2004). Був важлилвим містом у період Середньовіччя, але згодом втратив свій статус. У 1261—1265 рр. тут існував третій університет Англії. У пам'ять про цей університет вже у 21 столітті місцевий коледж був підвищений до статусу університету. Міста Англії Нортгемптон Нортгемптоншир засновані в Європі 1189
262149	https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9D%D0%BE%D0%B2%D0%B0%20%D0%AF%D1%80%D0%BE%D1%81%D0%BB%D0%B0%D0%B2%D0%BA%D0%B0	Нова Ярославка	Нова Ярославка — село в Україні, у Шполянському районі Черкаської області. У селі мешкає 82 людей. Особистості В селі народився Подолинський Сергій Андрійович (* 19 (31) липня 1850 — 1891) — український громадський і політичний діяч, лікар, соціолог, економіст, публіцист, член «Женевського гуртка». Посилання Погода в селі Нова Ярославка Села Черкаської області
4303312	https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A1%D1%83%D0%BF%D0%B5%D1%80%D0%BA%D1%83%D0%B1%D0%BE%D0%BA%20%D0%91%D0%B5%D0%BB%D1%8C%D0%B3%D1%96%D1%97%20%D0%B7%20%D1%84%D1%83%D1%82%D0%B1%D0%BE%D0%BB%D1%83%201982	Суперкубок Бельгії з футболу 1982	Суперкубок Бельгії з футболу 1982 — 4-й розіграш турніру. Гра відбулася 10 серпня 1982 року між чемпіоном Бельгії клубом «Стандард» (Льєж) та фіналістом кубка Бельгії клубом «Варегем». Останній взяв участь у матчі за суперкубок через відмову Бельгійської футбольної асоціації надати право виступу в турнірі аматорському клубу Ватершей Тор, який переміг у кубку Бельгії. Матч Деталі Посилання Суперкубок Бельгії на rsssf 1982 Бельгія 1982 у бельгійському спорті
2493798	https://uk.wikipedia.org/wiki/EFCAB2	EFCAB2	EFCAB2 – білок, який кодується однойменним геном, розташованим у людей на короткому плечі 1-ї хромосоми. Довжина поліпептидного ланцюга білка становить 269 амінокислот, а молекулярна маса — 29 714. Задіяний у такому біологічному процесі як альтернативний сплайсинг. Література Примітки Див. також Хромосома 1 Некатегоризовані білки
3450346	https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9A%D0%B0%D1%80%D0%BB%20%D1%84%D0%BE%D0%BD%20%D0%93%D0%B5%D1%80%D0%BB%D0%B0%D1%85	Карл фон Герлах	Карл фон Герлах (6 серпня 1894 — 24 червня 1941)— німецький офіцер, генерал-майор люфтваффе. Біографія 22 березня 1914 року поступив на службу в 4-й єгерський батальйону, командир взводу. Учасник Першої світової війни. З 13 травня 1916 року перейшов у авіацію. Після демобілізації армії залишений у рейхсвері. З 28 серпня 1939 року — командир частин люфтваффе вищого армійського командування «Бласковіц». З 20 листопада 1939 року — начальник відділу постачання Імперського міністерства авіації. З 17 березня 1941 року — командир частин люфтваффе 2-ї танкової групи. Загинув в авіакатастрофі. Звання Фенріх (22 березня 1914) Лейтенант (28 серпня 1914) Обер-лейтенант (1 листопада 1924) Ротмістр (1 квітня 1929) Гауптман (1 жовтня 1933) Майор (1 жовтня 1934) Оберст-лейтенант (1 жовтня 1936) Оберст (1 січня 1939) Генерал-майор (1 червня 1941) Нагороди Залізний хрест 2-го і 1-го класу Почесний хрест (Ройсс) 3-го класу з мечами Рятувальна медаль Нагрудний знак «За поранення» в чорному Пам'ятний знак пілота (Пруссія) Почесний хрест ветерана війни з мечами Медаль «За вислугу років у Вермахті» 4-го, 3-го, 2-го і 1-го класу (25 років) Посилання Біографія Карла фон Герлаха. Німецькі льотчики Першої світової війни Учасники Другої світової війни з Німеччини Жертви авіакатастроф
1966746	https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A2%D1%8E%D0%BC%D0%B5%D0%BD%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%B5%20%D1%85%D0%B0%D0%BD%D1%81%D1%82%D0%B2%D0%BE	Тюменське ханство	Тюменське ханство — сибірськотатарська феодальна держава в Західному Сибіру, що утворилася в середині XIV століття. Було спадкоємцем Золотої орди та Білої орди. Тривалий час була неоднорідним об'єднанням. З XIV ст. правилося династією Шейбанідів. Лише у 1468–1495 роках перетворилася на більш централізовану та потужну державу. Підкорена володарями Сибірського ханства. Історія Початок утворення цієї держави пов'язують з легендарним Тайбугою, що мешкав у 1220-х роках. Втім Тайбуга — це лише посада або титул в Золотій орді та Білої орді. Він став засновником так званого Тайбугінського юрту — кланово-родовим утворенням. Втім воно було залежним від ханів Синьої, потім Золотої орди. У XIV ст. володарі юрту визнали себе васалами Улусу Шейбана. Втім незабаром розпочалася боротьба за ці землі між різними гілками роду Шейбанідів. У 1382 році тут отаборився Арабшах з Шибанідів. Фактичним засновником Тюменського ханства став Тохтамиш, коли 1396 року захопив тут владу. 1406 року після його загибелі став правителем Чекрі, що розглядав ці володіння як базудля боротьбу за трон Золотої Орди. 1413 року цими землями опанував Давлат-шейх, який власне й заклав основи самостійного ханства. З цього часу Чімгі-Туре стає столицею держави Давлат-шейх. За його життя не прийнято було назву Тюменське ханство. Це скоріше визначення пізніших істориків, що дали назву цьому утворенню виходячи з пізнішої назви Чімгі-Туре — Тюмень. Також Тюменню за часів шейбанідів називали область у середній течії річки Тобола і межиріччі його приток Тавди й Тури. Владу Давлат-шейха визнали і деякий місцеві родові «князі» мансі і хантов. Проте він не був найсильнішим шейбанідським володарем: на відміну від своїх суперників Мустафа-хана (володів землями між Ішимом та Тоболом) і Джумадук-хана (землі північного Казахстану) він навіть не прийняв ханського титулу. Водночас інший правитель, чиї володіння розташовувалися в безпосередній близькості від Чимгі-Тури — Махмуд-ходжа — у 1428 році прийняв ханський титул, і його також вважають частковим володарем Тюменського ханства. У 1426 році Давлат-шейх помер, і його володіння опинилися під контролем емірів племені буркут, панівного в Чімгі-Туре. Спадкоємець Давлат-шейха — Абу'л-хайра Убайдаллаха було відправлено до Джумадук-хана. Після загибелі останнього у 1428 році Абу'л-хайр за допомогою мангитських емірів знову підпорядкував собі Чімгі-Туру і весь улус свого батька. Буркутські еміри Кібек-ходжа та Адад-бек підкорилися без спротиву. До 1429 року Абу'л-хайр підкорив сусідні кочові роди, ставши новим засновником Тюменського ханства. Він першим став карбувати монету ханства. З цього моменту починається поступове піднесення цього ханства. Після цього було взято курс на підкорення сусідніх шейбанідських держав. У 1430 році переможено Махмуд-ходжу, в результату чого до Тюменського ханства приєднані землі від Обі та Іртиша (на півночі) до Мангитського улусу (на півдні). Того ж року підкорено було Хорезм. У 1431 році війська Тюменського ханства завдали поразки Ахмад-хану, володарю Великої орди, було захоплено ставку останнього Орду-Базар. В результаті Абу'л-хайр оголосив себе головою роду Джучі. Після цього рушив проти союзних сил Мустафи-хана та Ваккас-бека (північних володарів), які зазнали рішучої поразки. З цього моменту усі шейбанідські володіння опинилися у складі Тюменського ханства. Слідом за цим було влаштовано похід до Середнього Азії, в результаті якого підкорено важливі торгові міста Сигнак, Сузак, Узгенж й Ак-Курган. Втім лише у 1444–1445 році остаточно підкорено ці міста. У 1446 році хан Абу'л-хайр переніс столицю держави з Чімгі-Тури до Сиґнаку. З 1447 року війська рушили на підкорення усієї Середньої Азії. Проте такі дії зрештою призвели до розпаду цієї держави. В результаті у 1450-х роках затвердився троюрідний дядя Абу'л-хайра — Хаджа-Мухаммад-хан. Остаточно затвердив владу свого роду старший син останнього Махмуд-хан, який володарював нетривалий час. У 1465 році відбувся перехід влади до Саїд-Ібрагіма (більш відомий як Ібак). Того ж року відбувся похід московського воєводи Василя Скриби до північного Зауралля (Югри), яка була залежною від Тюменського ханства. Втім саме за правління Ібака Тюменське ханство досягло найбільшої могутності. Невдовзі після сходження на трон він відновив владу хана над усіма улусами та залежними племенами Сибіру. У 1469 році в союз з Ахмад-ханом, володарем Великої орди, вдерся до Середньої Азії, де володарювали узбецькі Шейбаніди. В результаті цього походу було захоплено Самарканду та найбільш міста. За наказом тюменського хана було страчено узбецького хана Шейх-Хайдар-хана, сина Абу'л-хайра. У 1471 році тюменські війська спустошили землі Астраханського ханства, захопивши столицю Хаджі-Тархан. У 1480 році укладається союз між Тюменським ханством та великим князівством Московським, де тоді правив Іван III, проти Великої орди. Цей союз зіграв важливу роль у протистоянні Московії з Великою ордою (відоме як Стояння на річці Угрі). Саме дії тюменського хана Ібака в тилу Ахмад-хана змусило того не розпочинати значних дій з московитами та відступити вглиб своїх земель. У 1481 році тюменські війська захопили ставку Ахмад-хана, якого власноруч вбив хан Ібак. В результаті хани Великої орди визнали зверхність над собою Тюменської держави. Також було укладено союз з Казанським ханством. Кочову ставку великоординського хана Орду-Базар було переведено до Чімгі-Туру, а Ібак став титулювати себе як верховний султан Ібрагім-хан. Проте більша увага хана Тюмені призвела до послаблення влади у північних володіннях — Конді, Пелимі, Коді, що вже в 1483 році визнали владу Московської держави. Це призвело до подальшої переорієнтації фінно-угорських князьків з Тюмені на Москву. До 1485 року владу великого князівства Московського визнало Пелимське князівство та кодські ханти, що призвело до втрати Тюменського ханства джерела доходів від хутра. У 1487 році було повалено союзника Ібак-хана — Алі-хана, казанського хана. Значна частина казанської знаті емігрувала до Тюменського ханства. У 1489 році відправлено протест до Москви щодо повалення Алі-хана, проте марно. Це призвело до погіршення стосунків Тюменського ханства з великим князівством Московським. В результаті у 1491 році Ібак-хан спустошив частину земель Казанського ханства, васала Московії. Втім, згодом діяльність переключилася на Астраханське ханство. У 1492 році знову було підкорено Хаджі-Тархан. На час перебування у поході Ібака намісником у Чімгі-Турі був брат (або небіж) Мамук-хан. У 1495 році Ібак-хана було вбито Мухаммед-беком з роду Тайбугідів, володарів Іскерського юрту. Останній в результаті став засновником Сибірського ханства. В результаті загибелі Ібак-хана землі Тюменського ханства обмежилися родинними володіннями сибірських Шейбанідів. Новий володар — Мамук-хан планував продовжити політику попередника. У 1495 році спробував підкорити Казань, проте невдало. Лише у 1496 році Мамук-хан захопив Казанське ханство. Втім дії Мамук-хана викликали несприйняття серед казанської знаті, в результаті він швидко втратив владу й вимушений був повернутися до Чімгі-Тури. З цього моменту відбувається остаточний занепад Тюменського ханства. Останні володарі — Агалак-хан та Кутлук-хан — намагалися продовжувати активну зовнішню політику, проте зазнали поразки. Близько 1510 року столицю Чімгі-Туру та усі землі Тюменського ханства було захоплено Тайбугідами з Сибірського ханства. Економіка Основними галузями були скотарство, риболовля, полювання на хутряного звіра, посередницька торгівля. Важливим джерелом доходу ханської скарбниці було отрмання ясаку (податку) хутром від підвласних племен і князівств. Чімні-Тура була важливим центром торгівельного шляху (відомого як Казанський), що тягнувся від Булгарського улуса (згодом Казанського царства) через уулси ойратів до Імперії Мін. Джерела Ахмедов Б. А. Государство кочевых узбеков. М., 1968. С. 33. Хафиз-и Таныш ибн Мир Мухаммад Бухари. Шараф-нама-йи шахи (Книга шахской славы). М., 1983. С. 76. Федоров-Давыдов ПА. Клады джучидских монет // Нумизматика и эпиграфика. Т. 1. М.: Наука, 1960. С. 167,168,175-177 Памятники дипломатических сношений Московского государства с Крымской и Ногайской ордами и с Турцией. Т.I, СПб., 1884. С. 199. Середньовічні держави Росії Середньовічні держави Казахстану Сибірські татари Історія Акмолинської області Історія Курганської області Історія Омської області Історія Північноказахстанської області Історія Свердловської області Історія Томської області Історія Тюменської області Історія Ханти-Мансійського округу Історія Челябінської області Держави і території, засновані 1382 засновані в Азії 1382 Держави і території, зникли 1510 1510 в Азії
583685	https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%90%D0%BC%D0%B1%D1%80%D1%96%D1%94%D1%84	Амбрієф	Амбрієф — муніципалітет у Франції, у регіоні О-де-Франс, департамент Ена. Населення — . Муніципалітет розташований на відстані близько 95 км на північний схід від Парижа, 105 км на південний схід від Ам'єна, 32 км на південний захід від Лана. Демографія Розподіл населення за віком та статтю (2006): Економіка Сусідні муніципалітети Посилання Амбрієф на сайті французького Національного інституту географії Амбрієф на сайті французького Національного інституту статистики й економічних досліджень Див. також Список муніципалітетів департаменту Ена Примітки Муніципалітети департаменту Ена
925873	https://uk.wikipedia.org/wiki/King%27s%20Bounty%3A%20Armored%20Princess	King's Bounty: Armored Princess	King's Bounty: Armored Princess «King's Bounty: Принцеса в обладунках» — фентезійна рольова відеогра з тактичними боями, створена компанією Katauri Interactive, продовження King's Bounty: The Legend. Видавець — фірма 1C. Гра з'явилася на прилавках 10 квітня 2009 року. У ролі принцеси Амелі гравцеві належить вирушити у мандрівку світом Теана, щоб відшукати прославленого лицаря і наставника принцеси Білла Гілберта, поки її світ не пав під навалою демонів. Нововведення Загальні оновлення King's Bounty: Armored Princess розвиває основи ігрового процесу King's Bounty: The Legend. Головним героєм Armored Princess виступає новий персонаж — принцеса Амелі. Вона має дракона-помічника, що допомагає в бою і розвивається в міру успіхів. Також у цій грі було введено супутників-зброєносців, що дають бонуси героєві та армії. За особливі досягнення в Armored Princess героїня отримує медалі, що надають різноманітні бонуси. Амелі можна розвивати до 50-го рівня, що включає нові вміння. В Armored Princess з'явилася жива екіпіровка, котра розвивається з часом, було додано нові види звичайної екіпіровки. Стали можливими миттєві подорожі між уже відомими місцями. Перелік істот для наймання поповнився, зокрема стали доступні нейтрали: небесний страж, троль, королівський грифон, демонолог, асасин. Було введено расу ящерів з її військами: гобот, дорослий гобот, горгулья, горгуана, хайтеррант, бронтор, чоша, ті-рекс. У демонів з'явився кат, у гномів — бригадир і дроїди, у людей — паладин. Ручний дракон У принцеси Амелі є ручний дракончик, який допомагає в бою, подібно до Духів Люті в попередній грі. У боях дракон отримує досвід і розвиває свої здібності. Його можна використовувати один раз за раунд, вибравши одне з його доступних умінь, за умови, що у принцеси достатній рівень люті. Що краще розвинена у дракона обрана для атаки здатність, тим більше люті вона вимагає, відповідно і відпочивати вихованець буде довше. Викликати його під час відпочинку не можна, найпотужніші атаки можуть вимагати подальшого відпочинку протягом п'яти і більше раундів. Раса ящерів Перелік рас поповнився ящерами, котрі населяють Теану зі стародавніх часів. З глибокої давнини вони шанують і дотримуються своїх кровожерливі традиції, а тому багато інших рас не бажають мати з ними справ. Воїнів ящерів контролювати важко, однак той, хто зможе порозумітися з цими монстрами, отримує сильних союзників. Супербоси У цій грі було введено супербосів — це величезні і дуже небезпечні створіння, вони займають половину арени і здатні самостійно впоратися з цілою армією. При зустрічі з ними ручний дракончик принцеси втрачає самовладання і відмовляється брати участь у битві. Кожен такий супротивник — це тактична головоломка. Кожен із супербосів володіє унікальними здібностями і особливою манерою ведення бою. Магія Мандрів У Armored Princess було додано новий різновид магії — «похідну» магію Мандрів зниклої в незапам'ятні часи раси Мандрівників. Вона не належить до жодної з магічних шкіл і виявлена при дослідженні єдиної вцілілої споруди загадкової раси — Башти Мандрівника. Цю магію можна лише копіювати із сувоїв, які зустрічаються як скарби досить рідко, а коштують дуже дорого. Вивчити або удосконалити жодне з заклинань Мандрівників не можна. Використовувати Магію Мандрівників можна, лише перебуваючи на карті, але не в бою. Кожне заклинання дає героєві певний бонус на одну чи декілька майбутніх битв, наприклад підвищує інтелект або додає до армії загін істот високого рівня розвитку. Сюжет Принцеса Амелі, в дитинстві врятована шукачем скарбів Біллом Гілбертом від дракона Хааса, стала дорослою. Рідний світ принцеси, Ендор, атакують демони на чолі з Баалом, архідемоном, якого у першій частині переміг Білл Гілберт. Сам Білл, отримавши титул шукача світів, полетів до острівного світу Теана. Щоб повернути його назад, верховний маг королівства Даріон хоче знищити древній артефакт Годинник Часу, і вирушити в Теану. Але Амелі сама розбиває артефакт і переноситься в інший світ. Прибувши туди, вона зустрічає короля Фрідріха та дізнається, що Білл Гілберт тут не з'являвся. Щоб виконати свою місію, принцесі потрібно зібрати всі вісім магічних каменів Теани, завдяки чому отримати можливість дізнатися в тутешніх богів де знаходиться Білл. Принцеса отримує королівський подарунок — ручного дракона, після чого береться за пошуки каменів, заразом допомагаючи жителям Теани. Врешті Амелі збирає всі камені й переноситься до божественної черепахи Тани, котра тримає на своїй спині світ. На прохання принцеси черепаха повертає Амелі та Білла додому. Виявляється, час у рідному світі принцеси сповільнився настільки, що минуло всього кілька хвилин після того, як його покинула. Маючи союзником Білла Гілберта і зібрану за час подорожей армію, Амелі розбиває військо Баала. Саундтрек У саундтреку гри використана музика з King's Bounty: The Legend, створена студією TriHorn Productions і Михайлом Костильовим (псевдонім Lind Erebros), а також додані нові композиції під авторством Михайла Костильова: Примітки Посилання Офіційний сайт гри Сторінка гри на www.games.1c.ru Інтерв'ю з керівником проекту Дмитром Гусаровим на CRPG.ru King's Bounty: Принцеса в обладунках на PC прев'ю на OGL.ru Превью гри King's Bounty: Принцеса в обладунках на порталі Stopgame.ru King's Bounty: Принцеса в обладунках прев'ю на Страна игр Журнал «Ігроманія» № 1 / 136 2009 Огляд гри на GBX.RU Ігри для Windows Відеоігри з тривимірною графікою Фентезійні відеоігри Стратегічні відеоігри Відеоігри 2009 Відеоігри, розроблені в Росії Відеоігри з жінками-протагоністками Продовження відеоігор
6702360	https://en.wikipedia.org/wiki/Fusine	Fusine	Fusine is a comune (municipality) in the Province of Sondrio in the Italian region Lombardy, located about northeast of Milan and about southwest of Sondrio. As of 31 December 2004, it had a population of 650 and an area of . Its territory was historically part of Carniola. Fusine borders the following municipalities: Berbenno di Valtellina, Cedrasco, Colorina, Foppolo, Forcola, Postalesio, Tartano. Demographic evolution References External links Website Fusine - The town of Fusine Cities and towns in Lombardy
4757775	https://en.wikipedia.org/wiki/Aldabra%20brush%20warbler	Aldabra brush warbler	Aldabra brush warbler The Aldabra brush warbler (Nesillas aldabrana) is an extinct bird in the acrocephalid warbler family. It was endemic to the atoll of Aldabra in the Seychelles and an individual was last seen in 1983. Description The Aldabra brush warbler was a slender bird with relatively short wings and a long, pointed tail. It reached a total length of . The upper parts were dun and the underparts a rather paler hue. The song was never recorded but the call was a nasal, three-syllable chirrup. Ecology The Aldabra brush warbler was a shy and retiring bird, difficult to observe in the dense undergrowth in which it lived. It was most readily located by its chirruping call. Discovery and extinction The Aldabra brush warbler was discovered by British ornithologists Constantine Walter Benson, Malcolm Penny and Tony Diamond in 1967 and described in 1968 by Benson and Penny on the basis of a male, a female and a nest with 3 eggs. Juveniles were never found. After the discovery the brush warbler was not seen until a survey by Robert Prys-Jones of the British Museum of Natural History from 1974 to 1976. At the end of 1975 he found six further birds which were all males. The birds were ringed and photographed. In 1983, only one male was observed and the Aldabra brush warbler was considered as the rarest and (in its occurrence) most restricted bird in the world. It was confined to a 10 ha large coastal strip on the Aldabran island of Malabar. Following intensive surveys, the extinction of this bird was confirmed in 1986. It has been listed as officially extinct by the IUCN since 1994. The possible reasons for its extinction could be attributed to the presence of rats, cats and goats introduced to the atoll many years previously. References Errol Fuller "Extinct Birds". 2000. (with a photograph of a living individual) Del Hoyo, J.; Elliot, A. & Christie D. (editors): Handbook of the Birds of the World. Volume 11: Old World Flycatchers to Old World Warblers. Lynx Edicions 2006, . External links Some Observations on Nesillas aldabranus Nesillas Birds of Seychelles Bird extinctions since 1500 Birds described in 1968 Endemic fauna of Seychelles Extinct birds of Indian Ocean islands Taxa named by Constantine Walter Benson
4437328	https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%97%D0%B0%D0%BC%D0%BE%D0%BA%20%D0%9B%D0%B5%D0%BA%D1%8C%D0%BE%20%28%D0%A8%D0%B2%D0%B5%D1%86%D1%96%D1%8F%29	Замок Лекьо (Швеція)	Замок Лекьо (Швеція) Лекьо — замок, розташований на острові Колландсе в комуні Лідчепінг у ландскапі Вестерйотланд (Швеція). Замок розташований на мисі архіпелагу Екенс на озері Венерн і є нагадуванням про епоху великої Шведської держави. У середні віки він належав єпископству Скари і був залишений у 1615 як графство родині Де ла Гарді, але був відібраний королівством у 1681. Пізніше Лекьо був переданий Карлу Густаву Тессіну у 1752 і у 1810 — Карлу Юхану Адлеркрейцу. Після цього був зданий в оренду родині Руденшольдів . Нині замок і королівська садиба належать Державному агентству нерухомості і є пам'яткою архітектури з 25 січня 1935. Замок відкритий для відвідувачів і в ньому проводяться виставки, концерти та оперні вистави. Національний музей демонструє предмети 17 століття зі своїх колекцій на поверхах і в скарбниці замку. Влітку, з травня по вересень, замок відвідує численна аудиторія, що робить замок одним з найбільш відвідуваних туристичних місць Західної Швеції. На території замку є конференц-зали та можливість ночівлі. Є також Природний центр «Vänerskärgården — Victoriahuset» з рестораном і готелем. У 2001 Лекьо був обраний найкрасивішим замком Швеції, а в 2013 році замок отримав Велику туристичну премію. Історія Єпископський замок Лекьо почали будувати в 13 століттї поруч із існуючим тоді королівським маєтком 1298 (за істориком Йоганнесом Мессеніюсом). Вперше Лекьо згадується в 1294, коли єпископ Брюнольф видає тут листа. Замок, в якому мешкав Брюнольф Ал<u>ґ</u>отсон, єпископ Скари, був побудований, тому що Лекьо знаходився всередині Скарської єпархії. Лекьо у цей час складався з відкритого укріплення, яке огороджувало менші споруди. Цей об'єкт був знищений пожежею у 1470-х. Але незабаром після руйнування єпископ Брюнольф Ґерлаксон розпочав реконструкцію. Церковне майно мало бути забезпечене робочою силою та матеріалами. Роботи над реконструкцією замку тривали за часів єпископа Вінсенса Геннінґсона на початку 16 століття. Замок короля Замок вважався однією з головних фортець країни, коли після риксдагу у Вестеросі у 1527 його було втягнуто в корону і передано Густаву Вазі в 1528. Густав Ваза залишив заставу як грант раднику Туре Еріксону Більке. У 1530-х замком керував Бірґер Нільсон Ґріп, а під його керівництвом пристав Педер Андерсон. У 1532 і 1535 замок періодично відвідував Густав Ваза. У 1535 сюди були відправлені в'язні зі Сконе на допит, в тому числі Маркус Меєр. На початку 1540-х замок вважався занедбаним. Бірґеру було наказано відбудувати замок, і йому довелося забрати необмежену кількість цегли з монастиря Святого Олофа в Скарі. У 1543 Сванте Стуре отримав замок Леьо з районами Сконе, Кінне, Колланд і Осе, а також місто Лідчепінг, як грант до своєї смерті в 1567. З 1545 Сванте Стуре зміцнив замок. Під час Північної семирічньої війни замок був спалений у 1566 військовими силами, надісланими Даніелем Ранцау, коли влітку данська армія була в Лідчепінгу. Проте руйнування замку, схоже, було обмеженим, і він вважався принаймні оборонним об'єктом у 1569. Однак у листі короля Югана III у 1570 до губернатора Вестерґьотланда Кнута Поссе замок описується як значною мірою зруйнований. У 1571 Гоґенскільд Бєльке отримав замок і графство Лекьо як фрайгер. Замок разом із прилеглим господарством починають реставрувати з 1573. Для додаткового спорядження використовуються сім мідних гармат Шарля де Морне. Незважаючи на хитку кар'єру Гоґенскільда, ремонтні та будівельні роботи відбувалися протягом 1590–1596. Він часто залишався у замку на довгі періоди зі своєю дружиною Анною Свантесдоттер Стуре. У них був син Нільс Бєльке, який помер у віці чотирьох років і був похований у сусідній парафіяльній церкві Сенате. З часів Гоґенскільда в замку збереглося багато фресок. У 1600 він вдруге втратив свій маєток і був ув'язнений. У 1600 замок Лекьо і Дальсланд були передані герцогу Югану Естерґетландському, поки його не обміняли на графство Стеґеборґ (Замок Стеґеборґ). Повіт Лекьо У 1615 Якоб Делагарді отримав Лекьо як грант. Його син Магнус Габріель Делагарді володів замком у середині 17 століття, і саме він подбав про те, щоб Лекьо набув нинішнього вигляду, але замок був вилучений короліством у 1681. Короний замок До 1719 Кунґсґарден здавався в оренду приватним особам, тоді як замком у той же період керували офіцери корони або, як їх пізніше називали, замкові писарі. Загальну відповідальність за майно корони мала Палата депутатів і Адміністративна рада округу в Марієстаді. У 1731 Лекьо став королівським замком, а королівський маєток також був зданий в оренду. У 1752 замок був подарований Карлу Густаву Тессіну, у 1810 замок був знову наданий як національна нагорода Карлу Югану Адлеркрейцу з ім'ям Сікайоцкі, ім'ям, яке ніколи не використовувалося, але було включене в позначення власності до 1970 Національним землевпорядкуванням. Після смерті Адлеркрейца, Лекьо спочатку успадкував його син Фредерік Томас Адлеркрейц (1793–1852), а потім його брат Ґустав Маґнус-Адлеркрейц (1775–1845), полковий командир Вестготського полку, що жив неподалік Скари. Пізніше замок був відданий в оренду родині Руденшольдів, яка одружилася з родиною Адлеркройц у 1826. Однак пізніше ним керувала безпосередньо Будівельна рада. У 1990 замок перейшов до Фонду Інституту Лекьо, який згодом був перетворений на Фонд замку Лекьо. З 1993 замок Лекьо знаходиться під управлінням Шведського агентства нерухомості. Будівля Середньовічний замок Замок розташований на скелястому виступі і переважно середньовічний, але серйозних досліджень не проводилося. Спочатку споруда складалася з неправильного замку. Кільцева стіна середньовічного головного замку збудована з сірого каменю та цегли невідомої висоти. Північна та південна довжини головного замку, ймовірно, належать до першої фази будівництва. Головний вхід, схоже, був з півночі через нинішній вихід на Коксґарден. Крім того, у західній стіні та у східному кінці північної кільцевої стіни були менші ворота. У південній довжині головного замку є колодязь у підвалі, який, ймовірно, належить до оригінальної споруди. У північно-західному куті подвір'я під час розкопок виявлено фундамент під арочний підвал. Встановлено, що його знесли після пожежі. У північно-східному куті кільцевої стіни знайдено замуровану балку, дендротовану до 1330 року. На пізнішому етапі будівництва протягом середньовіччя було додано низку прибудов. До головного замку додано східну та західну довжини. На розі північної кільцевої стіни споруджено дві вежі. У східній з них — залишки середньовічного оздоблення. Верхні частини веж нещодавно відбудовано. Між ними і виходом до озера була побудована кільцева стіна, яка утворювала твердиню. Пізніше ця стіна була знесена, коли був побудований Коксґарден. У цій зоні знаходиться Свиняча могила глибиною 27 метрів. У 1554 Олаф Магнус згадує, що її викопали в скелі, спалюючи свинину, нагріваючи скелю та утворюючи вал. Нижче замкової скелі з боку моря, на поверхні води, прокладено сполучний хід до колодязя. Конструкція, ймовірно, викладена як карта проходу в замок та з нього. З південного боку, у бік суші, споруджено форт. Згодом його стіни стали частиною фундаменту для прибудови будівлі. Напівкругла вежа на крайньому півдні, яка сьогодні є головним входом, спочатку була триповерховою. Над першим поверхом є готичний ребристий склеп із отворами для чаш. Пізніші доповнення та перетворення Два нижніх поверхи великої центральної будівлі були частково перебудовані в період Вази, третій поверх за часів Якоба Делагарді. За часів його сина Маґнуса Ґабріеля Делагарді було добудовано четвертий поверх центральної будівлі, придворні аркади і, за будівельника Франса Стімера, замкову церкву з її вражаючою вежею. Замок, що налічує близько 248 кімнат, був розкішно прикрашений картинами, скульптурами та ліпниною, у тому числі Дж. Гаммером і Б. Конратом, а також дорогоцінними меблями та тканими шпалерами. Збереглися деякі оздоблення кімнат, зокрема лицарська зала, стара королівська палата, спальня принцеси та Троянська зала. Більшість з них було знищено. Картини батальної зали були перенесені до Карлберга, а в 1830 найцінніші портрети — до замку Гріпсхольм. У 1830 деяку техніку також продали на аукціоні. На початку 20 століття під керівництвом Арланда Норіна розпочалися консерваційні роботи, особливо в замковій церкві було проведено масштабну реконструкцію, а деякі меблі були повернуті замку. Оперні вистави Кожного літа у дворі замку Лякьо проводяться оперні вистави (з 1997). Власники замку Брюнольф Алґотсон (1298 – 1317) єпископ Скарський Бенґт Югансон (1317 – 1321) єпископ Скарський Ерік (1321 – 1322) єпископ Скарський Педер Ларсон (1322 – 1336) єпископ Скарський Ґуннар Тиннесон (1337 – 1340) єпископ Скарський Зіґґе Йонсон (1340 – 1351 або 1352) єпископ Скарський Зіґфрід Рутґерсон (1352 – 1354) єпископ Скарський Ларс (1354 – 1356) єпископ Скарський Нільс (1356 – 1386) єпископ Скарський Рудольф (1387 – 1391) єпископ Скарський Торстен (1391 – 1404) єпископ Скарський Вінсенс Геннінґссон (1505 – 1520) Дідрик Слаґек (1520 – 1521) Маґнус Гаральдсон (1522 – 1529) єпископ Скарський Туре Ерікссон (Бєльке) 1528 – 1529 (Бєльке втратив свої гранти після участі в повстанні Вестґьотагерарнас у 1529). Густав Ваза (1532 – 1535) Сванте Стуре (1543 – 1567) Хогенскільд Білке (1571 – 1591), (1593 – 1599) Герцог Юган Естерйотландський (1600 – 1609) Якоб Делагарді (1615 – 1652) Магнус Габріель Делагарді (1652 – 1681) Орендарі Лекьо (Кунґсґарда) Торе Олофссон Оллонберг (1681) Йоран Дорфштедт (1684) Бернт Папеґоя (1690) Фредрік фон Келер (1700) Фрідріх Райнгольд Пайкулль (1706) Нільс Варенмарк (1709) Аксель Реенстієрна (1715) Карл Густав Дюкер (1719 – 1731) Ґустав Пальмфельт (поч. 1730-х -1743) Філіп Ієрта (1744 – 1752) Карл Густав Тессін (1752 – 1770) Густав Адольф Гіерне (1770 – 1805) Карл Юган Адлеркрейц (1810 – 1815) Фредрік Томас Адлеркрейц (1815 – 1819) Ґустав Маґнус Адлеркрейц (1819 – 1828) Карл Руденшельд (1828 – 1860) Аксель Руденшельд (1860 – 1914) Фріберґ / Біллінґ (1914 – 1923) Адольф Ґустафссон (1923 – 1937) Раґнар Янссон (1937 – 1961) Ґуннар Нільсон (1961 – 1968) Крістер Сведерберґ (1968 – 2013) Карл-Фредрік Сведерберґ (2013) Примітки Вебджерела Карта , Lantmäteriet . Читати 8 червня 2015 року. Королівський маєток і замок Лекьо , Реєстр будівель, Рада національної спадщини . Читати 8 червня 2015 року. Замок Лякьо, Фонд замку Лекьо. Читати 8 червня 2015 року. Друковані джерела Carlquist Gunnar, red (1929—1937). Svensk uppslagsbok. Malmö: Baltiska förl. Libris 1335380 Hahr, August (1923). Läckö slott och andra De la Gardieska monumentalbyggnader i Västergötland. Skrifter utgivna till Göteborgs stads trehundraårsjubileum genom jubileumsutställningens publikationskommitté, 99-0061987-0 ; 18. Göteborg: Utg. Libris 1481947 Liljegren Johan Gustaf, red (1837) (på latin). Svenskt diplomatarium. Bd 2, Åren 1286—1310. Stockholm: Utg. Libris 119739 Lovén, Christian (1996). Borgar och befästningar i det medeltida Sverige: [Castles and fortifications in medieval Sweden]. Kungl. Vitterhets-, historie- och antikvitetsakademiens handlingar. Antikvariska serien, 0083-6761 ; 40. Stockholm: Kungl. Vitterhets-, historie- och antikvitetsakad. Libris 7640550. ISBN 91-7402-263-6 Noreen, Ärland (1929). Läckö slott. Svenska fornminnesplatser, 0349-4187 ; 12. Stockholm: Wahlström & Widstrand. Libris 1335444 Västergötlands Fornminnesförenings tidskrift; Sundler Birgitta (1938—1975). Register till Västergötlands Fornminnesförenings tidskrift: del I—IV, V—VI, 1869—1937, 1940—1976. Skara: Västergötlands Fornminnesfören. Libris 2207029 , Band 1, häfte 3, Lund 1877, s. 12, brev 27, dat. 1475—1477; oc bran vpa then tiid Læcköö bran. Література Brandt, Josephine (1999). Stilleben: barockens bostad på Läckö slott. Stockholm: Nationalmuseum. Libris 7602576. ISBN 91-7100-601-X Hallbäck, Sven Axel (1989). Läckö slott. Svenska kulturminnen, 99-0529332-9 ; 12 (5., omarb. uppl). Stockholm: Riksantikvarieämbetet. Libris 7619152. ISBN 91-7192-764-6 Hansson, Marie; Hansson Björn (2016). Köksträdgårdens historia (3. rev. uppl.). Malmö: Babel. sid. 84-89. Libris 19367332. ISBN 9789198293302 Lind, Helena; Choulier-Renström, Anna (2007). Läckö slott: livet och människorna. Stockholm: Statens fastighetsverk. Libris 10541176 Läckö : landskapet, borgen, slottet. Stockholm: Carlsson. 1999. Libris 7622426. ISBN 91-7203-850-0 Läckö slott. Stockholm: Statens fastighetsverk. 2011. Libris 12223199 Läckö slott 2008. Lidköping: Stiftelsen Läckö slott. 2008. Libris 11441484 Orienteringsguide Läckö slott. Stockholm: Statens fastighetsverk. 2007. Libris 10547710 Robelin, Roger de (2005). «Folk och fä på Läckö : slott, kungsgård och personal under Tessins tid». 1700-tal: Carl Gustaf Tessin på Läckö ([2005]): sid. 22-46 : färgill. Libris 10455816 Rosell, Ingrid; Hintze, Rolf (1985). Läckö slottskyrka: Västergötland. Sveriges kyrkor ; 198 ; Västergötland. Stockholm: Almqvist & Wiksell international. Libris 19512908. http://kulturarvsdata.se/raa/samla/html/7043 Sigsjö, Ragnar (1988). «Läckö och Skarabiskoparna». Medeltid / [redaktion: Gösta Vogel-Rödin] (Skövde: Västergötlands turistråd, 1988): sid. 143—153 : ill. Libris 3206972 Sjöberg, Lars; Brandt, Josephine; Cornelius, Erik (1998). Barockens bostad på Läckö slott. Lidköping: Läckö institutet i samarbete med Nationalmuseum. Libris 7453156. ISBN 91-630-7101-0 Sjöberg, Lars; Welin, Anneli (2001). Barockens prakt: Läckö slott: en herremans bostad i stormaktstidens Sverige. Stockholm: Nationalmuseum. Libris 8370218. ISBN 91-7100-640-0 Sjölin, Chatarina; Holmström, Erik; Larsson Haglund, Ingrid (2008). Greve Magnus kök och hushåll på Läckö. Lidköping: Stiftelsen Läckö slott. Libris 10954468. ISBN 978-91-633-2743-8 Skattkammaren på Läckö. Stockholm: Nationalmuseum. 2006. Libris 10207895. ISBN 91-7100-745-8 Stiernstrand, Ossian (1997). Servicekvalitet inom evenemangsturism: en studie av två svenska turistattraktioner. [Vetenskapliga bokserien] ; [1997 :1]. [Göteborg]: [O. Stiernstrand]. Libris 7451969. ISBN 91-630-5386-1 1700-tal: Carl Gustaf Tessin på Läckö. Stockholm: Nationalmuseum. 2005. Libris 10047562. ISBN 91-7100-729-6 Посилання Läckö slott Замки Швеції Архітектура Швеції Палаци Швеції Фортеці Швеції Споруди, збудовані 1565
2787494	https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%AF%D0%BD%D0%BA%D0%BE%D0%B2%D0%B0%20%28%D0%B7%D0%BD%D0%B0%D1%87%D0%B5%D0%BD%D0%BD%D1%8F%29	Янкова (значення)	Янкова (значення) Янкова — село в гміні Цешкув Мілицького повіту Нижньосілезького воєводства Янкова — село в гміні Ополе-Любельське Опольського повіту Люблінського воєводства Янкова — село в гміні Бобова Горлицького повіту Малопольського воєводства
42786704	https://en.wikipedia.org/wiki/Martin%20%C3%98degaard	Martin Ødegaard	Martin Ødegaard (born 17 December 1998) is a Norwegian professional footballer who plays as a midfielder for and captains both Premier League club Arsenal and the Norway national team. Considered one of the best midfielders in the world, he is known for his technique, dribbling ability, vision and range of passing. Ødegaard began his senior club career at age 15 in 2014, playing for Strømsgodset; he set the Tippeligaen record for its youngest goalscorer, and in 2015, signed for Real Madrid in a transfer worth an initial €4 million (Kr. 35 million), where he set the club record for its youngest player. After enduring sporadic playing time, Ødegaard joined Eredivisie clubs Heerenveen and Vitesse, and La Liga club Real Sociedad, on successive loans between 2017 and 2019; Ødegaard won the Copa del Rey with Real Sociedad in 2019. Following another loan, he signed for Arsenal in 2021 in a transfer worth an initial £30 million (€35 million). After a successful first full season with Arsenal, he was announced as the club's captain in 2022. Ødegaard made his senior international debut for Norway in 2014, at age 15, and has set the record for the youngest senior Norway player, and the youngest player to play in a UEFA European Championship qualifying match. He assumed the full captaincy of Norway in March 2021. Early life Martin Ødegaard was born on 17 December 1998, in Drammen. He spent his first years in the local sports club Drammen Strong. His father, Hans Erik Ødegaard, a former footballer, co-founded a football section in the club, and became the coach of his son's team. In 2005, when Ødegaard was six, his parents and others each invested 50,000 kroner so that the local club could refit their gravel field, Kjappen, with artificial turf. This has been cited as crucial for his development, as Ødegaard spent countless hours on the field. Drammen Strong was twice selected by Ødegaard to receive a prize of 50,000 kroner (€5,800), when the young player was given the Statoil talent award for April 2014 and for the 2014 season. Later, in 2015, Drammen Strong received 250,000 kroner, equivalent to approximately €29,000, as a gift from Strømsgodset Toppfotball when Ødegaard was sold to Real Madrid. Club career Early career In 2009, Ødegaard joined the youth division of Strømsgodset. He trained and played with older boys. The Norwegian Football Federation also organises young talents in local district teams, and Ødegaard played his first matches for the Buskerud team in January 2010, when he had just turned 11. The other players on the team, and opponents, were two to three years older. The coach noted: "Handles things brilliantly. Good choices. Good touch, smart in position game". Ødegaard trained with this team weekly for the next three years. He mostly played left back, as the coaches felt this would give him a positive experience with many ball touches while still playing against physically much stronger players. In attack, he was given free rein due to his ability to "see solutions and spaces that we as coaches were not even close to thinking about." In 2011, at age 12, he impressed former football manager Lars Tjærnås during a nationwide tournament for under-16s: The best 15-year-olds in the country were gathered for a tournament between the top clubs... It was definitely not the first time he had astonished his opponents or the spectators. He was three or four years younger than the others. It was impossible not to realize that we were witnessing something out of the ordinary. Strømsgodset Ødegaard began training with the Strømsgodset first team in 2012, aged 13. He made his first-team debut the same year, in a mid-season friendly against local rivals Mjøndalen IF. He also had short training visits to Bayern Munich and Manchester United. In 2013, at age 14, Ødegaard played for both Strømsgodset's junior team (normally aged 17–19), and the club's third team at the fifth tier of Norwegian senior football. In January 2014, it was agreed that 15-year-old Ødegaard would be part of Strømsgodset's first team for the year, but no professional contract was signed. The competition rules state that to play in Tippeligaen, players must have a professional contract to be eligible. However, the club included Ødegaard on the "B-list" for amateur players, which made him eligible for up to three matches per season. Ødegaard was unable to train with Strømsgodset in the daytime since he was still in compulsory education. Thus, as part of the agreement, he trained two evenings a week with Mjøndalen IF, a semi-professional First Division team at the time, where his father was one of the coaches. He made his league debut for Strømsgodset in a match against Aalesunds FK at Marienlyst Stadion on 13 April 2014. Aged 15 years and 118 days, he became the youngest footballer ever to play in Tippeligaen. On 5 May, he signed a professional contract with Strømsgodset, lasting until the end of 2015. This removed the restriction of three matches per season. Eleven days later, he scored his first professional goal and became the youngest goalscorer in Tippeligaen when he scored the fourth goal for Strømsgodset in a 4–1 home victory against Sarpsborg 08 FF. He made his European debut on 16 July, replacing Lars-Christopher Vilsvik for the final five minutes of the club's 1–0 home defeat to Steaua București in the UEFA Champions League second qualifying round. In late July, an away match at Sandnes Ulf prompted serious discussion in national newspapers VG, Dagbladet and Aftenposten, on his possible call-up to the Norwegian national team. Ødegaard was involved in all three goals for his team, including a goal and an assist. He was also fouled for a penalty which was missed by a teammate. John Arne Riise, the most-capped player on the Norwegian national team, was impressed, and "demanded" Ødegaard should be called up to play against the big nations of Europe. Former manager for Norway, Nils Johan Semb, said after the match that "Martin is one of the best 15-year-olds in Europe", but added that he should not be rushed into the national team. Ødegaard himself stated to the press that if he would be asked to play for Norway, he would say yes. In the away match against IK Start on 15 August the same year, Ødegaard was placed on the right wing, and made all three assists for Strømsgodset, who won 3–2. He scored two goals in a match for the first time in his career in the 2–1 win against Lillestrøm SK on 19 October. Strømsgodset finished fourth in the league, qualifying for the first qualifying round of the UEFA Europa League, with Ødegaard having scored 5 goals in 23 league games in addition to 7 assists. In December 2014, during the Norwegian close season, he trained with the first teams at Liverpool, Bayern Munich and visited Arsenal's London Colney. Real Madrid 2015–2017: Early Real Madrid career On 21 January 2015, Real Madrid reached an agreement to sign Ødegaard from Strømsgodset, after training with the senior team earlier in the month. The fee reported by Spanish media was around €3 million. Norwegian media reported, however, that the fee was 35 million kroner (approximately €4 million), which could rise to 70–75 million kroner (approximately €8–8.5 million) on certain conditions. In a press conference after the signing, Real Madrid announced that Ødegaard would train with both the club's first team and the reserves, Real Madrid Castilla. He would play for the latter team, which was managed by Zinedine Zidane at the time. He made his unofficial debut for the reserves on 4 February, in a 3–3 friendly draw with Beijing Guoan. He was subsequently named in the first team's Champions League squad. Ødegaard was assigned the number 21. His official debut for Castilla came on 8 February, coming on in the last 20 minutes as a substitute in the 2–2 draw against Athletic Bilbao B in Segunda División B. On 21 February, he scored his first goal for the club in a 4–0 win over Barakaldo CF at the Alfredo Di Stéfano Stadium, opening the scoring after seven minutes. In April, Ødegaard was dropped from Castilla after a run of four defeats, with staff finding problems with him training with the first team while playing for the reserves, in addition to a language barrier. First team manager Carlo Ancelotti called for fans to be patient while Ødegaard settles in a new country. On 29 April, he was included in Real Madrid's matchday squad for the first time for a home La Liga fixture against UD Almería, as Ancelotti was without Gareth Bale, Luka Modrić, and Karim Benzema through injury. However, he did not feature in the 3–0 victory. On 23 May, in the final fixture of the season, he made his debut for Real Madrid as a 58th-minute substitute for hat-trick scorer and then-reigning FIFA Ballon d'Or winner Cristiano Ronaldo in an eventual 7–3 home win over Getafe CF. He became the youngest debutant in the history of the club at 16 years and 157 days old. Ødegaard was a regular starter for Castilla during the 2015–16 season. On 17 April 2016, he was praised in Diario AS for his performance in a 3–0 home win over SD Gernika Club, winning a penalty kick which Mariano scored. The result put the team top of the table. The team won the group ahead of Barakaldo CF on the last day, with Ødegaard scoring his first of the season in a 6–1 win over La Roda CF. Ødegaard made his first start for Real Madrid on 30 November 2016, 679 days after signing for the club. He played the full 90 minutes against Cultural Leonesa in the Copa del Rey round of 32 as Madrid won 6–1. 2017–2020: Loans in Netherlands and Spain On 10 January 2017, Dutch club SC Heerenveen confirmed that Ødegaard had joined them on loan for 18 months. He had also been close to agreeing a deal with Barcelona, according to his agent, but the Catalan's club transfer ban at the time proved a pivotal factor. He made his Eredivisie debut four days later in a 2–0 home win over ADO Den Haag, replacing Arbër Zeneli in the last seconds. After the game, he spoke to Fox Sports about how he was pleased with his new surroundings. His start to his time at Heerenveen was poor, having only one shot and one assist in his first seven games, and he was later confined to the substitutes' bench by manager Jurgen Streppel. He scored his first goal for the Frisians on 18 May in his 15th appearance, a 3–1 home loss to FC Utrecht in the first leg of a play-off semi-final (5–2 aggregate). In the 2017–18 season, Ødegaard became a regular starter. He scored his first regular-season goal for Heerenveen on 18 November 2017, in a 4–0 win against FC Twente. On 21 August 2018, Real Madrid announced that Ødegaard would be loaned again for the 2018–19 season, joining another Eredivisie club, SBV Vitesse. He managed to score 11 goals and 12 assists in his season with Vitesse, he was also voted as the club's player of the year by the fans. On 5 July 2019, he was loaned to Real Sociedad for one season, with Real Madrid retaining the option to recall the player or extend the loan for an additional season after the first year. On 25 August, he scored his first La Liga goal in a 1–0 victory over Mallorca at the Estadi Mallorca San Moix. On 14 September, he scored his second goal for the club in a 2–0 home victory over Atletico Madrid at the Anoeta Stadium, in what was regarded by pundits as a man-of-the-match performance. He registered his first assist with a 20-yard line-breaking pass to Mikel Oyarzabal against fellow Basques Deportivo Alavés, in a move praised by fans and pundits alike for its technique. In September 2019, Ødegaard was named La Liga Player of the Month. In February 2020, he scored against Real Madrid to help his loan club eliminate his parent club from the 2019–20 Copa del Rey at the quarter-final stage. Real Sociedad reached the final of the competition, but it was postponed due to the COVID-19 pandemic in Spain; they also qualified for the 2020–21 UEFA Europa League after finishing sixth in La Liga and the season was a successful one for Ødegaard on a personal level. He missed the end of the season having been diagnosed in June with tendinopathy, a problem that had also occurred some months earlier. After being recalled from loan by Real Madrid in 2020, Ødegaard started the club's opening game of the 2020–21 La Liga season away to Real Sociedad, in a 0–0 draw. On 25 November, he made his Champions League debut for Real Madrid in a 2–0 away win over Inter Milan. Arsenal 2020–21: Midseason loan After making only nine appearances during Real Madrid's opening half of the season following his loan spell at Real Sociedad, Ødegaard made it clear he wanted to leave the club during the winter transfer window in search of first-team football. On 27 January 2021, Ødegaard joined English Premier League club Arsenal on loan until the end of the season. He admired the club's direction and the team's style of play, from which he decided that Arsenal would be "a club that really suits me well." Mikel Arteta, Arsenal's first team manager, was adamant that Ødegaard would provide quality in attacking options and that everyone at the club was excited to be integrating him into Arsenal's plans. Three days after he signed, he made his debut against rivals Manchester United in the Premier League, coming on as a substitute for Emile Smith Rowe in a 0–0 home draw. On 14 February, he made his first league start for Arsenal in a 4–2 home win over Leeds United. On 11 March, Ødegaard scored his first goal for Arsenal with a 20-yard strike in a 3–1 away win over Olympiacos in the first leg of the Europa League round of 16 tie. That goal was later voted as the Goal of the Month in March on the Arsenal official website. On 14 March, Ødegaard scored in back to back games, picking up his first Premier League goal in a 2–1 home win over Tottenham Hotspur in the 203rd North London derby. Due to his stellar performance in March 2021, he was later voted as the Player of the Month on Arsenal’s official website. 2021–present: Permanent transfer and club captaincy On 20 August 2021, Arsenal announced the permanent signing of Ødegaard in a deal worth €35 million with potential add-ons rising to around €40 million. Ødegaard signed a four-year deal until 2025 with the club having an option to extend for a fifth year. He would make his first appearance of the season in a 5–0 away defeat against Manchester City. He scored his first goal of the season with a free kick in a 1–0 away win against Burnley, giving Arsenal back-to-back wins. On 18 December, Ødegaard notched his first assist of the season in a 4–1 away victory against Leeds. He ended the month with three goals and three assists in six matches, and was nominated for the Premier League Player of the Month award. At the end of the season, Arsenal finished their Premier League campaign in fifth place, just missing out on Champions League football for the following season. Following the departures of previous club captain Pierre-Emerick Aubameyang and interim captain Alexandre Lacazette, Arteta named Ødegaard as the new captain for Arsenal ahead of the 2022–23 season. He made his first appearance as captain in the club's season opener against Crystal Palace at Selhurst Park, which Arsenal won 2–0. On 21 August 2022, Ødegaard scored twice in an away win against Bournemouth in the first 11 minutes of the game. On 12 November, during Arsenal's final Premier League fixture before the 2022 FIFA World Cup break, Ødegaard scored a brace against Wolves at the Molineux Stadium to keep Arsenal at the top of the league table by five points. On Boxing Day, Ødegaard provided two assists in Arsenal's first match since the conclusion of the World Cup, a 3–1 win over West Ham. Ødegaard would win the Premier League Player of the Month award for November/December 2022. He became the first Arsenal player to win the award since September 2019. On 15 January 2023, Ødegaard's first-half strike guided Arsenal to a 2–0 win over Tottenham Hotspur, which was Arsenal's first away win against their rivals in the Premier League since 2014. On 13 March, he was awarded the Premier League Player of the Year award at the 2023 London Football Awards. On 2 May, Ødegaard scored a first-half brace against Chelsea, leading his team to a 3–1 victory. At the conclusion of the season, Ødegaard was voted Arsenal Player of the Season, and was also nominated for the Premier League Player of the Season, Premier League Young Player of the Season and the FWA Footballer of the Year. He was also named in the PFA Team of the Year. On 21 August 2023, Ødegaard scored the only goal of the game against Crystal Palace from the spot in Arsenal's first away match of the 2023–24 Premier League season. It was his first attempt from the penalty spot in a league match since May 2019. On 3 September, Ødegaard scored the equaliser for Arsenal in their home match against Manchester United, just 35 seconds after going 1–0 down. Arsenal went on to seal a 3–1 victory. On 20 September, Ødegaard scored his first Champions League goal in a 4–0 win over PSV Eindhoven, which was Arsenal's first appearance in the competition since 2017. On 22 September, Ødegaard signed a new long-term contract with Arsenal, saying it "was a really easy decision" and "I've found a place where I can be really settled and call my home." International career Youth Martin Ødegaard featured in the starting line-ups for the two home matches of the Norway national under-15 team against Sweden on 17 and 19 September 2013. Both matches were won by Norway, 2–1 and 2–0. Ødegaard played for the Norway national under-16 team in a tournament with Scotland, the United States and France in Turkey in January 2014. He played the full 90 minutes in all three matches, which resulted in a win versus Scotland and two losses. He was promoted to the Norway national under-17 team for the away match against Iceland on 28 February 2014. Ødegaard came on as a substitute in the 62nd minute, and helped secure a 2–1 win for his country. Subsequently, he was in the starting line-up for the next three away matches; in the 3–0 win against Iceland on 2 March, in the 2–3 loss against Turkey on 25 March and finally in the 0–3 loss against Greece on 30 March 2014. In September 2014, he was selected for the Norway national under-21 team for the final match of 2015 UEFA European Under-21 Championship qualification. He played the full match against Portugal, as a forward, but was unable to prevent the opponents from winning 2–1, despite being named Man of the Match. An unused substitute for the senior team on 6 September 2015 against Croatia, he joined the under-21 team again the following day in the 2017 UEFA European Under-21 Championship qualification match against England. He played the full 90 minutes in the match, which Norway lost 0–1 at home after a penalty goal by James Ward-Prowse. Senior On 19 August 2014, Ødegaard was called up for a senior international against the United Arab Emirates in Stavanger and played the entire goalless draw on 27 August, becoming the youngest player to play for Norway at senior level, at 15 years and 253 days. The record was previously held by Tormod Kjellsen, who was 15 years and 351 days on his debut in 1910. On 30 September 2014, he was called up to Norway's UEFA Euro 2016 qualifying matches against Malta and Bulgaria. He made his competitive debut in the latter, replacing Mats Møller Dæhli in the 64th minute of a 2–1 home win. At the age of 15 years and 300 days, this made him the youngest player to ever play in a European Championship qualifier, breaking a record held since 1983 by Icelander Sigurður Jónsson. On 29 March 2015, Ødegaard became the youngest player to start a European Championship qualifier at the age of 16 years and 101 days in a 5–1 loss to Croatia. On 8 June, he was man of the match in Norway's 0–0 friendly draw with Scandinavian rivals Sweden in Oslo. After Norway came third in their qualification group, Ødegaard was named in their squad for a play-off against Hungary. Unused in the first leg, he was substituted at half time in the second on 15 November, as Norway lost 2–1 on the night and 3–1 on aggregate. After 18 months without a cap, Ødegaard's form for Heerenveen earned him a recall into Lars Lagerbäck's Norway team and he earned his 10th cap against Macedonia in November 2017. On 7 June 2019, Ødegaard scored his first international goal against Romania in a UEFA Euro 2020 qualifying match, which ended with a 2–2 draw. In March 2021, Ødegaard was appointed as the captain for the national team by the new manager Ståle Solbakken. Style of play Touted as a "modern" playmaker known for his deft touch, technique, dribbling ability, vision and range of passing, as well as his ability to provide precise, bending deliveries from dead balls and set pieces, the left-footed Ødegaard is often compared to attacking midfielders Mesut Özil and Guti due to his creativity on the pitch and direct, incisive movement of the ball to create chances for his teammates. In addition, Arsenal manager Mikel Arteta also noted his exceptional footballing intelligence to find spaces on the pitch as well as his work-rate, stating that "he's got a real stamina and he's so talented, but his work-rate is incredible." A hardworking player, Ødegaard is an energetic, effective presser of the ball, often covering large distances in order to help his team win back possession. In both loan spells with Real Sociedad and Arsenal, Ødegaard was statistically one of the most productive pressers on his team. Considered a footballing prodigy and one of the best upcoming talents of his generation in his youth, a 2014 article in the Liverpool Echo described Ødegaard as "an attack-minded midfielder very much in the modern mould. Diminutive, quick-footed, with natural balance, pace and, perhaps surprisingly for one so young, excellent shooting power". David Nielsen, his manager at Strømsgodset, likened him to David Silva and Lionel Messi. In September 2014, international teammate and Rosenborg winger Morten Gamst Pedersen dubbed Ødegaard the most talented player he had ever seen, saying "For his age he is unbelievable – his knowledge of the game is unbelievable and his technical skills are fantastic". Pedersen also stated that Ødegaard needed time to improve at the physical aspects of the sport. When describing his son, Hans Erik Ødegaard said: "It's the pace of the game that makes the difference in adjusting to different levels. We've used so many hours in working with his first and second touch to take off the pressure. We have worked a lot on bringing the ball closely to his feet, so he can change direction quickly, so even if he's physically weaker than the others he doesn't get caught because he's able to get away." After Ødegaard signed for Real Madrid at the age of 16, Norwegian former football scout Tor-Kristian Karlsen praised his mentality, stating that he had "overcome every challenge in front of him". Karlsen called him "so level-headed and mature" and noted his intelligence and performance at school, while also saying that this could be a disadvantage as "The best footballers tend to have a bit of needle, a bit of fire". While former Norway international Jan Åge Fjørtoft was supportive of the transfer to Real Madrid due to the opportunity to learn from Zinedine Zidane, he warned that Ødegaard needed time to develop due to his young age despite his newfound fame: "Comparing Ødegaard to Messi is nonsense from the media. Messi is a player who can make the difference and Martin can do the same, but any comparisons should not be taken seriously". Ødegaard reacted to the attention on him by saying "If you get carried away now, you won't get far in 10 years. I'm supposed to be at my best then, not now." Several publications listed Ødegaard as one of the best midfielders in the world in 2023, recognizing him for his technique, dribbling ability, vision and range of passing. Personal life Ødegaard is the son of former footballer Hans Erik Ødegaard, who played as a midfielder for Strømsgodset and Sandefjord Fotball and was assistant manager of Mjøndalen IF from 2009 to 2015. He was still attending a local lower secondary school when he made his professional debut, but has since completed his compulsory education in Norway. As a boy, Ødegaard looked up to Lionel Messi. He considers compatriot Erling Haaland a good friend and met him when they were in the U-21 national team. Due to his age, Ødegaard was absent from the computer game Football Manager 2015 until his father gave permission to use his son's likeness. Ødegaard grew up in a Christian family and has expressed that religious faith is an important part of his life. He was named in Time's 30 most influential teenagers of 2015. The Norwegian's media training is frequently complimented, with one Norwegian journalist saying in 2022: "He was so well spoken — almost like he was media trained at home." Ødegaard is currently in a relationship with the Norwegian dancer Helene Spilling. In addition to his native Norwegian, Ødegaard speaks English, Spanish, and some Dutch. Career statistics Club International Scores and results list Norway's goal tally first, score column indicates score after each Ødegaard goal. Honours Real Sociedad Copa del Rey: 2019–20 Arsenal FA Community Shield: 2023 Individual Gullballen: 2019 Kniksen's Honour Award: 2022 Tippeligaen Young Player of the Year: 2014 Idrettsgallaen Breakthrough of the Year: 2014 Eredivisie Team of the Year: 2018–19 Vitesse Player of the Year: 2018–19 UEFA La Liga Revelation Team of the Year: 2019–20 Arsenal Player of the Season: 2022–23, 2023–24 Premier League Player of the Month: November/December 2022 La Liga Player of the Month: September 2019 Eredivisie Player of the Month: April 2019 Eredivisie Talent of the Month: May 2019 London Football Awards Premier League Player of the Year: 2023 PFA Team of the Year: 2022–23 Premier League ESM Team of the Year: 2022–23 References External links Profile at the Arsenal F.C. website 1998 births Living people Footballers from Drammen Norwegian men's footballers Men's association football midfielders Strømsgodset Toppfotball players Real Madrid CF players Real Madrid Castilla footballers SC Heerenveen players SBV Vitesse players Real Sociedad footballers Arsenal F.C. players Norwegian Fourth Division players Norwegian Second Division players Eliteserien players Segunda División B players La Liga players Eredivisie players Premier League players Norway men's youth international footballers Norway men's under-21 international footballers Norway men's international footballers Norwegian expatriate men's footballers Expatriate men's footballers in Spain Expatriate men's footballers in the Netherlands Expatriate men's footballers in England Norwegian expatriate sportspeople in Spain Norwegian expatriate sportspeople in the Netherlands Norwegian expatriate sportspeople in England Norwegian Christians
902456	https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A0%D0%B0%D0%B9%D0%BD%D0%B3%D0%B0%D1%80%D0%B4%20%D0%94%D1%96%D0%B2%D1%96%D1%81	Райнгард Дівіс	Райнгард Дівіс (4 липня 1975, м. Відень, Австрія) — австрійський хокеїст, воротар. Вихованець хокейної школи ВАТ Штадлау. Виступав за ФЕУ «Фельдкірх», ХК «Лександс», «Сент-Луїс Блюз», «Вустер АйсКетс» (АХЛ), «Пеорія Рівермен» (АХЛ), «Філлахер», «Ред Булл» (Зальцбург), «Фер'єстад» (Карлстад), «Відень Кепіталс». В регулярному чемпіонаті Національної хокейної ліги провів 28 матчів, у Кубку Стенлі — 1. У складі національної збірної Австрії учасник зимових Олімпійських ігор 1998 і 2002, учасник чемпіонатів світу 1996, 1997, 1999, 2000, 2001, 2004, 2006 (дивізіон I), 2007 і 2010 (дивізіон I). У складі молодіжної збірної Австрії учасник чемпіонатів світу 1994 (група B) і 1995 (група B). У складі юніорської збірної Австрії учасник чемпіонатів Європи 1992 (група B) і 1993 (група B). Брати: Раймунд Дівіс і Роланд Дівіс. Досягнення Чемпіон Австрії (1994, 1995, 1996, 1997, 1998, 2007, 2008, 2010, 2011) Чемпіон Швеції (2009) Чемпіон Євроліги (1998) Володар Континентального кубка (2010), срібний призер (2011). Посилання Профіль на Eliteprospects Уродженці Відня Австрійські хокеїсти Австрійські хокейні воротарі Гравці збірної Австрії з хокею Хокеїсти «Фельдкірха» Хокеїсти «Лександса» Хокеїсти «Сент-Луїс Блюз» Хокеїсти «Ред Булл» (Зальцбург) Хокеїсти «Фер'єстада» Задрафтовані «Сент-Луїс Блюз» Хокеїсти на зимових Олімпійських іграх 1998 Хокеїсти на зимових Олімпійських іграх 2002 Хокеїсти АХЛ Хокеїсти «Філлаха» Хокеїсти «Відень Кепіталс»
2355515	https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9A%D1%83%D0%B7%D0%B5%D0%BD%2C%20%D0%BA%D1%83%D0%B7%D0%B8%D0%BD%D0%B0	Кузен, кузина	Кузен, кузина «Кузен, кузина» (1975) — французька кінокомедія. Фільм отримав три номінації на премію «Оскар». Сюжет Історія кохання кузена і кузини, які познайомилися на весіллі бабусі. Вона одружена, працює в офісі секретаркою, а він вчитель танців, має 16-річну доньку від першого шлюбу. Чоловік кузини, який зраджував їй направо і наліво, побачивши, що його дружина може пробудити в інших велике кохання, вирішив порвати зі всіма своїми коханками, але було вже пізно. Номінації Премія «Оскар» (найкраща жіноча роль, найкращий сценарій, найкращий іншомовний фільм). Премія «Золотий глобус» (найкращий іншомовний фільм) Примітки Посилання Фільми Франції 1975 Кінокомедії 1975 Фільми-мелодрами Франції Кінокомедії Франції Фільми Gaumont Лауреати Призу Луї Деллюка
4355834	https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%91%D0%B0%D0%BD%D1%8C%D0%B9%D0%BE%D0%BB%D1%96	Баньйолі	Баньйолі-дель-Триньйо (італ. Bagnoli del Trigno) — муніципалітет в Італії, у регіоні Молізе, провінція Ізернія. * Освальдо Баньйолі (італ. Osvaldo Bagnoli, нар. 3 липня 1935, Мілан) — італійський футболіст, що грав на позиції півзахисника. Металургійний комбінат у Баньйолі — колишній металургійний комбінат в Італії, у місті Баньйолі (тепер район міста Неаполя).
4740673	https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A2%D1%80%D1%83%D0%BD%20%D0%95%D2%91%D1%80%D1%96%D0%BC	Трун Еґрім	Трун Еґрім (27 червня 1947 — 23 травня 2007) — норвезький лівий журналіст, письменник і політичний діяч. Одна з центральних фігур Робітничої комуністичної партії (РКП) і маоїстського руху в Норвегії в цілому. Автор не тільки наукових і публіцистичних робіт, але й кількох науково-фантастичних книг (останніх — під псевдонімом Eirik Austey). Есперантист, пропагандист вільного програмного забезпечення і активний вікіпедист. Діяльність Політика Приєднався до лівого руху в середині 1960-х, був активістом Союзу соціалістичної молоді (тоді молодіжна організація Соціалістичної народної партії, нині «Червона молодь») у 1965—1973 роках. 1969 року виступив одним з ініціаторів створення ліворадикальної газети «Klassekampen» (Класова боротьба). 1973 року вона стала офіційним друкованим органом новоствореної РКП, в якій Еґрім обіймав ключові посади аж до 1984 року. Крім того, був у числі засновників видавництва «Oktober». Журналістика Пішовши з політики, Еґрім сконцентрувався на журналістиці. Так, він вів колонку, присвячену інформаційним технологіям, у норвезькій версії «PC World» — причому писав не на букмолі (книжковому варіанті норвезької мови), а на підкреслено простонародній говірці робітників східного Осло. Був одним із перших популяризаторів інтернету в Норвегії, тому багато їздив по країні з лекціями. Підтримуючи відкрите ПЗ, називав Linux «втіленим комунізмом». Піонер блогінгу в Норвегії, був постійним учасником міжнародної новинної інтернет-групи «Leftist Trainspotters», у якій залишив кілька тисяч постів, переважно присвячених політичним обставинам та в Непалі. Есперанто Трон Еґрім був відомим членом норвезької Ліги есперантистів, хоча й відмовлявся займати будь-які посади в цій організації. Починаючи від 1989 року, виступав із серією радіопередач «Мрії про ідеальну мову», в яких аналізував лінгвістичну філософію та спроби створення універсальних штучних мова на зразок есперанто і волапюку. Вікіпедія Перше редагування у вікіпедії Трун Еґрім зробив у грудні 2005 року, щоб виправити помилкове твердження про колегу. Згодом він продовжував брати участь у спільноті як учасник Норвезької Вікіпедії (букмол). Протягом 2006 року він писав переважно про штучні мови, після чого перемкнувся на історію комуністичного руху в Непалі. Під час візиту до Норвегії Джиммі Вейлза у травні 2006 року Еґрім зустрівся із засновником вікіпедії та прочитав лекцію про електронну енциклопедію. Трун Еґрім помер 23 травня 2007 року внаслідок інсульту. Спільнота норвезької Вікіпедії, віддаючи шану своєму видатному учаснику, вирішила спустити зображення прапора на логотипі. Книги Marxismen — vitenskap eller åpenbaringsreligion? 1979 Den vestlige maoismens sammenbrudd og krisa i AKP(m-l). Forlaget Oktober, 1982. ISBN 82-7094-325-8 Grisen før jul. Harde tider på vei i det rike Vest-Europa. 1985 Akersgata og det blodige barnet. Oslo, Spartacus. 1993. ISBN 82-430-0030-5. Hilsen til en generasjon av kvikksølv! Løgnaktige spådommer om datarevolusjonen, verden, Norge og deg. 1997 Tron Øgrim treffer 10 sportsgærninger. 1998 Hilsen til en generasjon av kvikksølv!: åssen IT forandrer verden og livet. Oslo, Oktober. 2000. ISBN 82-7094-913-2. Примітки Посилання Under en stein i skogen Tron Øgrim — han som alltid skreiv og som skreiv alt for lite Про внесок Труна Екгріма у вікіпедію Маоїсти Письменники-фантасти Норвегії Норвезькі журналісти Політики Норвегії Вікіпедисти Есперантисти Норвезькі комуністи Норвезькі революціонери Померли від інсульту
3026779	https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9E%D0%BB%D1%96%D0%BC%D0%BF%D1%96%D0%B9%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%B0%20%D0%B7%D0%B1%D1%96%D1%80%D0%BD%D0%B0%20%D0%A8%D1%80%D1%96-%D0%9B%D0%B0%D0%BD%D0%BA%D0%B8%20%D0%B7%20%D1%84%D1%83%D1%82%D0%B1%D0%BE%D0%BB%D1%83	Олімпійська збірна Шрі-Ланки з футболу	Олімпійська збірна Шрі-Ланки з футболу — команда, яка представляє Шрі-Ланку на Олімпійських іграх в дисципліні «футбол», а також на молодіжному чемпіонаті Азії. Збірна вигравала бронзові нагороди на Південноазійських іграх 2004 року та на Лусофонських іграх 2014. Олімпійська збірна Шрі-Ланки виграла срібні нагороди Південноазійських ігор 2006, це перші срібні гаороди країни на міжнародних змаганнях. Шрі-Ланка не має офіційної олімпійської збірної країни. До 2013 року збірна Шрі-Ланки виступала в кваліфікації Олімпійських ігор та інших міжнародних турнірах. Протягом своєї історії Шрі-Ланка жодного разу ще не була представлена у фінальній частині олімпійського футбольного турніру. Історія Через велику популярність крикету на Шрі-Ланці, футбол не має численної кількості вболівальників. Проте футбол почав завойовувавти популярність серед ланкійської молоді, в результаті чого була створена олімпійська збірна країни. У 2010-х роках збірна Шрі-Ланки виступала на різноманітних футбольних турнірах. На цих турнірах вона вигравала срібні та бронзові нагороди. 10-й розіграш Південноазійських ігор проходив на Шрі-Ланці в 2006 році. У футбольному турінірі збірна країни-господаря на груповому етапі змагалася зі збірними Пакитсану, Бутану та Мальдів U-23. Шрі-Ланка обіграла Бутан та Мальдіви, в півфіналі в серії післяматчевих пенальті обіграла Індію та кваліфікувалася до фіналу. Проте у вирішальному матчі поступилася Пакистану й отримала срібні нагороди. У 2004 році ланкійці виграли бронзові нагороди цього турніру. Шрі-Ланка брала участь у кваліфікації Чемпіонату АФК U-23 як недосвідчена футбольна команда і не змогла виграти жодного матчу. Вона зіграла в нічию у поєдинку проти Палестини U-23, відзначившись дебютним голом на великих футбольних турнірів у віковій категорії U-23. Також зіграли в нічию з Пакистаном, проте поступилися сильнішій та досвідченішій збірній Сирії U-23 (0:4). У п'ятому поєдинку на турнірі поступилися Саудівській Аравії (0:7), зазнавши найбільшої поразки на турнірі. В своєму останньому поєдинку на турнірі ланкійці поступилися Киргизистану (0:5), й таким чином не зуміли кваліфікуватися для участі в першому розіграші Чемпіонату Азії U-23. Турнір чемпіонату Палестини був організований Палестинською футбольною асоціацією, яка запросила національні команди U-23 Палестини, Шрі-Ланки, Пакистану та Йорданії. Шрі-Ланка зіграла на турнірі й програла всі три матчі, не зумівши при цьому відзначитися жодним голом. Національна футбольна збірна Шрі-Ланки U-23 взяла участь у Лусофонських іграх 2014. Ланкійці вийшли до півфіналу турніру, перемігши Макао і зігравши внічию з Сан-Томе і Принсіпі. У півфіналі Шрі-Ланка поступилася Мозамбіку 0:1 і завоювала бронзові нагороди у поєдинку проти Макао (3:0). Вперше в історії збірна Шрі-Ланки посіла найвищі місця на головних футбольних турнірах. Шрі-Ланка виступала кваліфікації чемпіонату АФК U-23 2016 з національними командами U-23 з Об'єднаних Арабських Еміратів (ОАЕ), Ємену та Таджикистану. Ланкійці програли в перших двох матчах проти ОАЕ та Ємену (0:4 та 0:5 відповідно). Поступилися також Таджикистану (1:5) та посіли останнє місце в групі. На цьому турнірі Шрі-Ланка відзначилася лише одним голом. Після поразки у всіх трьох поєдинках, ланкійці не зуміли кваліфікуватися до Олімпійського футбольного турніру 2016. Досягнення Лусофонські ігри Бронзовий призер (1): 2014 Південноазійські ігри Срібний призер (1): 2006 Бронзовий призер (1): 2004 Статистика виступів Олімпійські ігри Під час відбору до Олімпійських ігор 2016, у кваліфікації виступала головна збірна країни. Чемпіонат АФК U-23 Південноазійські ігри Під час проведення Південноазійських ігор 2004, на турнірі виступала головна збірна країни. Склад \|----- ! colspan="9" bgcolor="#B0D3FB" align="left" \| \|----- bgcolor="#DFEDFD" \|- \|----- ! colspan="9" bgcolor="#B0D3FB" align="left" \| \|----- bgcolor="#DFEDFD" \|- \|----- ! colspan="9" bgcolor="#B0D3FB" align="left" \| \|----- bgcolor="#DFEDFD" \|- Див. також Збірна Шрі-Ланки Жіноча збірна Шрі-Ланки Молодіжна збірна Шрі-Ланки Посилання Офіційний сайт Федерації футболу Шрі-Ланки Збірна Шрі-Ланки на офіційному сайті ФІФА АФК Збірна Шрі-Ланки з футболу
2359251	https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9C%D1%96%D1%8F%D0%BC%D0%B0%20%D0%A1%D1%96%D0%B4%D0%B7%D1%83%D0%BE	Міяма Сідзуо	Міяма Сідзуо — японський футболіст, що грав на позиції Захисника. Клубна кар'єра Грав за команду Rijo Club. Виступи за збірну У 1923 року дебютував в офіційних матчах у складі національної збірної Японії. У формі головної команди країни зіграв 2 матчі. Був учасником Far Eastern Championship Games 1923 року. Статистика Статистика виступів у національній збірній. Примітки Посилання National Football Teams Японські футболісти Гравці збірної Японії з футболу Випускники університету Кейо
1580436	https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%94%D0%BE%D0%BB%D0%B3%D0%BE%20%D0%91%D1%80%D0%B4%D0%BE%20%28%D0%9B%D1%96%D1%82%D1%96%D1%8F%29	Долго Брдо (Літія)	Долго Брдо (Літія) Долго Брдо — поселення в общині Літія, Осреднєсловенський регіон, Словенія. Висота над рівнем моря: 753,3 м. Посилання Статистичне бюро Республіки Словенія Населені пункти Словенії
3358715	https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9B%D1%96%D1%82%D0%BE%D0%BF%D0%B8%D1%81%20%D1%80%D1%83%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%B8%D0%B9	Літопис руський	Літопис руський «Літопис руський» — український переклад Іпатського літопису. Виданий 1989 року в Києві, у видавництві Дніпро. Перекладач і упорядник покажчиків, таблиць і карт — Леонід Махновець. Відповідальний редактор — Олекса Мишанич. Складається з «Повісті минулих літ», Київського літопису та Галицько-Волинського літопису. Переклад літопису з додатком творів Володимира Мономаха українською мовою здійснено вперше. Книга містить іменний і географічний покажчики, списки князів і митрополитів, генеалогічні таблиці. Видання Літопис руський / Пер. з давньорус. Л. Є. Махновця; Відп. ред. О. В. Мишанич. —— К.: Дніпро, 1989. — 591 с. — ISBN 5-308-00052-2. Посилання Літопис руський // Ізборник Літопис руський // Електронна бібліотека Інституту історії України Літописи Історичні джерела Українські переклади Дніпро (видавництво) Українські книги
675419	https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%97%D1%83%D0%B1%D0%BA%D0%BE%D0%B2%20%D0%9C%D0%B8%D0%BA%D0%BE%D0%BB%D0%B0%20%D0%93%D1%80%D0%B8%D0%B3%D0%BE%D1%80%D0%BE%D0%B2%D0%B8%D1%87	Зубков Микола Григорович	Зубков Микола Григорович Микола Григорович Зубков (нар. 6 липня 1949, Крюків) — український мовознавець, автор праць із мовознавства. Доцент кафедри українознавства філософського факультету Харківського національного університету ім. В. Н. Каразіна, методист I категорії Центру українських студій ім. Д. Багалія при ХНУ ім. В. Каразіна. Заслужений працівник освіти України (2009). Член ВО «Свобода» і КУІН. Викладач Київської школи української мови. Від 2014 р. лінґвоексперт Технічного комітету стандартизації науково-технічної термінології у НУ «Львівська політехніка» та відповідальний секретар редколегії Вісника НУ «Львівська політехніка» «Проблеми української термінології». Праці й публікації Сучасний український правопис (комплексний довідник). — 8-ме випр. й доп. вид.— Харків: «КримАрт», 2004, 352с. (ґриф Міносвіти і науки України Рекомендовано лист № 14/18.2-1454 від 17.07.02). Новий російсько-український словник із граматичними таблицями (навчальний). Літери А, Б та грам. табл. В. Калашник (понад 30 тис. слів).— Харків: «Торсінг», 1999, 672 с. Сучасний російсько-український, українсько-російський словник (понад 60 тис. слів).— Харків: Східний ін-т українознавства ім. Ковальських, УІС, 2000, 600 с. Російсько-український, українсько-російський словник.— 5-те випр. й допов. вид. (понад 65 тис. слів).— Харків: «Фоліо» «Бібліотека державної мови», 2001—2005, 622 с. Новітній російсько-український, українсько-російський словник+граматичний коментар (понад 50 тис. слів). — 3-тє випр. вид.— Харків: «Торсінг», 2005, 480 с. (ґриф Міносвіти і науки України Рекомендовано лист № 14/18.2-2274 від 02.12.02). Мова ділових паперів: комплексний довідник. — 4-те вид. «Фоліо», «Майдан»,— Харків, 1999—2002, 287с. Сучасне українське ділове мовлення (навч. посібник для вищих і середніх спец. навч. закладів)./ За ред.: В. Калашника й А. Нелюби. — 2-ге доп. вид.—Харків: «Торсінг», 2001-02, 384 с. (ґриф Міносвіти і науки України Рекомендовано лист № 2/102 від 15.01.01). Сучасна українська ділова мова (підручник для ВНЗ). /За ред.: В. Калашника й А. Нелюби. — 7-ме випр. вид. Харків: «Торсінг», 2002—2005, 448 с. (ґриф Міносвіти і науки України Допущено лист № 14/18.2-7 від 03.01.02). Упорядкування та післяслово до «Кобзаря» Т. Шевченка: Повна збірка.— Харків: ВД «Школа», — 7-ме вид. 2002—2008, 640 с. Заборонений Кобзар: вилучене (упорядкування, передмова, післяслово).— 5-те доп. вид.— Харків: «Оригінал», «Точка», «Форт», 2006—2011, 96 с. Диктанти з української мови для абітурієнтів (в авторській редакції) + правописний коментар. — 4-те випр. і доопр. вид. — Харків: «Торсінг», 2005, 224 с. (ґриф Міносвіти і науки України Рекомендовано лист № 14/18.2-37 від 08.01.03). Великий англо-український словник (понад 112 тис. слів).— Харків: «Фоліо», 2003, 800 с. Сучасний російсько-український, українсько-російський словник. (понад 65 тис. слів). — 3-тє випр. й доп. вид.— Харків: ВД «Школа», «Фоліо», 2003, 620с. Сучасний англо-український словник (понад 65 тис. слів). — 2-ге доп. вид.— Харків: ВД «Школа», 2003, 768 с. Modern english ukrainian dictionary (65 тис. слів).— Харків: ВД «Школа», 2003, 640 с. (ґриф Міносвіти і науки України Рекомендовано лист № 14/18.2-1632 від 13.10.03). English ukrainian dictionary (понад 65 тис. слів). Сучасна англійська лексика.— 3-тє вид.— Харків: «Фоліо» «Бібліотека державної мови», ВД «Школа», 2003—2006, 768 с. Українська мова (універсальний довідник).— 4-те випр. вид .— Харків: ВД «Школа», 2005—2009, 496 с. (ґриф Міносвіти і науки України Рекомендовано лист № 14/18.2-1632 від 13.10.03). Українська мова й література /Програми вступних іспитів до ВНЗ України в запитаннях (2003—2004 н/р).— Харків: «Торсінг», 2004, 224 с. Українська мова й література /Ілюстрований довідник абітурієнта на 2003—2004 н/р.— Харків: «Торсінг», 2004, 512 с. (ґриф Міносвіти і науки України Рекомендовано лист № 1/11-394 від 02.02.04). Сучасний російсько-український, українсько-російський словник. — 3-тє випр. й доп. вид. (близько 90 тис. слів).— Харків: «Ранок», «Веста», 2003—2005, 720 с. Сучасний англо-український та українсько-англійський словник (близько 100 000 тис. слів).— 3-тє випр. й доп. вид.— Харків: ВД «Школа», 2005—2011, 752 с. (ґриф Міносвіти і науки України Рекомендовано лист № 14/18.2-1632 від 13.10.03). Новий російсько-український політехнічний словник (понад 100 тис. слів).— Харків: «Гриф», 2005, 900 с. Новітній анґло-український словник (понад 150 тис. слів).— Харків: «Белкар-книга», 2006, 1072 с. Політехнічний російсько-український словник (понад 100 тис. слів).— Електронна версія.— К.: «АББІ Україна», 2006. Сучасна ділова мова за професійним спрямуванням (підручник для ВНЗ). — 2-ге вид.— Харків: «Факт», 2006, 496 с. Сучасний російсько-український, українсько-російський словник (понад 40 тис. слів).— Харків: КСД, 2007, 480 с. Сучасна ділове мовлення (довідкове вид.).— Харків: КСД, 2007, 448 с. Практичний словник синонімів української мови.— Харків: ВД «Весна», 2008, 720 с.; 2010, 560 с. Сучасний російсько-український словник (близько 160 тис. слів).— Харків: ВД «Школа», 2008, 688с. (ґриф Міносвіти і науки України Рекомендовано лист № 14/18.2-760 від 06.04.05). Сучасний український правопис (комплексний довідник). — 10-те випр. й доп. вид.— Харків: ВД «Весна», 2009, 320 с. Сучасна українська ділова мова (підручник для ВНЗ).— 9-те випр. й доп. вид. Харків.: ВД «Весна», 2011, 400 с. Універсальний довідник: Українська мова. — 5-те випр. вид.— Харків: ВД «Весна», 2009, 416 с. Сучасний російсько-український, українсько-російський словник. — 3-тє випр. й доп. вид. (понад 70 тис. слів). —Харків: ВД «Школа», 2010, 688 с., (ґриф Міносвіти і науки України Рекомендовано лист № 14/18.2-760 від 06.04.05). Українська мова (універсальний довідник).— 6-те випр. вид .— Харків: ВД «Школа», 2010, 512 с. (ґриф Міносвіти і науки України Рекомендовано лист № 14/18.2-1632 від 13.10.03). English-ukrainian ukrainian-english modern dictionary. — 3-тє випр. та доп. вид . (200 тис. слів і словосполук).— Харків: ВД «Школа», 2012, 944с. (ґриф Міносвіти і науки України Рекомендовано лист № 14/18.2-1632 від 13.10.03). «Кобзар» Т. Шевченка (задум, упорядкування, коментарі та післяслово).— VII доп. вид. — Харків: ВД «Школа», 2022, 576с. (подарунковий вид.). Норми й культура української мови за оновленим правописом — ІІІ доп. і змінений виданок. (навч. посібник для студентів усіх спеціяльностей). К.: "Арій, 2020, 608с. Норми й культура української мови — ІV доп. і змінений виданок. (навч. посібник для студентів усіх спеціяльностей). Харків: ВД «Школа», 2023, 544с. Відроджений "Кобзар" (задум, упорядкування, коментарі).— VIII вид. — Харків: ВД «Школа», 2023, 352с. Публікації Культурологічний аспект виховання мовної культури студентської молоді // Мова й культура : Матер. I міжнар. конф; КНУ ім. Т. Шевченка. – 1992. – С. 168. Лексикографічний дебют М. Наконечного // Вісник ХНУ ім. В. Каразіна : Серія «Філологія». – № 491. –2000. – С. 28–33. Словник – помічник і порадник, а не пастка і зрадник // Вісник Міжнародного слов'янського ун-ту : Серія «Філологічні науки». – № 3. – 2003. – С.18–15. Про новий проект українського правопису (суб'єктивні зауваги щодо об'єктивного правописного стану) // Матеріали МНМК «Сучасна україністика: проблеми мови, історії та народознавства». – 2005. – С.178–185. Сучасний політехнічний російсько-український словник-довідник // Вісник НУ «Львівська політехніка» : Серія «Проблеми української термінології». – № 620. – 2008. – С. 125–132. Новий-старий правопис // Дивослово. – № 2. – 2010. – С. 39–41. Що нового в новому правописі? // Матеріали XIV міжн. наук.-практ. конф. з проблем функціювання й розвитку української мови «Мова, суспільство, журналістика»; КНУ ім. Т. Шевченка. – 2010. – C. 25–29 Нормалізація закінчень іменників чоловічого роду однини ІІ відміни в родовому відмінку // Вісник НУ «Львівська політехніка» : Серія «Проблеми української термінології». – № 676. – 2010. – С. 19–22. Дозування академічних новацій. // Матер. XVIII міжн. наук.-практ. конф. з проблем функціювання й розвитку української мови «Мова, суспільство, журналістика»; КНУ ім. Т. Шевченка. – 2012. – C. 63–64. Юрій Шерех-Шевельов – патріярх української філології // Матер. XVIII міжн. наук.-практ. конф. з проблем функціювання й розвитку української мови «Мова, суспільство, журналістика»; КНУ ім. Т. Шевченка. – 2013. – C. 10–11. Укладання російсько-українського словника застосовної наукової мови відповідно до національних стандартів і українського способу мислення // Проблеми української термінології: зб. наук. пр. ‒ Львів : 2014. ‒ С. 13‒21. Знать од Бога і голос той, і ті слова // Ґрегіт : історико-краєзнавчо-туристичний часопис регіонального об'єднання дослідників Гуцульщини та Суспільно-культурного товариства «Гуцульщина» у Львові. – 2015. – № 14–15. – С. 27–30. Уживання українських дієприкметників і перекладання російських «причастий» / М. Зубков, В. Моргунюк // Проблеми української термінології: міжнар. наук. конф., 29 верес. — 1 жовт. 2016 р. : зб. наук. пр. ‒ Львів, 2016. ‒ С. 6‒18. Наукові революції як змінювання світогляду // Вісник НУ «Львівська політехніка». Серія «Проблеми української термінології». — 2017. — № 869. — С. 109—114. Розробляння нової редакції ДСТУ ISO 860 «Термінологічна робота. Гармонізування понять і термінів» / М. Зубков, Р. Микульчик, Р. Мисак // Вісник НУ «Львівська політехніка». Серія «Проблеми української термінології». — 2017. — № 869. — С. 50–53. Велет української філології: 17 грудня виповнилось 99 років від уродин Юрія Шереха-Шевельова // Аудиторія. – 20 грудня 2017 – 31 січня 2018. – ч. 40 [3000]. – С. 12–13. Унікальні словники — у Львівській політехніці // Аудиторія. — 29 березня 2018 — 4 квітня 2018. — ч. 9 [3009]. — С. 10–11. Ознаки перебування в дії її пасивного учасника / М. Зубков, В. Моргунюк, І. Ребезнюк // Проблеми української термінології: міжнар. наук. конф., 4–6 жовт. 2018 р. : зб. наук. пр. ‒ Львів, 2018. ‒ С. 3‒7. Мова – зброя стратегічна // Аудиторія. – Ч. I. – 8–14 листопада 2018. – ч. 33 [3033]. – С. 10–11; Ч. II. – 15–21 листопада 2018. – ч. 34 [3034]. – С. 10–11. Редагування утямкових текстів відповідно до ДСТУ 3966 та українськомовного способу мислення М. Зубков, В. Моргунюк, І. Ребезнюк. // Проблеми української термінології: зб. наук. праць XVI міжнар. наук. конф. (м. Львів, 1–3 жовт. 2020 р.). Львів, 2020. С. 83‒96.''' Примітки Посилання Заборонений і цензурований «Кобзар» — лекція на фестивалі Ше.Fest 2018 Вірші Тараса Шевченка: що приховала цензура / Розповідає Микола Зубков Українські мовознавці
2186382	https://en.wikipedia.org/wiki/August%20Wilhelm%20Knoch	August Wilhelm Knoch	August Wilhelm Knoch (June 8, 1742 – June 2, 1818) was a German naturalist born in Braunschweig. He was a professor of physics at Collegium Carolinum. He studied theology at the University of Leipzig. In 1775 he was hired as a caretaker at the Collegium Carolinum, during which time his interests turned to natural sciences. In 1789 he became a professor of physics. He was the author of the following works in entomology: Beyträge zur Insektengeschichte Leipzig (Schwickert). three volumes 1781, 1782, 1783. Neue Beyträge zur Insectenkunde Leipzig (Schwickert) 1801. References Biographical etymology of marine organism names. K Parts of this article are based on a translation of the equivalent article from the German Wikipedia. External links Zoologica GDZ 1742 births 1818 deaths German naturalists German entomologists Scientists from Braunschweig People from Brunswick-Lüneburg Academic staff of the Technical University of Braunschweig
175536	https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9A%D0%B5%D1%80%D0%B0%D0%BC%D0%B7%D0%B8%D1%82%D0%BE%D0%B2%D0%B0%20%D1%81%D0%B8%D1%80%D0%BE%D0%B2%D0%B8%D0%BD%D0%B0	Керамзитова сировина	Керамзитова сировина — легкоплавкі глини, суглинки, аргіліти, алевроліти та глинисті сланці, які використовуються для одержання штучного пористого гравію або піску — керамзиту. В Україні породи, що є К.с., поширені майже на всій території. На великих площах залягають потужні шари неогенових глин Причорноморської западини, Дніпровсько-Донецької западини та Українського щита, юрських глин Бахмутської западини, карбонових та пермських сланців Донецької складчастої споруди, тріасово-юрських (таврійських) сланців Кримських гір, бітумінозні сланці менілітової світи палеогену в Українських Карпатах, верхньопротерозойські сланці Криворізько-Кременчуцької тектонічної зони. Для промислових потреб розробляють 18 родовищ К.с. у 12 областях України. Найвища якість К.с. — у Кримській, Дніпропетровській та Одеській областях. Щороку видобувають 2,6-2,7 млн м3 (з урахуванням розкривних порід Нікопольського марганцевого басейну). Див. також Керамзит Література Сировина
225535	https://en.wikipedia.org/wiki/Cousin%20Cousine	Cousin Cousine	Cousin Cousine is a 1975 French romantic comedy film directed by Jean-Charles Tacchella and starring Marie-Christine Barrault, Victor Lanoux, and Marie-France Pisier. Written by Tacchella and Danièle Thompson, the film is about two cousins by marriage who meet at a wedding and develop a close friendship. After their spouses prove unfaithful, the cousins' friendship leads to a passionate love affair. Cousin Cousine received an Academy Award nomination for Best Foreign Language Film, a César Award nomination for Best Film, a Golden Globe nomination for Best Foreign Language Film, and the U.S. National Board of Review Award as one of the Top 5 Foreign Films of the Year. In 1989, an English-language remake was released, Cousins. Plot Two cousins related by marriage, Marthe and Ludovic, meet at a family wedding for the first time. Marthe is the bride's daughter, and Ludovic is the groom's nephew. After a raucous wedding reception with plenty of dancing and drinking, Marthe and Ludovic are left waiting for their respective spouses, Pascal and Karine, who are off having sex. While they wait, they get to know each other: Marthe is a secretary, and Ludovic is a dance instructor who changes his occupation every three years. Later, they dance together. Eventually, Pascal and Karine show up, slightly disheveled, and the couples part. Ludovic meets Marthe for lunch and tells her that her husband is having an affair with his wife. Later, Pascal informs her that he has broken off all of his affairs and that, from now on, she will be the only one. When Marthe tells him she knows about Karine, he says he only had her "three times in the bushes". Sometime later at a family gathering at Marthe's mother's house, Ludovic's daughter, Nelsa, shows slides she took at the wedding — including compromising photos of Pascal and Karine. During the slideshow, Marthe's mother's new husband dies. At the funeral, Ludovic's father arrives and extends his condolences; he too lost his spouse recently. On the way back from the cemetery, Marthe and Ludovic get better acquainted, with Marthe revealing that she enjoys swimming and singing. Later that week, Marthe and Ludovic meet for lunch, buy bathing suits, and go swimming in a public pool. They enjoy each other's company so much that they decide to take the rest of the day off together to go shopping and see a movie. Although their relationship is platonic, Pascal and Karine begin to grow jealous. Marthe and Ludovic playfully arrange to meet by chance at a restaurant with their respective families, to see how Pascal and Karine react. Later that week, Marthe and Ludovic meet again at the swimming pool and acknowledge that their relationship is special and must remain that way, even if platonic. At another family wedding, with Pascal and the groom's father fighting over a business deal gone wrong, Marthe and Ludovic decide to leave and spend the day together. They return to find a drunken Pascal harassing the guests, and soon they all leave the disastrous wedding and bring Pascal home. Marthe's mother and Ludovic's father develop a close friendship and plan to spend time at his vineyard. Marthe and Ludovic discuss their own relationship and decide that it is absurd to keep it platonic. For once, they will do something for themselves, and not for their spouses and families. That Saturday, Marthe and Ludovic meet and spend the day together making love. The following morning, they extend their stay another day, making love, exchanging recipes, and bathing together. In the coming days, Pascal reverts to his philandering ways, Karine leaves Ludovic and then returns, and Marthe's mother and Ludovic's father discover they're not as compatible as they thought. Marthe and Ludovic's relationship, however, continues to grow in love. At a Christmas family gathering at Marthe's mother's house, Marthe and Ludovic lock themselves in a bedroom and make love throughout the evening while their families eat, drink, watch Midnight Mass, and exchange gifts. The couple finally emerges from the bedroom, says goodbye to their crazy families, and rides off into the night together. Cast Marie-Christine Barrault as Marthe Victor Lanoux as Ludovic Marie-France Pisier as Karine Guy Marchand as Pascal Ginette Garcin as Biju Sybil Maas as Diane Popeck as Sacy Pierre Plessis as Gobert Catherine Verlor as Nelsa Hubert Gignoux as Thomas Catherine Stermann as Monique Reception Upon its theatrical release, Cousin Cousine received mostly positive reviews, both in Europe and the United States, where it became a surprise hit – the most popular French film in the US since A Man and a Woman. The film was the 35th highest-grossing film of the year in France with 1,161,394 cinema admissions. Cousin Cousine has an approval rating of 100% on review aggregator website Rotten Tomatoes, based on 5 reviews, and an average rating of 7.8/10. In his review in the Chicago Sun-Times, Roger Ebert gave the film three and a half stars out of four, writing: In his review in The New York Times, Vincent Canby called the film "an exceptionally winning, wittily detailed comedy that is as much about family relationships as it is about love." Canby goes on to write: Awards and nominations 1975 Louis Delluc Prize (Jean-Charles Tacchella) Won 1976 César Award for Best Supporting Actress (Marie-France Pisier) Won 1976 César Award Nomination for Best Actor (Victor Lanoux) 1976 César Award Nomination for Best Film (Jean-Charles Tacchella) 1976 César Award Nomination for Best Writing (Jean-Charles Tacchella) 1976 San Sebastián International Film Festival Silver Seashell Award (Jean-Charles Tacchella) Won 1976 National Board of Review Award for Top Five Foreign Films Won 1977 Academy Award Nomination for Best Actress in a Leading Role (Marie-Christine Barrault) 1977 Academy Award Nomination for Best Foreign Language Film 1977 Academy Award Nomination for Best Original Screenplay (Jean-Charles Tacchella, Danièle Thompson) 1977 Golden Globe Award Nomination for Best Foreign Language Film 1978 Kansas City Film Critics Circle Award for Best Foreign Film Won See also List of submissions to the 49th Academy Awards for Best Foreign Language Film List of French submissions for the Academy Award for Best Foreign Language Film References External links 1975 films 1975 romantic comedy films Films about adultery in France Films about dysfunctional families Films directed by Jean-Charles Tacchella 1970s French-language films French romantic comedy films Gaumont Film Company films Louis Delluc Prize winners 1970s French films Films featuring a Best Supporting Actress César Award-winning performance
2225685	https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9A%D0%B0%D1%80%D0%B0%D1%88%D0%B0%D1%82%D0%BE%D0%B1%D0%B5	Карашатобе	Карашатобе — село у складі Амангельдинського району Костанайської області Казахстану. Входить до складу Урпецького сільського округу. Населення — 88 осіб (2009; 302 в 1999). Примітки Джерела Посилання На Вікімапії Населені пункти Амангельдинського району Села Костанайської області
2939664	https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9F%D0%BE%D0%B4%D0%BB%D1%96%D0%BF%D0%B5%20%28%D0%9E%D0%BB%D1%8C%D0%BA%D1%83%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%B8%D0%B9%20%D0%BF%D0%BE%D0%B2%D1%96%D1%82%29	Подліпе (Олькуський повіт)	Подліпе (Олькуський повіт) Подліпе — село в Польщі, у гміні Болеслав Олькуського повіту Малопольського воєводства. Населення — (2011). У 1975-1998 роках село належало до Катовицького воєводства. Демографія Демографічна структура станом на 31 березня 2011 року: Примітки . Села Олькуського повіту
2595314	https://uk.wikipedia.org/wiki/Potentilla%20stipularis	Potentilla stipularis	Potentilla stipularis — вид трав'янистих рослин родини Розові (Rosaceae), поширений на півночі Північної Америки та Євразії. Таксономічні примітки Potentilla stipularis на Алясці є продовженням діапазону поширення з Азії. Зразки зі східної та північно-східної Ґренландії відрізняються від азійських та аляскинських переважно кількісними особливостями: 9–11 листових фрагментів, 7–11 зубчиків на один фрагмент. Ґренландські рослини вважаються високоарктичним екотипом. Опис Стебла (0.2)1–2.5(3.5) дм. Листя: базальне листя 3–7(10) см; листових фрагментів 7–11, зубчиків 1–2(5) на кожен бік; черешок 2–5(7.5) см, волоски відсутні або розріджені на листках і черешку, нижня поверхня від блідо-зеленого до червонуватого, верхня поверхня зелена чи червонувата; стеблових листків 1–3. Суцвіття 2–5-квіткові. Квітоніжка 1–3 см у квітці, проксимальна до 6 см. Квіти: чашолистки 4–6 мм, вершини гострі; пелюстки (4)6–8 × 4–6 мм; пиляки 0.4–0.6 мм. Сім'янки 1.1–1.3 мм, гладкі. Поширення Північна Америка: Ґренландія, Аляска — США; Азія: Сибір, Далекий Схід; Європа: північноєвропейська Росія. Населяє трав'яні луки, аллювіальні луки, відкриті чагарники, тундру; 10–600 м. Див. також Список видів роду перстач Джерела Panarctic Flora Flora of North America Euro+Med Plantbase stipularis Флора Північної Америки Флора Європи Флора Азії Рослини, описані 1753
2223626	https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9B%D0%B5%D0%B3%D0%BA%D0%B0%20%D0%B0%D1%82%D0%BB%D0%B5%D1%82%D0%B8%D0%BA%D0%B0%20%D0%BD%D0%B0%20%D0%BB%D1%96%D1%82%D0%BD%D1%96%D1%85%20%D0%9E%D0%BB%D1%96%D0%BC%D0%BF%D1%96%D0%B9%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%B8%D1%85%20%D1%96%D0%B3%D1%80%D0%B0%D1%85%201896	Легка атлетика на літніх Олімпійських іграх 1896	Легка атлетика на літніх Олімпійських іграх 1896 Змагання з легкої атлетики на літніх Олімпійських іграх 1896 були проведені з 6 по 10 квітня в Афінах на стадіоні «Панатінаїкос». Олімпійський чемпіон з марафонського бігу визначався на шосейній трасі довжиною приблизно 40 км (на відміну від стандартних на сьогодні 42195 м) зі стартом у Марафоні та фінішем на стадіоні «Панатінаїкос». Перемогу в марафоні здобув місцевий атлет, водовоз за професією, Спиридон Луїс, який став національним героєм. Це були перші сучасні літні Олімпійські ігри, під час яких було проведено змагання з 12 різних дисциплін легкої атлетики, в яких взяли участь 63 спортсмени. Як і у змаганнях з інших видів спорту, до участі в легкоатлетичних дисциплінах перших Олімпіади жінки допущені не були. Багато спортсменів, що брали участь, були універсалами, які змагались одночасно у різних дисциплінах. На олімпіаді нагороди отримували лише спортсмени, які посіли перші та другі місця. Золотих нагород не вручалось — олімпійські чемпіони отримували срібні нагороди, а віцечемпіони — бронзові. Згодом Міжнародний олімпійський комітет перерозподілив нагороди згідно з новими стандартами Олімпійських ігор, нагородивши спортсменів, які посіли 1-3 місця у кожній дисципліни золотими, срібними та бронзовими нагородами відповідно. Перегляд змагань на стадіоні був зручним для глядачів. Водночас він був недостатньо зручним для бігунів. Коло довжиною 330 метрів мало задовгі прямі та дуже короткі та круті віражі. Викликала нарікання і якість гарової бігової доріжки, що ускладнювало біг на дистанціях. Крім цього, спортсмени долали кожне коло за годинниковою стрілкою на відміну від вже загальноприйнятого на той момент стандарту бігу проти годинникової стрілки. Представництва країн Загалом у змаганнях в Афінах взяло участь 63 атлети з 9 країн світу: Призери Медальний залік Примітки Джерела Сторінка легкоатлетичних змагань Олімпіади-1896 на сайті Міжнародного олімпійського комітету Змагання на літніх Олімпійських іграх 1896 Олімпіада Легка атлетика Легка атлетика Легка атлетика Олімпіада
4357201	https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%92%D0%B0%D1%81%D0%B8%D0%BB%D1%8E%D0%BA%20%D0%A1%D0%B2%D1%96%D1%82%D0%BB%D0%B0%D0%BD%D0%B0%20%D0%9C%D0%B8%D1%85%D0%B0%D0%B9%D0%BB%D1%96%D0%B2%D0%BD%D0%B0	Василюк Світлана Михайлівна	Василюк Світлана Михайлівна Світлана Михайлівна Василюк (м. Вінниця, Україна) — українська освітянка і політикиня, директорка Вінницького технічного фахового коледжу, депутатка Вінницької міської ради трьох скликань, нагороджена Орденом Княгині Ольги. Біографія Народилася в сім'ї службовців. У 1979 закінчила Вінницький Державний педагогічний інститут імені М. Островського (історичний факультет). У 2006 році закінчила Одеський регіональний інститут державного управління НАДУ при Президентові України та отримала кваліфікацію — магістр державного управління. У 1984—2001 рр. — працювала у Вінницькому будівельному технікумі на посадах: викладача історії та права, методиста, голови циклової комісії суспільно-політичних дисциплін, заступника директора з виховної роботи. З 2001 працювала у Вінницькій міскій раді — радником Вінницького міського голови (2001—2002), начальником управління інформаційної політики та зв'язків з громадськістю (2002—2005). З 2005 працювала у Вінницькій обласній державній адміністрації — першим заступником начальника головного управління з питань внутрішньої політики, у справах засобів масової інформації та зв'язків з громадськістю облдержадміністрації (2005—2006), начальником головного управління з питань внутрішньої політики, у справах засобів масової інформації та зв'язків з громадськістю облдержадміністрації (2006—2010), начальником управління у справах преси та інформації Вінницької облдержадміністрації (2010—2012), директором Департаменту інформаційної діяльності та комунікацій з громадськістю (з листопада 2012). З жовтня 2022 року — директор Вінницького технічного фахового коледжу. Обиралася депутатом Вінницької міської ради V, VI та VIII скликання. Сім'я Чоловік – Василюк Володимир Максимович (16.07.1936 – 11.12.2020), прокурор, генерал-лейтенант. Донька – Гайду Ганна Володимирівна, 1984 року народження, суддя, Голова Вінницького міського суду. Відзнаки В серпні 2000 р. нагороджена знаком «Відмінник освіти України» У червні 2009 р. нагороджена Орденом Княгині Ольги ІІІ ступеня. Примітки Джерела Василюк, С. Світлана Василюк: «Мама мені казала: сто разів людину виправдай, на сто перший — зроби висновок»: [інтерв'ю нач. упр. у справах преси та інформації облдержадмін., деп. Вінниц. міськ. ради] / С. Василюк ; записала В. Пустіва // Вінниц. газ. — 2010. — 17 верес. — С. 3 : фот. — (Спец. вип. газ. «П'ятниця»). Василюк, С. Главная по прессе при двух мэрах и трёх губернаторах Светлана Василюк: [бесіда про роботу упр. у справах преси та інформації Вінниц. облдержадмін.] / С. Василюк ; розмову вів І. Заіковатий // Вінниц. реалії. — 2011. — 31 серп. — С. 8–9 : портр. ; Здоров'я. Події. Час. — 2011. — 31 серп. — С. 9, 34 : портр. Василюк, С. Світлана Василюк: «Головне для жінки — вміти тримати паузу…»: [інтерв'ю нач. упр. у справах преси та інформації облдержадмін.] / С. Василюк ; записала І. Червінчук // Вінничанка. — 2011. — № 8. — С. 6–7 : кольор. фот. Топ-100 впливових жінок Вінниччини. Список (у алфавіт. порядку) складений з урахуванням побажань читачів журналу «Вінничанка»: [до Міжнар. жіночого дня 8 Березня. Серед інших у списку — С. Василюк] // Вінничанка. — 2014. — № 3. — С. 10–11. [В рамках програми «Місто рівних можливостей: як залучати людей з інвалідністю до процесів розвитку громади під час реформування» відбулася зустріч учасників з дир. департаменту інформ. діяльності та комунікацій з громадськістю облдержадмін. С. Василюк] // Місто. — 2016. — 9 берез. — С. 4. Випускники Вінницького педагогічного університету
22774	https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A0%D0%B8%D1%85%D0%BB%D0%BE%20%D0%86%D0%B2%D0%B0%D0%BD	Рихло Іван	Рихло Іван Іван Рихло (27 червня 1891, Шишківці, Кіцманського району — 15 серпня 1968 року, Румунія) — лікар, військовий і громадський діяч. Перший голова лікарського товариства у Карпатській Україні. Життєпис Служив у легіоні УСС. В 1915 перебував в російському полоні. У 1917 став одним з організаторів Січових Стрільців у Києві. У 1918 році, за спогадами Мирона Кордуба, - санітарний лікар міністерства здоров"я Української держави (Літопис Червона Калина, 1930, № 11, стаття "В посольстві до гетьмана", с.10). У 1918–1920 — санітарний шеф Корпусу Січових Стрільців, пізніше Дійової Армії УНР. Через певні життєві обставини змушений був перебувати в Кременці над Іквою, де 27 квітня 1919 року вінчається з Дарією Данчаківською з роду Крижанівських (матір — Александра Крижанівська). З часом молода сім'я переїжджає на постійне місце проживання до Ужгорода, де на вулиці Підгірній 6 купують будинок. Тут формувався світогляд і його сина Андрія, який також працюватиме в медичній сфері. В 1938 Іван Рихло переїжджає до Хуста, де знайомиться з такими відомими людьми Карпатської України як Долинай Микола, Клочурак Степан, Пкревузник. Отож і сім'я Окопенків і сім'я Рихло після бурхливих подій в Карпатах перебирається до Кошиць, де Іван Рихло працює дільничним терапевтом. За зв'язки з Карпатською Україною лікаря переслідували сталінські агенти, як згадував його син, життя йому зберегли тим, що в 1942 році в Празі Володимир Бірчак опублікував в одному з журналів некролог про його батька, тим самим агенти більшовицької Москви викреслили його зі своїх списків. Рихло часто подорожував. Але в одній подорожі по Румунії 15 серпня 1968 року в автокатастрофі лікар загинув. Після 1939 року до України не повертався також і Андрій Рихло, який теж був лікарем, мав видруковано декілька наукових праць, але дисертаційну працю так і не було йому затверджено тільки тому, що це був син Українського націоналіста — таке тавро дали йому більшовицько-каґебістські агенти. Важка хвороба, холанґіокарцинома печінки, зломила лікаря — щирого українця і 25 серпня 2005 року він відійшов у вічність забравши з собою ще багато відомостей про роботу першого українського лікарського товариства Карпатської України головою якого був його батько Іван. Похований Андрій Рихло на кладовищі Барцин Кошіці. Література Персоналії за алфавітом Народились 27 червня Народились 1891 Уродженці Шишківців (Кіцманський район) Українські медики Вояки Легіону УСС Вояки Січових стрільців Вояки Армії УНР Персоналії:Кременець Персоналії:Ужгород Персоналії:Хуст
20756725	https://en.wikipedia.org/wiki/Bombus%20sylvarum	Bombus sylvarum	Bombus sylvarum, the shrill carder bee or knapweed carder-bee, is a species of bumblebee with a wide distribution across Europe, east to the Ural Mountains, and north to Great Britain, Ireland, and southern Scandinavia. Description It is a small bumblebee; queens are long and female workers are . It is mostly pale yellowish in colour with a black band across the thorax, two black bands across the abdomen, and an orange tip to the abdomen. It flies rapidly and queens produce a high-pitched buzz. Behaviour The flight period lasts from about April to September. The queen bee emerges from hibernation in the spring. She makes a nest on or slightly below the surface of the ground among open vegetation. An old mouse or vole nest may be used. By summer, the nest may contain around 100 worker bees. Each nest requires about of suitable habitat. It occurs in herb-rich grassland where it feeds on nectar and pollen from a variety of flowers, especially ones that are complex or have long corollae. Important food plants include knapweed, woundwort, clover, vetch, red bartsia, and narrow-leaved bird's-foot trefoil. Status and conservation It is threatened by habitat loss and intensification of agriculture and is declining in numbers across Europe. In the United Kingdom, it was common until the early 20th century, but is now restricted to a few small areas in southern England and south Wales. The species is included in the United Kingdom Biodiversity Action Plan. It is also an endangered species in Ireland. Gallery References ARKive. Shrill carder bee (Bombus sylvarum). Accessed 18 December 2008. Edwards, Mike & Martin Jenner (2005) Field Guide to the Bumblebees of Great Britain & Ireland, Ocelli. . External links UKBAP: Shrill Carder Bee (Bombus sylvarum) Bumblebees Hymenoptera of Europe Insects described in 1761 Taxa named by Carl Linnaeus
4255637	https://en.wikipedia.org/wiki/Games%20People%20Play%20%28book%29	Games People Play (book)	Games People Play (book) Games People Play: The Psychology of Human Relationships is a 1964 book by psychiatrist Eric Berne. The book was a bestseller at the time of its publication, despite drawing academic criticism for some of the psychoanalytic theories it presented. It popularized Berne's model of transactional analysis among a wide audience, and has been considered one of the first pop psychology books. Background The author Eric Berne was a psychiatrist specializing in psychotherapy who began developing alternate theories of interpersonal relationship dynamics in the 1950s. He sought to explain recurring patterns of interpersonal conflicts that he observed, which eventually became the basis of transactional analysis. After being rejected by a local psychoanalytic institute, he focused on writing about his own theories and ideas. In 1961, he published Transactional Analysis in Psychotherapy. That book was followed by Games People Play, in 1964. Berne did not intend for Games People Play to explore all aspects of transactional analysis, viewing it instead as an introduction to some of the concepts and patterns he identified. He borrowed money from friends and used his own savings to publish the book. Summary In the first half of the book, Berne introduces his theory of transactional analysis as a way of interpreting social interactions. He proposes that individuals encompass three roles or ego states, known as the Parent, the Adult, and the Child, which they switch between. He postulates that while Adult to Adult interactions are largely healthy, dysfunctional interactions can arise when people take on mismatched roles such as Parent and Child or Child and Adult. The second half of the book catalogues a series of "mind games" identified by Berne, in which people interact through a patterned and predictable series of "transactions" based on these mismatched roles. He states that although these interactions may seem plausible, they are actually a way to conceal hidden motivations under scripted interactions with a predefined outcome. The book uses casual, often humorous phrases such as "See What You Made Me Do," "Why Don't You — Yes But," and "Ain't It Awful" as a way of briefly describing each game. Berne describes the "winner" of these mind games as the person that returns to the Adult ego-state first. Reception and influence Commercial performance The book was a commercial success, and reached fifth place on The New York Times Best Seller list in March 1966. It has been described as one of the first "pop psychology" books. As of 1965, there has been eight additional printings after its initial run of 3,000, and a total of 83,000 copies had been published. In a Time magazine article titled "The Names of the Games," speculated that the book's popularity was due to its applications for both self-help and "cocktail party talk." Carol M. Taylor, in the Florida Communication Journal, noted that many concepts and terms from transactional analysis had made their way into everyday speech. The book was republished as an audiobook in 2012. Critical reception Despite its popularity among lay readership, Berne's model of interpersonal relationships received criticism from academics. A 1974 article by Roger W. Hite in Speech Teacher noted that although its theoretical basis had inspired numerous subsequent publications, there was little research or scientific support for it. Ben L. Glancy in a review for Quarterly Journal of Speech described Berne's work as "parlor psychiatry and party-time psychoanalysis." He wrote that the book oversimplified interpersonal relationships and was "antithetical" to contemporary psychological research. Some scholars, including proponents of transactional analysis, have expressed concern over the popularization of oversimplified psychological concepts as self-help methods. Peter Hartley's Interpersonal Communication noted the relative lack of academic review and interest in popular mental healthcare as opposed to physical healthcare in his overview of transactional analysis. See also I'm OK – You're OK References External links Official website Popular psychology books Transactional analysis Self-help books 1964 non-fiction books Books about game theory Books about games Play (activity) 1964 neologisms
4823616	https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A4%D1%96%D0%BD%D0%B0%D0%BB%20%D0%BA%D1%83%D0%B1%D0%BA%D0%B0%20%D0%9D%D1%96%D0%BC%D0%B5%D1%87%D1%87%D0%B8%D0%BD%D0%B8%20%D0%B7%20%D1%84%D1%83%D1%82%D0%B1%D0%BE%D0%BB%D1%83%201940	Фінал кубка Німеччини з футболу 1940	Фінал кубка Німеччини з футболу 1940 Фінал Кубка Німеччини з футболу 1940 — фінальний матч розіграшу кубка Німеччини сезону 1940 відбувся 1 грудня 1940 року. У поєдинку зустрілися «Нюрнберг» з однойменного міста та дрезденський «Дрезднер». Перемогу з рахунком 2:1 у додатковий час здобув «Дрезднер». Учасники Шлях до фіналу «Нюрнберг» «Дрезднер» Матч Деталі Посилання Матч на transfermarkt 1940 у футболі Фінали кубка Німеччини з футболу Грудень 1940 1940 у німецькому спорті
94362	https://uk.wikipedia.org/wiki/IC%201098	IC 1098	IC 1098 — галактика типу * (зірка) у сузір'ї Дракон. Цей об'єкт міститься в оригінальній редакції індексного каталогу. Посилання IC 1098 в оригінальному новому загальному каталозі IC 1098 в оригінальному новому загальному каталозі http://www.seds.org/~spider/ngc/revngcic.cgi?IC+1098 IC 1098 в базі SIMBAD IC 1098 в базі Vizier IC 1098 в базі NASA Extragalactic Database Бази даних про об'єкти NGC/IC IC 1098 IC 1098 IC 1098
63953672	https://en.wikipedia.org/wiki/Ramonye	Ramonye	Ramonye is a rural locality (a selo) and the administrative center of Ramonskoye Rural Settlement, Anninsky District, Voronezh Oblast, Russia. The population was 864 as of 2010. There are 15 streets. Geography Ramonye is located 55 km east of Anna (the district's administrative centre) by road. Gusevka is the nearest rural locality. References Rural localities in Anninsky District
2437581	https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9C%D0%B0%D1%87%D1%83%D0%BB%D0%B0	Мачула	Мачула (контамінація мачула — «палиця», «мачуґа» + мочуло, мочало, *мочило) — волокно, добуте з луб'яного шару кори молодої липи вимочуванням. З мачули роблять рогожі, мачулки та деякі інші вироби. Мачулою також називають і саму рогожу, а також мачулку. На відміну від лика для плетіння личаків, яке знімали з дерев не старше, ніж десять років, на сировину для мачули йшла кора старих лип. На стовбурі з обох боків робили поздовжні розрізи, потім клином відділяли від деревини два жолоби-півциліндри. Щоб отримати мачулу, луб вимочували у мочилах — спеціальних ямах, ковбанях, наповнених водою. Добре вимочену сировину висушували, а взимку починали мачульне виробництво. Сфера застосування мачули була колись вельми широкою. Із зв'язаних у пучок волокон виходила лазнева мачулка або віхоть для посуду, з такого ж пучка на руків'ї — квач для білення стін, печей, змащування коліс коломаззю. З мачули плели рогожі, рибальські мережі, мотузки. Давні германці шили одяг з мачульної тканини. У старі часи мачулу використовували й у столярстві: для набивання м'яких меблів. Примітки Джерела Лыковое мочало Матеріали Текстильні волокна Сировина
4803610	https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9A%D0%B0%D0%B3%D1%83%D0%BB%D1%8C%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%B8%D0%B9%20%D0%BE%D0%BA%D1%80%D1%83%D0%B3	Кагульський округ	Кагульський округ — адміністративно-територіальна одиниця Молдавської РСР, що існувала в 1952—1953 роках. Адміністративний центр — місто Кагул. Округ був утворений 31 січня 1952 року, коли вся територія Молдавської РСР була поділена на 4 округи. Адміністративний поділ Ділився на 10 районів та 1 місто окружного підпорядкування: Баймаклійський район — село Баймаклія Вулканештський район — село Вулканешти Кагульський район — місто Кагул — село Конгаз Комратський район — смт Комрат Леовський район — місто Леова Романівський район — село Романівка Тараклійський район — смт Тараклія. Чадир-Лунзький район — смт Чадир-Лунга Чимишлійський район — село Чимішлія місто Кагул 15 червня 1953 року всі округи Молдавської РСР скасовано. Керівництво Кагульського округу Голова окрвиконкому Чеботар Варфоломій Ісидорович (лютий 1952 — червень 1953) 1-й секретар окружкому КП Молдавії Форш Анатолій Федорович (лютий 1952 — червень 1953) Див. також Кишинівський округ Бєльцький округ Тираспольський округ Джерела Світовий історичний проєкт. Молдавська РСР Округи Молдавської РСР З'явилися 1952 Зникли 1953 Кагул
96408	https://uk.wikipedia.org/wiki/IC%203197	IC 3197	IC 3197 — галактика типу * (зірка) у сузір'ї Волосся Вероніки. Цей об'єкт міститься в оригінальній редакції індексного каталогу. Посилання IC 3197 в оригінальному новому загальному каталозі IC 3197 в оригінальному новому загальному каталозі http://www.seds.org/~spider/ngc/revngcic.cgi?IC+3197 IC 3197 в базі SIMBAD IC 3197 в базі Vizier IC 3197 в базі NASA Extragalactic Database Бази даних про об'єкти NGC/IC IC 3197 IC 3197 IC 3197
791669	https://en.wikipedia.org/wiki/Michael%20Strank	Michael Strank	Michael Strank (November 10, 1919 – March 1, 1945) was a United States Marine Corps sergeant who was killed in action during the Battle of Iwo Jima in World War II. He was one of the Marines who raised the second U.S. flag on Mount Suribachi on February 23, 1945, as shown in the iconic photograph Raising the Flag on Iwo Jima by photographer Joe Rosenthal. Of the six Marines depicted in the photo, Strank was the only one to be correctly identified from the beginning; the other five were either assigned the wrong locations (Ira Hayes and Franklin Sousley), or, were given the names of Marines who were not in the photo. The first flag raised over Mount Suribachi at the south end of Iwo Jima was deemed too small. Later that day, Strank, a rifle company squad leader in the 5th Marine Division, was ordered up the mountain with three Marines to raise a larger flag. A photograph of the second flag-raising became famous and was widely reproduced. The second flag raising was also filmed in color. Before Iwo Jima, Strank served with the Marine Raiders in the Battle of Bougainville. The Marine Corps War Memorial in Arlington, Virginia, was modeled after Rosenthal's photograph of six Marines raising the second flag on Iwo Jima. Early life Michael Strank was born in a Rusyn family in the Prešov village of Orjabyna in the Czechoslovak Republic (today it is a district Stará Ľubovňa, Jarabina), Prešov Region of northeastern Czechoslovakia (now in Slovakia). His two brothers, Petro and John, and his sister Mary were born in the United States to Vasil Strenk (later, in the U.S., known as Charles Strank) and Marta Grófiková, Rusyn immigrants. In his application for American citizenship, Vasil Strenk's father indicated the nationality of his family as Ruthenian. Vasil Strank moved to Franklin Borough (near Johnstown, Pennsylvania, United States), found work in the coal mines for the Bethlehem Steel Corporation, and brought his family to Pennsylvania three years later, when he could pay for their voyage. Strank attended the public schools of Franklin Borough and graduated from Franklin Borough High School in 1937. He joined the Civilian Conservation Corps, served for 18 months, and afterwards became a Pennsylvania state highway laborer. U.S. Marine Corps Strank enlisted in the Marine Corps at Pittsburgh for four years service on October 6, 1939. He was assigned to the Marine Corps Recruit Depot Parris Island in South Carolina. He completed recruit training in December and was transferred to Headquarters Company, Post Troop and then to Provisional Company W at Parris Island, on January 17, 1941. Private First Class Strank sailed for Guantánamo Bay, Cuba, arriving on January 23, 1941. He was reassigned to Headquarters Company, 3rd Battalion, 7th Marine Regiment, 1st Marine Brigade (on February 1, the 1st Marine Brigade was redesignated the 1st Marine Division). On April 8, now assigned to Company K, 3rd Battalion, 7th Marines, he returned to the United States and was sent back to Marine Corps Recruit Depot Parris Island. He was promoted to corporal on April 23, 1941. In September, Cpl. Strank moved with the 1st Marine Division to New River (North Carolina) (Camp Lejeune), which is where he was stationed when the attack on Pearl Harbor occurred. World War II On January 26, 1942, Cpl. Strank was promoted to sergeant. On March 21, the 3rd Battalion, 7th Marines was detached from the 1st Marine Division and attached to the newly created 3rd Marine Brigade. In early April, he was sent with the battalion to San Diego, California and deployed on April 12 (sailed April 13) to Samoa arriving in American Samoa on April 28; the 7th Marines were ordered to Samoa. On May 31, his battalion was transferred to Wallis (Urea) Island. In August, the 3rd Battalion, 7th Marines was detached from the 3rd Marine Brigade and reassigned to the 1st Marine Division; also during August, the 22nd Marine Regiment relieved the 7th Marines which were ordered to reinforce Marine units fighting on Guadalcanal; a battalion of the 22nd Marines relieved the 3rd Battalion, 7th Marines on Urea. In September, after a short time with the 22nd Marines, Sgt. Strank was transferred to the newly organized 3rd Marine Raider Battalion under the command of Lieutenant Colonel Harry B. Liversedge; D Company, 3rd Raider Battalion was organized on Urea and joined the rest of the 3rd Raider Battalion at Pago Pago, American Samoa on December 21. In January and February 1943, the 3rd Raiders were sent to Espiritu Santo (Camp Rennie), New Hebrides, Islands and Guadalcanal, British Solomon Islands. As a member of the 3rd Raiders using 10-man rubber boats in their first offensive action, Sgt. Strank (D Company) participated in the unopposed landing operations and occupation of Pavuvu (Operation Cleanslate) in the Russell Islands from February 21 to March 18, 1943. On March 19, the battalion left the island and returned to Guadalcanal and Espiritu Santo (Camp Rennie) on March 20. On May 1, D Company was designated as M Company, 3rd Raider Battalion, 1st Marine Raider Regiment, 1st Marine Amphibious Corps. On November 1, 1943, the 2nd and 3rd Raider Battalions spearheaded the initial invasion of Bougainville by the 3rd Marine Division. Sgt. Strank, M Company, 3rd Raiders, landed on Green Beach #2 at Cape Torokina and participated in the seizure and occupation of Empress Augusta Bay (Operation Cherryblossom). On January 12, the 3rd Raiders were removed from the combat zone and returned to Guadalcanal, arriving on January 14. On February 1, the 1st Marine Raider Regiment was redesignated the 4th Marine Regiment. The 3rd Raider Battalion was disbanded and designated the 3rd Battalion, 4th Marine Regiment. On February 14, Sgt. Strank was sent to San Diego and allowed a leave to visit his family. Battle of Iwo Jima Sgt. Strank returned to duty in San Diego and was assigned to Second Platoon, Company E, 2nd Battalion, 28th Marine Regiment, 5th Marine Division at Marine Corps Base Camp Pendleton, as a squad leader. He was sent to Hawaii with his unit after extensive training, and began more training and preparation for the invasion of Iwo Jima. First flag-raising Sgt. Strank took part in the Second Battalion, 28th Marines, amphibious assault landing on Green Beach at the southern part of Iwo Jima near Mount Suribachi on February 19, 1945. The mission of the 28th Marines that day was to isolate Mount Suribachi, which it accomplished. The next day, the regiment secured the southern end of the island. Their mission afterwards, was to capture Mount Suribachi. After heavy opposition, the 28th Marines surrounded the mountain by the evening of February 22. On the morning of February 23, Lieutenant Colonel Chandler W. Johnson, commander of the Second Battalion, 28th Marines, ordered E Company's executive officer, First Lieutenant Harold Schrier, to take a platoon-sized patrol up 556-foot high Mount Suribachi to seize and occupy the crest, and if possible, raise the battalion's American flag to signal the summit was secure. E Company's commander, Captain Dave Severance, assembled a 40-man patrol for the mission from the remainder of his Third Platoon and other members from the battalion. The patrol left the base of Mount Suribachi at about 8:30 a.m. Once Lt. Schrier was on top with his men after some occasional sniper fire and a brief firefight at the rim of the crater, he and his men secured the top. After a Japanese steel pipe was found, Lt. Schrier and two other Marines attached the flag to it. The flagstaff was then taken to the highest position on top and raised by Lt. Schrier, Platoon Sgt. Ernest Thomas, Sergeant Henry Hansen, and Corporal Charles Lindberg at about 10:30 a.m. Seeing the raising of the national colors immediately caused loud cheers from the Marines, sailors, and Coast Guardsmen on the beaches at the southern end of Iwo Jima and from the men on the ships near the beaches. The men at, around, and holding the flagstaff were photographed several times by Marine Staff Sergeant Louis R. Lowery, a photographer with Leatherneck magazine who accompanied the patrol up the mountain. Platoon Sgt. Thomas was killed in action on Iwo Jima on March 3 and Sgt. Hansen was killed on March 1. Second flag-raising In order for the American flag to be seen more by the thousands of Marines fighting on the other side of Mount Suribachi where most of the Japanese soldiers were located, it was decided that a larger flag should replace the battalion's flag on Mount Suribachi. Captain Severance ordered Sgt. Strank to ascend Mount Suribachi with three Marines from his rifle squad in Second Platoon and raise the replacement flag. Sgt. Strank then ordered Corporal Harlon Block, Private First Class Ira Hayes, and Private First Class Franklin Sousley to go with him up Mount Suribachi with communication wire (or supplies). Private First Class Rene Gagnon, the Second Battalion's runner (messenger) for E Company, was ordered to take the replacement flag up the mountain and return with the first flag. Once Sgt. Strank's team was on top, Pfc. Hayes and Pfc. Sousley found a Japanese steel pipe to attach the flag to. After the two Marines took the pipe to Sgt. Strank and Cpl. Block near the first flag, the flag was attached to the pipe. As the four Marines got into position to raise the flagstaff, Sgt. Strank and Cpl. Block called out to two nearby Marines to help them raise the heavy flagstaff. Then, under Lt. Schrier's orders, the second flag was raised at approximately 1 p.m. by Sgt. Strank, Cpl. Block, Pfc. Hayes, Pfc. Sousley, Pfc. Harold Schultz, and Pfc. Harold Keller, as the original flag came down. Pfc. Schultz and Pfc. Keller were members of Lt. Schrier's patrol. In order to keep the second flagstaff in a vertical position in the high winds on the summit, rocks were immediately added to the base of the flagstaff by Pfc. Schultz and Pfc. Keller, and another Marine. Three guy-ropes were then tied to the flagstaff to stabilize it. The six Marine flag-raisers were photographed in action by Associated Press photographer Joe Rosenthal and by Marine motion picture cameraman Sergeant William (Bill) Genaust (later killed in action) in color. After the second flag-raising, Rosenthal photographed sixteen Marines including Sgt. Strank and two Navy corpsmen around the base of the flagstaff. Rosenthal's black-and-white flag-raising picture, which appeared in newspapers on February 25, 1945, was later titled Raising the Flag on Iwo Jima. It became the most copied photograph in Marine Corps history. On March 14, another American flag was officially raised up a flagpole by two Marines under the orders of Lt. Gen. Holland Smith during a ceremony at the V Amphibious Corps command post on the other side of Mount Suribachi where the 3rd Marine Division troops were located. The flag flying on the summit of Mount Suribachi since February 23 was taken down. On March 26, 1945, the island was considered secure and the battle of Iwo Jima was officially ended. The 28th Marines left Iwo Jima on March 27 and returned to Hawaii to the 5th Marine Division training camp. Lt. Col. Johnson was killed in action on March 2, Sgt. Genaust was killed on March 4, Sgt. Strank and Cpl. Block were killed on March 1, and Pfc. Sousley was killed on March 21. On March 20, President Roosevelt ordered all the men in Rosenthal's photograph be sent to Washington D.C. after the battle was over. Pfc. Gagnon arrived alone on April 7 and was questioned at Marine Headquarters by a public information officer about the identities of the six flag raisers. Pfc. Gagnon identified Navy corpsman John Bradley and Pfc. Ira Hayes as flag raisers in the photograph and they were sent for and arrived on April 19 and, they were separately questioned that day (Sgt. Strank, Cpl. Block, and Pfc. Sousley were killed on Iwo Jima). All three said they were in the photograph and raised the flag; on April 8, they had been named publicly by the Marine Corps as the surviving flag raisers. Over time it was discovered that all of the second flag-raisers were Marines and that three of the six Marines in Rosenthal's photograph were not correctly identified: Cpl. Block was not recognized until January 1947, Pfc. Schultz was not recognized until June 2016, and Pfc. Keller was not recognized until October 2019. Cpl. Block was incorrectly identified in the photograph as Henry Hansen. Pfc. Schultz was identified as Pfc. Sousley in the photograph. In turn, Pfc. Sousley was identified as PhM2c. Bradley in the photograph. Pfc. Keller was incorrectly identified as Pfc. Gagnon in the photograph. Rosenthal did not take the names of any of the flag raisers in his photograph. Pfc. Schultz and Pfc. Keller did not ever claim publicly to be in Rosenthal's photograph or that they were flag-raisers. Death and burial On February 28, Sgt. Strank and E Company moved northward. Fighting was heavy, and both the Japanese and the American forces were taking heavy casualties. On March 1, Sgt. Strank's rifle squad came under heavy fire and took cover. While forming a plan of attack, he was killed by friendly artillery fire. The shell that killed him was almost certainly fired from offshore by an American ship. Cpl. Harlon Block, Sgt. Strank's assistant squad leader, took command of the squad. Cpl. Block was killed later on the same day by a Japanese mortar shell. However, former Marine Ralph Griffiths of Second Platoon, Easy Company, said that Sgt. Strank and Cpl. Block were on both sides of him on March 1 and were killed by the same shell which wounded him. Sgt. Strank and the other Marines killed in action of the 28th Regiment were buried in the 5th Marine Division Cemetery on the island with the last rites of the Roman Catholic Church. Sgt. Strank (and possibly Cpl. Block) was the first person in Rosenthal's flag raising photograph to be killed. On January 13, 1949, his remains were reinterred in Grave 7179, Section 12, Arlington National Cemetery. Sgt. Strank's brother, Peter Strank, was serving aboard the aircraft carrier USS Franklin in the South Pacific when Sgt. Strank was killed. Marine Corps War Memorial The Marine Corps War Memorial in Arlington, Virginia, was dedicated on November 10, 1954. Sculptor Felix de Weldon was inspired to make the memorial after seeing Rosenthal's photograph of the second flag raising. De Weldon duplicated the flag raisers images and positions on the memorial from the photograph. Strank is depicted as the fourth bronze figure from the base of the flagstaff on the memorial with the 32-foot (9.8 M) bronze figures of the other five flag raisers depicted on the memorial. The Marine Corps announced on June 23, 2016, that Harold Schultz is now in back of Strank instead of Franklin Sousley, who is now in front of Strank instead of John Bradley, who is no longer in the photograph. The Memorial was turned over to the National Park Service in 1955. During the dedication, President Dwight D. Eisenhower sat upfront with Vice President Richard Nixon, Secretary of Defense Charles E. Wilson, Deputy Secretary of Defense Robert Anderson, Assistant Secretary of the Interior Orme Lewis, and General Lemuel C. Shepherd, the 20th Commandant of the Marine Corps. Ira Hayes, one of the three surviving flag-raisers depicted on the monument, was seated together with John Bradley, Rene Gagnon Mrs. Martha Strank, Ada Belle Block, and Mrs. Goldie Price (mother of Franklin Sousley). Those giving remarks at the dedication included Robert Anderson, Chairman of Day; Colonel J.W. Moreau, U.S. Marine Corps (Retired), President, Marine Corps War Memorial Foundation; General Shepherd, who presented the memorial to the American people; Felix de Weldon, sculptor; and Richard Nixon, who gave the dedication address. Inscribed on the memorial are the following words: In Honor And Memory Of The Men of The United States Marine Corps Who Have Given Their Lives To Their Country Since 10 November 1775 Military awards Strank's military decorations and awards include: Legacy Strank was born on November 10, the Marine Corps birthday. The members of Strank's rifle squad idolized him (Cpl. Harlon Block for one followed his every instruction without question), and many men since who served with and alongside him have stated he had a way of setting them at ease, making them feel that he could help them survive the war. Of the men photographed raising the second flag on Mount Suribachi, Strank at age 25, was the oldest, and Harold Keller and him the most experienced in combat. In interviews of former Marines conducted years later, many documented in the book Flags of Our Fathers written by James Bradley (son of corpsman John Bradley), he is described by men who served with him as "a Marine's Marine", a true warrior and leader, who led his men by example. Strank often told his men, "Follow me, and I'll try to bring you all safely home to your mothers." One former Marine who served with Strank stated, "He was the kind of Marine you read about, the kind they make movies about." Former Paramarine Lowell B. Holly, who served in Strank's squad on Iwo Jima and who was with Strank when he died, stated, "He was the best Marine I ever knew." U.S. citizenship In 2008, Gunnery Sergeant Matt Blais, who was a Marine security guard in the American Embassy in Slovakia, discovered that Strank was not a natural-born U.S. citizen. Strank had become a U.S. citizen after his father's naturalization in 1935, but had never received official documentation. GySgt. Blais petitioned the United States Citizenship and Immigration Services on Strank's behalf and on July 29, 2008, Strank's youngest sister, Mary Pero, was presented with his certificate of citizenship in a ceremony at the Marine Corps War Memorial. Monuments and memorials Strank's public recognitions include: Sgt. Michael Strank statue: Marine Corps War Memorial, Arlington, Virginia Sgt. Michael Strank - Pennsylvania Historical Marker: Franklin Borough, Cambria County, Pennsylvania. Sgt. Michael Strank Marine Corps Reserve Center (NMCRC), Ebensburg, Pennsylvania. This building was opened in 1987 and later decommissioned in 2019. Sergeant Michael Strank Memorial Bridge: crosses Little Conemaugh River on PA 271 in East Conemaugh Michael Strank mini-sculpture (English spelling name and surname): located near school #4 in Uzhhorod, Ukraine (installed on February 16, 2015, the 70th anniversary of liberation of the city at the end of World War II). Stará Ľubovňa, Slovakia Portrayal in film Strank is prominently featured in the 2006 movie Flags of Our Fathers. In the movie, Sgt. Strank is played by Canadian actor Barry Pepper. The movie is based on the 2000 book of the same title. In 2016, Radio and Television of Slovakia filmed a documentary about Sgt. Strank called "Chlapec, ktorý chcel byť prezidentom" ("The boy who wanted to be a president"). It was aired for the first time on May 2, 2017. In 2019, an English version of the documentary "Chlapec, ktorý chcel byť prezidentom" will be premiered in the United States under the title, "The Oath". See also Meliton Kantaria – Soviet flag raiser over the Reichstag in Berlin, 1945 Mikhail Yegorov – Soviet flag raiser over the Reichstag in Berlin, 1945 Notes References External links The Flag-raisers on Iwojima.com eFilmCritic.com interview with Barry Pepper on playing Michael Strank in "Flags of Our Fathers" The story continues: Transcarpathian Michael Strank goes to Washington Arlington National Cemetery 1919 births 1945 deaths American Eastern Catholics People from Stará Ľubovňa District People from Cambria County, Pennsylvania Military personnel from Pennsylvania Czechoslovak emigrants to the United States American people of Rusyn descent American people of Lemko descent American people of Ukrainian descent Ruthenian Greek Catholics United States Marine Corps personnel killed in World War II Burials at Arlington National Cemetery Civilian Conservation Corps people United States Marine Corps non-commissioned officers Battle of Iwo Jima People notable for being the subject of a specific photograph Bethlehem Steel people Articles containing video clips Marine Raiders Military personnel killed by friendly fire Friendly fire incidents of World War II
19831798	https://en.wikipedia.org/wiki/Palczew-Parcela	Palczew-Parcela	Palczew-Parcela is a village in the administrative district of Gmina Warka, within Grójec County, Masovian Voivodeship, in east-central Poland. It lies approximately south-west of Warka, south-east of Grójec, and south of Warsaw. References Palczew-Parcela
2387344	https://en.wikipedia.org/wiki/Bucatini	Bucatini	Bucatini, also known as perciatelli, is a thick spaghetti-like pasta with a hole running through the center. It is common throughout Lazio, particularly Rome. The similar ziti consists of long hollow rods which are also smooth in texture and have square-cut edges; "cut ziti" are ziti cut into shorter tubes. There is also a wider version of ziti, zitoni. Name The name comes from the Italian buco, meaning 'hole', while bucato or its Neapolitan language variant perciato means 'pierced'. Composition and use Bucatini is a tubed pasta made of hard durum wheat flour and water. Its length is with a diameter. The average cooking time is nine minutes. In Italian cuisine, bucatini is served with buttery sauces, guanciale, vegetables, cheese, eggs, and anchovies or sardines. One of the most common sauces to serve with bucatini is the amatriciana sauce, bucatini all'amatriciana. It is traditionally made with guanciale, a type of cured meat taken from the pork jowl. Raw bucatini can be used as a biodegradable drinking straw. Preparation Standard pasta machines will roll out sheets of flat pasta which are then cut into ribbons to make flat, ribbon-style pasta like fettuccine, tagliatelle, or pappardelle. Bucatini, on the other hand, has to be extruded rather than rolled. The pasta dough is fed into a machine that forces it through a perforated disk, very similar to a meat grinder. The shape of the pasta depends on the shape of the perforations. Bucatini are made with a disk with tiny circular perforations, which forces the pasta dough to emerge in long tubes. The tubes are then trimmed off to the desired length and then either cooked fresh or dried. Bucatini can be made at home with a stand mixer and a pasta extruder. Since it has a hole in the middle, raw homemade bucatini must be handled gently so as not to squeeze the hole shut prior to cooking. See also List of pasta Baked ziti References Cuisine of Lazio Types of pasta
3273176	https://en.wikipedia.org/wiki/N%C3%A9zignan-l%27%C3%89v%C3%AAque	Nézignan-l'Évêque	Nézignan-l'Évêque is a commune in the Hérault department in the Occitanie region in southern France. Population Sights Arboretum du Figuier Church of Saint Marie-Madeleine See also Communes of the Hérault department References Communes of Hérault
4055386	https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%93%D0%BE%D0%BB%D0%BE%D0%B2%D0%B0%D0%BD%D1%96%D0%B2%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%B8%D0%B9%20%D1%80%D0%B0%D0%B9%D0%BE%D0%BD	Голованівський район	Голованівський район (Голованівщина) — район Кіровоградської області в Україні, утворений 2020 року. Адміністративний центр — селище Голованівськ. Площа — 4244,0 км² (17,3 % від площі області), населення — 123,0 тис. осіб (2020). Історія Район створено відповідно до постанови Верховної Ради України № 807-IX від 17 липня 2020 року. До його складу увійшли: Гайворонська, Благовіщенська міські, Заваллівська, Голованівська, Побузька, Новоархангельська, Вільшанська селищні, Підвисоцька, Надлацька, Перегонівська сільські територіальні громади. Передісторія земель району Раніше територія району входила до складу Голованівського (1923—2020), Гайворонівського, Благовіщенського, Новоархангельського, Вільшанського районів, ліквідованих тією ж постановою. Примітки Посилання Райони Кіровоградської області Держави і території, засновані 2020 Засновані у Кіровоградській області 2020

Subsets and Splits

No community queries yet

The top public SQL queries from the community will appear here once available.